Подолання наслідків Другої світової війни, що позначилися на відносинах між європейськими народами, зайняло всю другу половину XX сторіччя. Непростий шлях пошуку взаєморозуміння пройшли німці та французи, німці та чехи, німці та поляки, німці та євреї. Визнання історичної відповідальності Москви за знищення польських офіцерів у Катині дало змогу поліпшити російсько-польські відносини.
60-річчя українсько-польського етнічного конфлікту на Волині змушує поставити питання про те, які кроки з боку України можуть виявитися потрібними для досягнення порозуміння з Польщею в контексті наближення 60-річчя волинської трагедії.
Волинська тема вже неодноразово, досить системно і грунтовно, обговорювалась на сторінках «Дня». Тому думки щодо потреби «поставити Волинську проблему», «ініціювати дискусію», «усвідомити, що відбулося» виглядають вже запізнілими. Сьогодні ми надаємо слово ще одній групі громадських діячів і науковців, акцентуючи увагу на запитанні — що робити?
Учора в Луцьку завершила роботу міжнародна наукова конференція «Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки». Учасниками цього представницького заходу були такі відомі вчені: академіки Ярослав Ісаєвич, Микола Жулинський (Україна), професори Владислав Філяр, Гжегош Мазур (усі — Польща), Степан Макарчук (Україна), Тімоті Снайдер (Велика Британія); Богдан Осадчук (Німеччина), Богдан Стахів (США)... На думку професора НУ «Острозька академія» Володимира Трофимовича, «конференція стала ще одним кроком до примирення між поляками і українцями; в дискусіях переважала виваженість в оцінках. Це було не політичне дійство, а спроба розібратися в складному питанні винятково з наукових позицій, провести об’єктивний аналіз історичних фактів». Цікаві міркування про актуальність, перебіг і підсумки цієї наукової конференції читайте в одному з найближчих номерів «Дня».
Антон БОРКОВСЬКИЙ, журналіст:
— З боку українського уряду мають бути зроблені такі кроки: допущення поляків до відправлення своїх релігійних служб. До волинських селищ, до Волинського регіону мають бути допущенні поляки, які мешкали в той час, або родичі загиблих.Їм має бути надана гарантія безпеки та відсутності можливих провокацій з боку представників певних українських правих сил. Водночас має бути досягнута домовленість про створення можливих спільних пам’ятників у межах відзначення українсько- польського конфлікту ХХ століття. В таких місцевостях, як Завадка-Морохівська, де були винищенні українці... На Волині мають бути поставлені пам’ятники з написом «Жертвам братовбивчої війни», де не було б загострено увагу на тому, що це були жертви українців, оскільки й вони гинули. Це просто викликало би негативний резонанс серед українського населення. Одного примирення президентів явно недостатньо, необхідне максимальне примирення серед представників, репрезентантів українців. Тобто певні громадські організації мали би брати на себе сміливість і говорити про те, що, вшановуючи пам’ять жертв, ми не принижуємо національної гідності України. Оскільки вшанування жертв — це насамперед християнська, богоугодна справа. І, таким чином, переведення всього цього в християнську площину, максимальне виведення з-під політичної амбіції, буде сприяти налагодженню стосунків, які можуть дуже погіршитись, оскільки в Польщі нікому не треба доводити, що на Волині була насправді трагедія, бо родичі живі й досі. Саме як і українцям не треба доводити, що вони постраждали внаслідок цього конфлікту. Поза як акція «Вісла» була наслідком того всього. Тобто пам’ятники мають бути з узгодженими написами.
Тарас ВОЗНЯК, філософ:
— Мені здається, що в даному питанні ми маємо абсолютно позитивну і конструктивну позицію обох влад: України та Польщі. Але взаємного вибачення наших президентів недостатньо для того, щоб урегулювати відносини між двома народами. Це може щонайбільше бути тільки початок, моральний приклад. Натомість і українське, і польське суспільства повинні провести ревізію своїх поглядів на дану трагедію. Я ще раз наголошую, ревізію повинні провести обидва суспільства. У Польщі вже встановився стереотип, що поляки були виключно жертвами. На інших територіях — на Холмщині, Підлящщі, де теж було змішане українсько-польське населення, — ситуація була фактично дзеркальна.
