(Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 130-131)
Факт влиття в середовище Запорозької Січі представників адигейських народів заперечити складно, адже недарма росіяни тривалий час вихідців із України називали черкасами. Вперше згадано Черкаси 1394 року, хоч саме місто було засновано раніше. П. Клепатський вважає, що оселити черкесів у цьому місті міг Володимир Ольгердович. Дослідник так характеризує життя мешканців тогочасної Черкащини: «...була у черкасців ще одна стаття прибутків, котра мала важливе значення в їхньому житті. Це був відхід у козацтво. Черкаський повіт, будучи окраїною, став прихистком для усіляких втікачів, котрі прибували не тільки з Литви і Польщі, а й з півдня — із Криму і Туреччини і тут знаходили собі захист серед місцевого люду... Живилися ці звитяжні люди переважно за рахунок турків і татар, здобуваючи собі так звані бутинки. Цей промисел навіть перебував під захистом влади й був обкладений податком: «...кгди козаки в земли неприятельской здобившися приходять, з добытку того старосте одно што лепшее»31.
Категоричніше характеризував ситуацію М. Любавський: «У Черкаському повіті Київської землі у складі місцевого військового люду зустрічаємо руських козаків — клас, який виник і розвинувся за всіма ознаками ледве чи не з татарського осердя»32. Щоб ширше відобразити ситуацію в степах післяординської доби, візьмімо до уваги й думку М. Ернста: «Коли ми уявляємо собі Золоту Орду як руйнівний організм недисциплінованими частинами, то це цілком слушно лише для XV століття. Коли ж вести мову про давніші часи, скажімо, XIII століття, то збереглися розповіді мандрівників — Плано Карпіні та інших, які свідчать про дуже струнку й чітку організацію Орди та її частин, внаслідок чого існувала повна безпека пересування в степу для купецьких караванів. У XV ст. картина різко змінюється. Уже наприкінці XIV ст. в Орді почалися безупинні та жорстокі чвари, і серед них — династична боротьба між нащадками Тохтамиша й Темір-Кутлука. Одночасно з перебігом цієї боротьби розхитувалася й організація Орди, і весь степ наповнився татарськими ватагами, які, тиняючись, не визнавали жодної влади. Безпечне пересування в степу, яке було раніше, замінилося грабунком, нападами безпритульних ватаг на купецькі каравани. У ті часи оті татарські ватаги називалися козаками, які не корилися владі котрогось хана, а діяли незалежно й тільки вряди-годи ішли до когось на службу. Вільні козаки-татари були на службі у генуезького уряду в Кафі»33. Очевидно, ідилічна картина, яку подає Ернст щодо XIII ст., слушна лише почасти, адже сам вчений повідомляє про приписку на грецькому Синаксарі 1308 р., коли козаки закололи юнака Алмалчу. Та й історики тієї епохи свідчать, що розбій у Монголії у XII ст. був звичайнісінькою справою, коли вкрасти нишком вважалося справою негідною, а забрати силоміць — звитяжним подвигом: «Декотрі з них розглядали розбій та насилля, аморальність та пияцтво як подвиги мужности й чогось вищого»34. Таку характеристику дає й Аннемарі фон Габен тим розбійницьким ватагам тюрків, що захопили землі іранськомовного населення: «для таджиків така поведінка була виявом жорстокости й безбожництва, а для здобичників ознакою звитяги»35.
Документи свідчать, що за монгольської навали частина степового населення на противагу основній українській людності легко порозумілася з окупантами. Плоскиня, воєвода бродників, християнин, видав монголам загін земляків. Та й узагалі князі Болохівської землі дотримувалися дипломатії геть відмінної від політики князів Руси-України. Їхня мета неабияк схожа на бажання узбек-козаків відділитися від загального масиву й захистити автономію. Болохівці добровільно коряться монголам, аби тільки не бути під владою Данила Галицького. Не визнавали Данилової влади, а скорилися монголам також мешканці Південного Побужжя — сусіди болохівців. Літописці називали таких «седяще за татары» чи й прямо «люди татарьскые». Коли Ольгерд захопив Поділля, частина тюркського населення, що прийшла з монголами, вже була українізована. Ще інша частина, утікши від Ольгердового війська на Чорноморщину та в Крим, невдовзі повернулася й оселилася за Дунаєм, у Добруджі. Стрийковський свідчить, що вони розмовляли слов’янською мовою й вели господарство36.
Слід гадати, що подібна ситуація була характерна для всіх південних окраїн України. Ось як описав мешканців Азовщини угорський чернець, який побував там 1237 року: «Її володар та населення називають себе християнами, книжки й священики у них грецькі. Кажуть, буцім князь має сто жінок; всі чоловіки голять голову, бороду ж відпускають невелику. Тільки шляхетні на знак своєї шляхетности над лівим вухом лишають трохи чубу»37.
