«Він був слугою Божим і батьком для парафіян. Слугою — бо уособлював ідеал священика, а батьком — бо ладен був віддати все задля своїх парафіян», — наголосив Блаженнійший Святослав під час урочистого відкриття пам’ятника Блаженному священномученику Омелянові Ковчу у Перемишлянах. Постать отця зібрала навколо себе близько тисячі священиків УГКЦ, і цей захід став одним із наймасштабніших в історії церкви. Отець Ковч є покровителем духовенства. Про нього ми вирішили поговорити з представником майбутнього священицького покоління, семінаристом Львівської духовної семінарії Святого Духа (ІІІ курс), журналістом медіа-центру ЛДС братом Володимиром МАМЧИНОМ.
— Брате, розкажіть про своє «знайомство» із постаттю о. Омеляна Ковча.
— Моє «знайомство» відбулося у семінарських стінах. До того про новомучеників знав побіжно. У моєму рідному місті Стрий, що на Львівщині, є мощі трьох новомучеників — Блаженної Тарсикії, Блаженного Петра Вергуна, Блаженного Йосафата Коциловського. Після вступу до семінарії хтось із братів приніс книжечку про новомучеників, яку я простудіював докладно, спочатку цікавлячись постаттю Йосафата Коциловського, а потім прочитав і про о. Омеляна. Зізнаюся чесно, що тоді мене особливо не вразила його персона. Лише коли однокурсник, який родом із Перемишлян, подарував мені образок і брошурку про Блаженного із знаменитими словами з Майданека — «Тут я бачу Бога, який у всіх — один», мене вразила отцева жертовність, а тому з’явилася і зацікавленість щоб дізнаватися про нього більше.
— У біографії о. Омеляна є багато цікавих фрагментів. Мене особисто вразив епізод, коли Блаженний перебував духівником у лавах УГА і завжди любив повторювати: «Знаю, що вояк є тоді спокійний, коли на лінії фронту бачить лікаря і духівника. А я — свячений, тому куля мене не бере». А який фрагмент із життєпису о. Ковча найбільше вразив вас?
— Мене найбільше вражає епізод про закінчення життя о. Омеляна. Бо це є свідчення того, яким треба бути священиком і християнином, адже читаємо Євангеліє від Іоанна, що «Ніхто більшої любові не має понад ту, коли хтось свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13. — Ю. Л.). Але о. Омелян пішов далі — він жертвував життям не тільки заради друзів. Перебуваючи у концтаборі Майданек, маючи сім’ю і дітей, о. Омелян знав, що все закінчиться фатально. Тому цей фрагмент не може не вражати.
— Звертаємося до історичних джерел, знаходимо, що одне із звинувачень щодо отця Омеляна Ковча, через яке його позбавили волі, — хрещення євреїв. Чи можна стверджувати, з точки зору канонічного права, що отець чинив правомірно?
— Основна ознака єврейства — це юдейство. Отець Омелян не лише хрестив євреїв, але і видавав довідки про їхнє хрещення, що захищало їх від знищення. З точки зору церкви маємо двоякі погляди. Гадаю, що не варто застосовувати у цьому контексті канонічне право, радше звернімося до Святого Письма, зокрема до епізоду з Діянь апостолів, де ефіопський скопець зустрічався з апостолом Филипом. Після прочитання писання пророка Ісайї останній охрестився. Звісно, що сьогодні ми не знаємо, наскільки була добровільною воля євреїв щодо хрещення, яке, на жаль, могло просто бути способом, щоб врятувати своє життя. Проте однозначно ми не засуджуємо дій о. Омеляна.
— Блаженніший Любомир згадував про о. Омеляна Ковча так: «Він був сином однієї землі, помер на землі другого народу, рятуючи дочок і синів ще іншого народу». Сьогодні у стратегії УГКЦ часто звучить поняття «інкультурація». На вашу думку, сучасний священик має бути інтровертом, тобто консервативно зберігати свою духовну культуру, чи екстравертом — конвертувати її у культури інших націй?