Ігор ІЛЬЮШИН, кандидат історичних наук, доцент Київського славістичного університету, автор монографії «Волинська трагедія 1943 — 1944 років»:
— По-перше, в документах, які будуть прийматися українськими і польськими державними діячами — спільні заяви президентів чи парламентів — має бути записано (це повинна бути українська ініціатива) і визнано факт убивств кількох десятків тисяч поляків на Волині, в тому числі жінок, дітей і літніх людей. Це має бути визначено злочином. Щодо вибачення — мені здається, то справа українських церков. Я сподіваюсь, що цей крок буде оцінено польською стороною як шлях до компромісу; і він обов’язково сприятиме тому, що відзначення 60-річчя Волинської трагедії відбудеться в гуманітарній сфері. Мені здається, що поляки не наполягатимуть на тому, щоб хтось вибачився — (Президент чи парламент), якщо будуть зроблені хоча б ці кроки. Це сприятиме надалі зникненню тих стереотипів, які досі існують у свідомості поляків по відношенню до нас, а також зростанню довіри до українського суспільства.
У нас, в Україні, більшість громадян, державних службовців і деякі політики вважають, що поляки підняли цю проблему і поставили питання про відзначення 60-річчя Волинської трагедії на державному рівні, аби тиснути на Україну, втручатися в її внутрішні справи, перешкодити реабілітації УПА. Але це не так. Йдеться про засудження саме антипольських акцій, серед ініціаторів яких — УПА та ОУН, оскільки ці організації були найвагомішими, найрепрезентатівнішими в військовому і політичному форматі в західноукраїнському регіоні в ті роки. Але з боку Польщі йдеться тільки про засудження цих акцій, а не про засудження УПА як національно-визвольного повстанського руху в роки Другої світової війни. Я хочу, щоб це добре зрозуміли...
Андрій ПАВЛИШИН, історик, журналіст:
— Для того, щоб відносини між Україною й Польщею розвивалися в майбутньому на достатньо інтенсивному рівні, потрібно досягнути взаємопоразуміння не лише між політичними елітами, як це ми маємо на сьогодні, але і між суспільствами наших держав.
Україні варто було би вирішити нарешті питання з офіційним визнанням статусу УПА як воюючої сторони у Другій світовій війні, а також визнати заслуги цих людей в антикомуністичній боротьбі, яка була рівнозначною боротьбі за незалежну державу. Таким чином, ветеранські та комбатантські середовища будуть поставлені у більш рівні умови, ніж є зараз, коли вояки польського, навіть антикомуністичного підпілля, зробили нормальні і військові, і політичні кар’єри ще навіть у соціалістичній Польщі; і вони тепер відчувають себе захищеними й рівноправними громадянами, вшанованими за те, що вони зробили для своєї вітчизни в минулому.
Держава нічим не допоможе, коли йдеться про подолання стереотипів мислення і певних реакцій. Мусить змінитися світ, а після того зміняться і люди, які в тому світі живуть. Керівники України і Польщі повинні робити, звичайно, максимум доброзичливих кроків. Так само і парламентарі. Натомість, основний тягар порозуміння (і це природно) лягає на громадські організації, структури громадянського суспільства. Тут важливу роль мала б відіграти церква. Між поляками й німцями процес порозуміння почався ще в 1965 році. Він пройшов дуже складні випробування і досі неакцептований повністю.
На жаль, такого роду процеси дуже тривалі. Їх не треба ні пришвидшувати, ні форсувати, а просто використовувати весь потенціал доброзичливості й людяності в намаганнях розв’язати їх.
Мирослав ПОПОВИЧ, академік Національної Академії наук України, директор Інституту філософії НАН України імені Сковороди:
— Насамперед треба зробити так, щоб громадськості України було повною мірою ясно, що ж відбувалося на Волині. Це не оцінкова робота, а чисто фактографічна, тому що в переважній більшості люди мало що знають.