Асиміляцію татар на Поділлі відмічав і І. Житецький38. Саме на Поділлі уперше (1363 р.) засвідчується згадка про українських козаків, з допомогою яких Ольгерд здобував Поділля39. Одночасно засвідчується й слово «отаман» — один з найуживаніших рангових термінів у козацькому війську, а також адміністративний термін у давній Україні — в обох сферах нашої історії слово «отаман» є запозиченням із двох течій суспільного життя тюрків Півдня України XIII—XIV століть: «Ольгерд з Литвою здобув... Кам’янець та Червоногородок при доброзичливості подільських козаків... Ольгерд... переміг на Синіх Водах трьох братів: князів Кочубея, Кутлубуга та Дмитрія — ті три брати, татарські князі — отчичі й дідичі Подільської землі. Від них бо пішли отамани, з них, отаманів, брали, виїжджаючи, данину з Подільських земель баскаки»40. Як бачимо, один з татарських князів, Дмитрій, мав християнське ім’я. Поширення термінів «отаман» та «осавула» в мові тогочасної України має свідчити, що прошарок тюркського населення на наших теренах був чималий не лише на межі з Диким полем. Розглядаючи етнографічний склад населення Київської землі у XV ст., П. Клепатський відзначив, що після українців найбільший відсоток посідають татари, а вже потім білоруси й поляки. Прикметно, що друге місце посідали татари і в колі боярства Київщини41.
При досить помітній асиміляції (українізації) тюрків як у міських та сільських громадах, так і в Запорозькому війську, і українськомовні, й тюркськомовні документи впритул до XVII ст. засвідчують чітке протиставлення українських козаків (християн казаклари, Барабаш казаклари, Умань казаклари) й тюркських козаків (татар казаклари, бізім казаклари). Які ж причини такого протиставлення? Етнічна належність, здається, не мала істотного значення, велику роль відігравав релігійний чинник, але вирішальний фактор був інший. На відміну від тюркських козаків, для котрих заробіток за рахунок грабунку чи військової служби був основний, українське козацтво поряд з військовою діяльністю (переважно з метою захисту) розвиває господарство: хліборобство, рибальство, пасічництво, ремесла — все те, що сприяло утворенню на Запорожжі не лише військового табору, а й козацької республіки.
ХОЧ ЦЕЙ РЕЄСТРОВИЙ КОЗАК МАВ ЦІЛКОМ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИГЛЯД, УСЕ Ж ТАКИ ЦЕ — ВЛАСНЕ УКРАЇНСЬКИЙ ВОЇН
У пам’ятках української мови термін «козак» засвідчують досить пізно, уперше 1499 року: «Который козаки в верху Дніпра.. рыбы привозят... тогды мает осмьник воєводин то осмотрети й обмытити»42. Засвідчується вживання терміна «козак» і щодо представників кримськотатарських та ногайських козацьких ватаг: «(1551 р.) Козаки Белгородскіе двадцати и чотыри чоловіки хочуть до земли Московское ити... То есть имена тех казаков: Ясе-ходжа, Бокайчик, Карача-акгай»43.
Українській історичній науці нарешті потрібно систематизувати й здійснити аналіз усіх даних про козацтво. Адже не можна не зважати й на таке свідчення, яке маємо, наприклад, у компілятивній праці Степана Лукомського: «1299 года, за князя литовського Витена казаков литовских 600 чоловік, впадши в Прусію, великие шкоди... поділали»44. І ця, й подібні компілятивні історичні праці настійливо запевняють, що в XII столітті, а можливо, й раніше, козаки вже посіли були своє місце у вітчизняній історії. Адже й власне ім’я половецького князя Гзак/Гза/Кза у «Слові о полку Ігоревім» та «Галицько-Волинському літописі» є не що інше, як «козак», бо в декотрих тюркських мовах, зокрема огузьких, на місці q- виступає варіант дзвінкого g-, а прикінцевий -q звучить як легкий -h, власне, такий, що його іноді не чути, пор. топонім Gazah в Азербайджані чи тур. Alla<Allah. Додаткового дослідження потребує досить давній топонім: назва столиці Південного Азербайджану ГАЗАКА, де вогнепоклонники мали свій головний храм, зруйнований візантійцями45.
