Часто здається, що наші сучасники (і, будемо відверті, ми самі) поступово втрачають одну дуже цінну якість: здатність сприймати світ у різних вимірах, переживати історію минулих століть, життя померлих людей, як «своє», внутрішньо і емоційно близьке, рідне. Люди, яких природа або доля наділили такою рідкісною здатністю, безумовно, заслуговують на вдячну пам’ять нащадків, вони гідні того, щоб і ми, у свою чергу, гортали сторінки їхнього життя з трепетною повагою, з почуттям причетності до скарбів їхньої душевної краси.
Чудовим прикладом духовно багатої, благородної особистості може слугувати Олексій Костянтинович Толстой (1817 — 1875), класик російської літератури XIX століття, видатний прозаїк, поет, драматург, сатирик, громадський діяч. Зазначимо відразу ж, що О.К. Толстой належить до тих людей російської культури, які і кровними зв’язками, і обставинами життя, і духовно були невіддільні від України. Його мати, Анна Олексіївна Перовська, була онукою останнього гетьмана України Кирила Розумовського — факт дуже цікавий, але недостатньо відомий у нас. Батьком А.О. Перовської був Олексій Кирилович Розумовський, єкатерининський сенатор, міністр народної освіти за Олександра I.
Про своє дитинство, яке минуло на Україні (маєток Перовських Червоний Ріг на Чернігівщині), Олексій Костянтинович згодом згадував: «Воно було дуже щасливе і залишило у мене одні лише світлі спогади. Єдиний син, який не мав ніяких товаришів для ігор і був наділений вельми живою уявою, я дуже рано звик до мрійливості, що незабаром перетворилася на яскраво виражену схильність до поезії. З шестирічного віку я почав бруднити папір і писати вірші; я тішився музикою різноманітних ритмів і намагався засвоїти їх техніку».
Отже, поет, але передусім, на жаль, чиновник на імператорській службі (вічна проблема в житті О.К. Толстого), «камер-юнкер у другому відділенні Власної Його Імператорської Величності Канцелярії». Як поета Толстого тривалий час знало лише вузьке коло «цінителів письменства», а ось як довірена особа Олександра II, флігель-ад’ютант імператора він був відомий не тільки в Росії, але і в Європі.
Проте, що це змінювало? Олексій Костянтинович був дуже самотнім; не було рідної душі, яка б зрозуміла його прагнення світу високої краси, його мрію знайти «шлях у вічність». Мати поета ревниво опікала сина, з жахом думала про його майбутнє одруження (тут, очевидно, ми маємо справу з яскравим прикладом «егоїстичної самовідданості»)... І ось у січні 1851 року на балі- маскараді у Великому театрі в Москві на честь спадкоємця престолу Толстой зустрів загадкову незнайомку, яка мала чудову фігуру, пишне волосся, таємничу манеру розмовляти. Жінка була у масці, причому зняти її навідріз відмовилася, але прийняла його візитну картку й обіцяла дати знати про себе.
Звали незнайомку Софія Андріївна Міллер. Вона була дружиною гвардійського полковника Л.Ф. Міллера, ще до заміжжя пережила трагедію — захопилася князем П.А. Вяземським, і внаслідок цього захоплення одного з її братів вбили на дуелі... Саме Софія Андріївна виявилася тією людиною, кохання до якої освітило все майбутнє життя Толстого — аж до самої смерті. Через 19 років після першої зустрічі Олексій Костянтинович писав із Дрездена Софії Андріївні (вже своїй дружині): «Ось я знову тут, і у мене важко на серці, коли бачу знову ці вулиці, цей готель і цю кімнату без тебе. Я щойно приїхав, о третiй з чвертю ранку, і не можу лягти, не сказавши тобі того, що говорю тобі вже двадцять років, що я не можу жити без тебе, що ти мій єдиний скарб на землі, і я плачу над цим листом, як плакав двадцять років тому».
Як зароджувалося це чудове почуття? Найкращий спосіб дати відповідь на це запитання — уважно перечитати лірику Толстого 50-х років XIX століття, починаючи з відомого всім шедевра «Средь шумного бала, случайно...», покладеного на музику Петром Іллічем Чайковським (це — про першу їхню зустріч!) і закінчуючи такими прекрасними, чарівними, рідкісними за шляхетністю почуттів віршами, як:
«Слушая повесть твою,
полюбил я тебя, моя радость!
Жизнью твоею я жил,
и слезами твоими я плакал;
Мысленно вместе с тобой
прострадал я минувшие годы,
Все перечувствовал вместе
с тобой, и печаль, и надежды,
Многое больно мне было,
во многом тебя упрекнул я;
Но позабыть не хочу
ни ошибок твоих, ни страданий».
Пафос цього кохання не у солоденькій сентиментальності, не у штучній мелодраматичності, а в дарі співчуття. До того ж почуття двох людей, про яке ми оповідаємо, стає ще більш привабливим і дорогим для нас, якщо звернути увагу на гостру, самокритичну, вимогливу до себе, а не до коханої, іронію — цією зброєю досконало володів Толстой:
Смеюсь я, товарищ,
мечтаньям твоим,
Смеюсь, то ты будущность губишь;
Ты мыслишь, что вправду
ты ею любим?
Что вправду ты сам
ее любишь?
Смешно мне, смешно,
что так пылко любя,
Ее ты не любишь,
а любишь себя.
Стара й велика істина — справжнє кохання дає людині крила — слушна і в нашому випадку. Всупереч усьому (можна собі уявити, як важко було отримати розлучення в імперській Росії) закохані стали чоловіком і дружиною.
Це сталося через довгих 12 років, у квітні 1863 року. У 60 — 70- і роки О.К. Толстой створює свої найкращі твори у прозі та в драматичному жанрі: роман «Князь Серебряный», п’єси «Царь Федор Иоаннович», «Царь Борис», «Дон Жуан»... І продовжував писати чудові листи тій, яка надихала його на поєдинок із самою Вічністю: «Якщо б я мав неймовірний успіх у літературі і якби мені десь на площі поставили статую, все це не коштувало б і чверті години, коли я з тобою і тримаю твою руку і бачу твою миле добре обличчя. Що б сталося зі мною, якби ти померла? А все ж таки нехай краще я після тебе помру, бо не хочу, щоб тобі було тяжко після мене. І тяжко слухати музику без тебе...»
Він помер — після довгих страждань — у неї на руках 29 вересня 1875 року, на Україні, все в тому ж маєтку Червоний Ріг. Не будемо закінчувати оповідання на такій сумній ноті: адже їхня доля показує маловірам і цинікам справжню цінність кохання. І показує, який це дар — уміти любити — і як небагатьом він притаманний.