Людей, які зараз пам’ятають те, що сталося, залишилося дуже мало. Треба, щоб усе це стало відомо загалу «від Путивля до Карпат». Потрібні такі спеціальні видання, як, наприклад, книга Ігоря Ільюшина «Волинська трагедія 1943 — 1944 років», розраховані на читача більш-менш підготовленого. Це можуть бути конференції істориків, які були б показані по телебаченню. Інакше кажучи, повинні бути певні програми, які би зробили загальновідомим той жахливий факт, що жертв терору — поляків — було (як зараз оцінюють) від 70 000 до 100 000 чоловік. Хоча є й інші оцінки — значно менші.
Так само повинно бути сказано і про українські жертви. Вони були не такі чисельні, оскільки поляки становили десь 12-15% населення Волині. Та все ж таки ці дані мають бути відомі — не тільки цифри, а й конкретні факти, жахливі деталі...
Безумовно, в тій історії замішані обидві сторони. Хоча, без сумніву, польські акції були відповіддю на український терор, однак вони були так само нещадні. Це не можна приховувати; руйнування легенд з українського боку має бути таким самим нещадним, як і з польського.
Політичні партії самі будуть визначатися в цьому питанні, і від них не так багато, до речі, вимагається. А от держава, яка є представником нації, і виражає загальнонаціональні інтереси, не може бути «поза грою». Вважаю, що президент держави повинен висловити свій жаль. Я не знаю, яка форма може бути з цього, але є давня християнська формула: «Простіть нас, і ми вас прощаємо».
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, доцент кафедри історії Києво-Могилянської академії:
— Я вважаю, що в цій ситуації є тільки один вихід — сторони мають вибачитися одна перед одною за те, що трапилося у той час, за страхіття, що мали місце в ті роки. Тобто на найвищому державному та міжконфесійному рівнях має бути кілька відповідних жестів у режимі взаємного вибачення.
Але ця фабула на урядовому рівні буде поступово входити в масову свідомість і з українського, і з польського боків. І маю надію, що через півстоліття два народи забудуть те, що вони вчинили на Волині багато років тому. На інший термін я не розраховую.
Антон ФІНЬКО, експерт Київського центру політичних досліджень і конфліктології, політолог:
— Вважаю, що Україна має засудити знищення польського цивільного населення під час подій 1943 — 1944 рр. на Волині. Політична або етнічна належність злочинця значення не має. Належність до національно-визвольних формувань, зокрема до УПА, не може бути індульгенцією, що звільняє людину від моральної і правової відповідальності.
Не думаю, що праві ті, хто побоюється, що засудження вбивць цивільних поляків завдасть непоправної шкоди репутації УПА. Ставлення до УПА та до Волинської трагедії — речі, хоч і пов’язані між собою, але відмінні. По-перше, йдеться про загальну оцінку збройної національно-визвольної боротьби, яка велася з озброєним супротивником. По- друге, мова йде головним чином про участь у терористичних акціях, про знищення цивільного, неозброєного населення; це — воєнний злочин. В акціях брали участь ті чи інші формування УПА за активної ролі функціонерів Служби безпеки ОУН (у випадку з репресіями проти польського населення села Гута Пеняцка звинувачуються військовослужбовці 14-ї дивізії військ СС «Galizien»). Однак звідси не випливає перенесення на всю УПА якоїсь колективної провини. Йдеться про провину конкретних людей та підрозділів. Спроба замінити радянський героїчний міф із прославленням доблесних чекістів, які радо винищують імперіалістичну змову, на націоналістичний міф, зазнала поразки. Для будь- якої елементарно освіченої людини зрозуміло, що ідеологія ОУН мала виразно тоталітарний та терористичний характер. І функціонери ОУН та її Служби безпеки — аж ніяк не «лицарі у блискучому обладунку». Правда також полягає в тому, що жертви під час тих трагічних подій були з обох сторін. В межах численних «відплатних» та «превентивних» акцій Армії Крайової загинуло чимало мирних українців, серед них діти й жінки. Терористичні акції, як вважають історики, здійснювались не лише проти польських сіл та колоній (Гайового, Ганачової, Ігровиці, Гути Пеняцької), але й проти українських сіл, таких як Іваничі, Клечковичі, Стриженець, Турковичі та інших. Антиукраїнські акції проводились у багатьох регіонах, зокрема в Томашівському та Грубещівському повітах Любельського воєводства.