Досліджувати походження слова «козак» доцільно лише в комплексі з вивченням усієї тюркської термінології, яку вживало українське козацтво: байдак, барабан, безбаш, булава, бунчук, каюк, китайка, кош, курінь, майдан, осавул, отаман, сал, сакма, сурма, табір, чайка, як і професійно-виробничої лексики (гард, кабиця, кармак, катран, кирея, кобеняк, кирган, сага, тахва, тузлук, ятка тощо). Є підстави стверджувати, що більшість таких слів була запозичена українцями приблизно в один час і саме у зв’язку з історичною потребою формування українського козацтва як військово-соціального стану. Якщо декотрі терміни, скажімо, «осавул» чи «отаман» засвідчуються в староукраїнських документах вже в XIV ст., то варто гадати, що за часом пізніше засвідчення терміна «козак» пояснюється лише специфікою його семантики, а не пізнім засвоєнням.
Як підсумок, можна сказати: основу тюркського козацтва склали кипчацькі племена. Ідея козакування та певний етап розвитку цього військового ордену помітні вже в середовищі чорноклобуцького союзу племен, який виконував роль прикордонних загонів у війську українських князів. Таким чином, формування козацького братства могло відбутися ще до монгольської інвазії, завершувалося ж воно синхронно із занепадом Золотої Орди. Цілісна система військової термінології, вживаної у Війську Запорозькому, не знаходить аналогій у жодній тюркській мові, а це свідчить, що така система або була в мало документованих тюркських мовах (печенізька, половецька, койне Чорних Клобуків), або ж тривалий час витворювалася в середовищі змішаного українсько-тюркського військового ордена. Про це почасти свідчить і розвиток значень терміна «козак» у тюркських та українській мовах — від первісного «особа, що відокремилася від громади й стала войовником» до всім відомого значення в українській мові.
Цілком реалістичний погляд на проблему походження козацтва останнім часом висловив відомий військовий історик, доктор історичних наук Іван Стороженко, який зауважив, що не треба перебільшувати ворожнечу козаків і татар. Саме козацтво сформувалося на степовому порубіжжі як результат взаємовпливу слов’янського й тюркського світів. Найімовірніше, чимало козаків — це нащадки тюрків, які прийняли православ’я. Їхні поселення в Україні відомі ще з часів Київської Русі. Загалом, козаки — це субетнос, який через змішування крові мав підвищену пасіонарність і (як фермент) впливав на формування української нації. Татар і козаків ріднив сам спосіб життя — вони не лише воювали, а й торгували на взаємну вигоду46. Бажання залагодити взаємини з Кримом мирним шляхом проглядає й у дипломатичному листуванні князів Литовського князівства: «Коли которому царю або царевичу Орды Перекопьское пригода пригоживалася, нигде коня потного не розседлалъ, только у отчине нашой у великом княжьстве Литовскомъ, и хлеба и соли имъ не боронено»47. Слова сучасного історика перегукуються з популярними висловами відомого знавця козацьких традицій Івана Попки: «Запорожці одягалися, озброювалися, сідлали коней і навіть голили голову як кримські татари. Щоб стати барсами для кримських гієн, вони підходили до них хамелеонами»48.
31 Клепатський П. Цит. праця. — С. 413; 384.
32 Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания Первого Литовского статута. — М., 1892. — С. 531.
33 Эрнст Н. Л. Конфликт Ивана III с генуэзской Кафой // Изв. Таврического общ-ва истории, археологии и этнографии. — Т. I. — Одесса, 1927. — С. 167.
34. Кычанов Е. И. Жизнь Темучжина, думавшего покорить мир. — М., 1973. — С. 35.
35 Gabain A. Kozakentum, eine soziologisch-philologische Studie. — Acta orientalia Hungarica. — Bd. XI. — Budapest. — 1960. — S. 161.
36 Дашкевич M. Болоховская земля и ее значение в русской истории. — К., 1876. — С. 36.
37. Голубовський П. Цит. праця. — С. 189.
38 Житецкий И. Смена народностей в Южной России // Киевская старина. — К., 1884. — С. 574.
39 Дашкевич М. Цит. праця. — С. 41.
40 Там само. — С. 36; 40.
41 Клепатський П. Цит. праця. — С. 446; 451.
42 Акты, относящиеся к истории Западной России. — Т. I. — СПб., 1848. — С. 194.
43 Там само. — Т. II. — СПб., 1848. — С. 157.
44 Летопись самовидца // Собрание историческое... Лукомским сочиненное. — К., 1878. -С. 326.
45 Ardzruni Th. X-e S. Yistoire des Ardzrouni. — Tr. par. M. Brosset. — Col lection Histoirens Armeniens. — Т. I. — St.-P., 1874. — S. 3.
46 Стороженко I. C. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця XVI — середини XVII ст. Кн. 2: генезис, еволюція та реформування організаційної структури Січі. Монографія. — Дніпродзержинськ, 2007. — 418 с.
47 Акты, относящиеся к истории Западной России. — Т. I. — СПб., 1848. — С. 119.
48 Попка И. Черноморские козаки в их гражданском и военном быту. — СПб., 1858. — С. 46; 66; 196.