— До речі, у моєму інтерв’ю з владикою Святославом Шевчуком, він ще тоді був єпископом в Аргентині, ми згадували питання інкультурації. Теперішній Блаженніший зазначав тоді на Синоді, присвяченому проблемам міграції, що українська молодь в Аргентині не розмовляє українською мовою. Я тоді його спитав: «Ваше преосвященство, чи не вважаєте ви, що інкультурація буде «смертю» для всього українського в українцях Аргентини». На що Блаженніший відповів — ні. На мою думку, якщо Церква буде інтровертною, вона перш за все порушить Христовий закон — «Тож ідіть і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мат. 28:19. — Ю. Л.). До Другого Ватиканського Собору було присутнє мислення закритості, де єдина сакральна мова — це латинська, а єдина правильна меса — тридентійська. Тепер церква має бути відкритою для інших культур і говорити до людей тією мовою, яку вони розуміють. Зрештою, тоді ми не втратимо основної місії церкви.
— Священномученик Омелян Ковч разом із двадцятьма шістьма мучениками проголошений Блаженним у 2001 р. під час візиту Івана Павла ІІ до України. Пройшло майже одинадцять років, а значна частина вірних не лише УГКЦ, але і загалом в Україні не знають про цих персоналій, які сьогодні, без сумніву, можуть слугувати авторитетами у суспільстві. Яким чином подолати це тотальне незнання?
— Гадаю, що вини церкви, як містичного тіла Христового, у цьому незнанні нема. Проте часткову відповідальність несе кожен із нас, як частина цієї церкви. Провина на кожному із нас. У багатьох церквах Західної України є, наприклад, престоли о. Піо, Фаустини Ковальської, тобто святих римо-католицької церкви, але немає престолів о. Миколая Чарнецького, о. Омеляна Ковча чи сестри Йосафати Гордашевської. Думаю, що з часом ситуація поліпшиться, адже, завдяки таким виданням, як «День», ці теми піднімаються, більше коло людей дізнається про подібну інформацію. Прогрес присутній — висновок із урочистого відкриття пам’ятника отцеві Омеляну, де були присутніми люди різні з різних християнських конфесій і суспільних прошарків. Зокрема, письменниця Марія Матіос, яка є автором матеріалів про о. Омеляна Ковча. Звісно, що існує проблема, адже у нашій Церкві маємо чимало святих, які сьогодні є недостатньо пошановані. Тому поширення інформації залежить від кожного з нас, якщо по-євангельськи «голоситимемо благу вість на майданах і перехрестях», подолаємо тотальне незнання.
— До речі, ви згадували про урочистості з нагоди відкриття пам’ятника о. Омелянові Ковчу. Знаю, що ви брали активну участь у святкуваннях. Поділіться враженнями.
— Враження — неймовірні. Я мав можливість брати участь у підготовці ще у переддень святкувань. Коли ми приїхали до Перемишлян, було ще багато роботи для комунальних служб міста. Тому вражав ентузіазм самих перемишлянців. Сама подія вражає своїми масштабами: у Перемишлянах зібралося близько тисячі священиків! Ентузіазм, палання очей, об’єднання навколо постаті о. Омеляна Ковча засвідчило єднання не лише Української греко-католицької церкви, але і всього українства! Найбільше запам’яталась думка єпископа Тараса, апостольського адміністратора Стрийської єпархії, який зазначив, що всі вчинки та ініціативи отця Омеляна можна вмістити в одне слово — «людяність». Зрештою, людяність Блаженного перевищила його життя.
ДОВІДКА «Дня»
О. Омелян Ковч народився 20 серпня 1844 року у с. Космач на Косівщині у родині священика. Після закінчення Львівської гімназії вступив до римської колегії святих Сергія і Вакха, де провчився з 1905-го до 1910-го року. У 1912 році їде до Боснії, де займається душпастирською опікою емігрантів із Галичини. У 1916 році повертається в Україну, а в 1919-му стає капеланом Української Галицької армії, за що пізніше потрапляє у польський концтабір. У 1922 році його призначають парохом храму св. Миколая греко-католицької громади в місті Перемишляни, недалеко від Львова. Під час німецької окупації Західної України, намагаючись врятувати євреїв від знищення, він хрестив їх і видавав їм метрики про хрещення, не зважаючи на заборону окупаційної влади. Загалом євреям було видано більше 600 свідоцтв про хрещення. О. Омелян звернувся листом до Гітлера, в якому засуджував масові вбивства євреїв і вимагав дозволу відвідувати євреїв у гетто. Навесні 1943 року був заарештований гестапо за надання допомоги євреям і ув’язнений у концтаборі Майданек, де таємно продовжував свою священицьку діяльність. 25 березня 1944 року загинув мученицькою смертю у концтаборі Майданек.