Також впадає в очі, що у міжвоєнний період політичний режим Другої Речі Посполитої проводив щодо української меншості політику, яка мала репресивне й шовіністичне спрямування. Належність західних земель України до Польщі широкими верстами українського населення не сприймалась як легітимна. Слова першого Президента України Л.Кравчука про те, що «то була окупація», напевне, найбільш адекватно віддзеркалюють ставлення українського населення до тогочасної політики офіційної Варшави.
Тому, ясна річ, необхідно,щоб засудження знищення цивільного населення було б обопільним: Україна беззастережно засуджує вбивство мирних поляків, Польща однозначно засуджує загибель мирних українців. Якби така позиція була зафіксована у рамках офіційного двостороннього документу, то це, напевне, найкраще допомогло б обом країнам розв’язати волинську проблему. Гадаю, що Україна й Польща мають торувати шлях історичного примирення, типового для більшості європейських країн. Особливо наочним з цього погляду є приклад Франції та Німеччини. Відмова від акцентування на претензях, готовність вибачити історичні кривди, взаємне узгодження посібників з історії, придушення спроб створити образ ворога — весь цей інструментарій європейського порозуміння має особливе значення для України та Польщі.
Впродовж останніх років ми багато чули про наджорстокі репресії радянської доби, особливо коли йдеться про штучний голодомор початку 30-х років. Абсолютна більшість цих жахливих звинувачень справедливі та відповідають історичним фактам. Однак звідси аж ніяк не випливає, що всі супротивники радянського режиму безгрішні й святі, і їхні сьогоднішні наступники мають право претендувати на те, щоб віщувати від імені всієї України.
У розгляді історичного контексту трагічних подій на Волині не можна оминути також тієї обставини, що в цьому регіоні міжетнічні комплекси українсько-польських образ формувалися впродовж тривалого часу. Польська меншина займала привілейоване становище, традиційно більшість великих дідичів були католиками. На початку ХХ століття цією обставиною скористалися російські націоналістичні кола, які спиралися на полонофобські настрої та підживлювали їх. Вони перетворили Волинь на один з своїх головних електоральних оплотів у Російській імперії. Досить лише згадати, що з 91 депутата III Російської Думи, які належали до правих націоналістичних фракцій, 10 було обрано з Волинської губернії. Загальна кількість членів чорносотенного «Союзу російського народу» (головної російської «чорносотенної» організації), згідно з підрахунками дослідника російського націоналізму І.Омельянчука, становила на Волині 99936 чоловік (у той час, як на Поділлі їх було 14673 чол., на Київщині — 10976 чол.; на Полтавщині — 8564 чол.). Основною соціальною базою цього руху були звичайні українські селяни. Велику роль у його духовному окормленні відіграв митрополит Антоній (Храповицький), який у 1902—1914 роках був волинським єпископом, а у 1921 році очолив найбільш націоналістичну гілку у російському православ’ї — Російську закордонну церкву. Нині нашому суспільству конче необхідно сформувати новий погляд на власне минуле, позбавлений штучних міфів і апології екстремізму.
Наталія ЯКОВЕНКО, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії Києво-Могилянської академії:
— У цьому безмежно складному клубку, де ще є і до сьогодні живі люди — нащадки тих, хто пережив цю трагедію, — я бачу один-єдиний спосіб виходу із цієї патової ситуації: взаємне вибачення. Тому що ні порахунок кількості жертв, ні пошуки того, хто ж винуватіший, нічого тут не змінять. Такі речі можна буде робити, коли пройде 200 років, коли вже і пам’яті від трагедії не залишиться. А в цій ситуації я бачу тільки один вихід — формула «Простіть нас, і ми вас прощаємо».
