Покликання істориків — не лише досліджувати фундаментальні проблеми минулого. Розуміючи «больові точки» цього минулого, професійний і, головне, чесний науковець може створювати аналітичні моделі трагічних конфліктів сучасності. Це вкрай важливо, адже такі конфлікти (як внутрішні, спричинені запущеними соціальними кризами, так і міжнародні, викликані агресивними діями інших держав щодо України) можна розв’язувати лише за умови ясного усвідомлення суспільством: що, власне, відбувається, що становить реальну небезпеку для держави та її громадян, хто, власне, є ворогом, якого ми зобов’язані перемогти — якщо хочемо жити вільно. Бо сліпа, нетвереза або дезорієнтована істота не переможе ніколи.
В нашому разі такий ворог, здавалося б, добре відомий — але ось чи достатньо осмислений він? Член-кореспондент НАН України, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України Лариса Якубова (ця людина, поза сумнівом, належить до тих глибоких «істориків сучасності», про яких ми щойно згадували) опубліковала в київському видавництві «Кліо» (директор Віра Соловйова) на замовлення Міністерства інформаційної політики України працю про «Русский мир» (в імперській, путінській інтерпретації) — злобного, небезпечного ворога України. Ворога, мета якого є розвалити, знищити нашу державу, знекровити наш народ, перетворивши його на покірливих «малоросів». Ворога, обличчя якого вже показано українцям у десятках змістовних публіцистичних праць. Але це не зменшує необхідність саме наукового аналізу ідеології, мети та способу дій агресора. І книжка Лариси Якубової, названа «Русский мир» в Україні: на краю прірви» — про це.
Формулюючи дуже стисло, ця праця обсягом майже 400 сторінок — про генезис, отруйне «ідейне» коріння сьогоденного російського нацизму (Л.Якубова кожною сторінкою своєї книжки доводить, що термін «нацизм» тут правомірний) путінського «розливу». Про те, чому і як реваншистська Росія здійснила агресію в Україні та стала небезпекою для людства (прочитавши книжку, ви переконаєтесь на підставі сотень фактів, цитат і документів, що жодного перебільшення тут немає). І головне — як ідеї російського месіанства, національної винятковості та манії величі з часом були взяті на озброєння Кремлем (після 2012 року це вже й не приховувалось) і стали, з дозволу сказати, «виправданням» агресії, захоплення чужих територій, «гібридної війни» в Україні. Строго кажучи, перед нами величезна трагедія всесвітнього масштабу: народ, який дав світові Толстого, Пушкіна, Чайковського (так само, як у 30-ті роки згадували, що німці дали європейській цивілізації Гете, Шиллера, Канта) — став народом-агресором, народом, — більш як на 80 % носієм імперських, нацистських настанов. Лариса Якубова пише про це докладно.
Автор відзначає: «Русский мир» — це не лише назви громадських організацій і фондів ультраправих інформаційних ресурсів, літературна метафора (хто ж не зачитувався Ф.Достоєвським і Л.Толстим) та назви політичних сил, ідеологія і складові державних доктрин, філософських концепцій, теми наукових дисертацій, акценти проповідей панотців. Найстрашніше — це лейтмотиви зведень з полів неоголошеної російсько-української війни» Відомий історик справедливо зауважує: «Росії, що прагне вже не перший рік загнати Україну в пастку, лише здається, що вона повністю контролює ситуацію, що жертва в цій цивілізаційній війні — одна. Насправді Росія сама потрапила в цю пастку. Причини окресленої ситуації зрозумілі всім, хто обізнаний із модерною історією обох країн».
Серед вбивць, катів, окупантів є певна частина таких, хто «переконано відданий» параноїдальним імперським ідеям національної (або, як було свого часу за Гітлера, расової) зверхності, прагне в кримінальний спосіб втілити їх. Цінність праці Лариси Якубової, зокрема й у тому, що тут наведена ціла «портретна галерея» «творців» подібної маячні, які (творці) з мовчазного дозволу Кремля після 2012 — 2014 років набули «респектабельного» вигляду «ідеологів», а не нацистів, Розенбергів і Геббельсів наших днів, ким вони є насправді. Ось, приміром, сучасний «євразієць» — фашист Олександр Дугін (зв’язок такого штибу «євразійства» з класичним російським євразійством 20-х років — то окрема тема). Цей «кремлівський Геббельс» переконаний: «Факт існування «суверенної України» є на геополітичному рівні оголошенням Росії війни (сказано ще 1997 року; проте наші політики, аж до президентів, та експерти вперто оголошували ідеологів подібного типу, а також заяви Жириновського, Лужкова, Рагозіна тощо «не вартими уваги», бо, мовляв, це «їхня хибна особиста думка», а «політику в Росії визначає президент». А 2000-го року президентом став Путін... Перш ніж звинувачувати (справедливо!) Захід в «умиротворенні агресора», чи не варто запитати себе: а чим займались у 1991 — 2014 роках (і не тільки!) всі наші президенти? — І.С.).
Ось іще «ідеї» Дугіна: «Українська проблема — головна і найбільш серйозна проблема, яка стоїть перед Москвою», існування України припустиме лише як «санітарний кордон», ба більше — «існування України в сучасних кордонах і з сучасним статусом «суверенної держави» є тотожним завданню жахливого («чудовищного» в оригіналі. — І.С.) удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію». Отже, з огляду на інтереси Росії щодо України є припустимою лише стратегія поділу на кілька поясів відповідно до гами геополітичних та етнокультурних реальностей. До таких поясів Дугін (зауважимо: це написано задовго до початку агресії в Криму й на Сході!) відносив: Східну Україну, Крим, «православну Малоросію» (центральна частина України від Чернігова до Одеси, з Києвом) та Західну Україну. Відчленування Західної України з метою унеможливлення католицького та уніатського впливів, русифікація та адаптація до російської культури решти терен України з наступним їх повним включенням до складу РФ — у цьому, за Дугіним (див. його «працю» «Геополітика») полягає план Росії щодо «братського народу».
Наївний читач може сказати : ну то й що, Дугін — маргінал, хто його поважає в Кремлі? Якби ж то... Лариса Якубова наводить самовпевнені «віщування» Дугіна (ще 2007 року): «Я думаю, що Путін стає все більше і більше Дугіним, принаймні, він реалізує той план, що я створюю». Все менше і менше в цьому симулякру, все більше і більше в Путіні Дугіна...Путін, зближуючись зі мною, стає все більше самим собою... не втрачає себе, він себе знаходить... Коли він стане на 100% Дугіним, тоді він стане на 100% Путіним». Пані Лариса цілком справедливо додає: «2007 року це звучало як абсолютна маячня, втім, навесні 2014 р. ситуація кардинально змінилася».
На підтвердження — лише один приклад. Цитата з передвиборчого виступу Путіна 23 лютого 2012 року в Лужниках (за два роки до початку вторгнення в Україну): «Ми не дозволимо, щоб хтось втручався в наші внутрішні справи, ми не допустимо, що хтось нав’язував нам свою волю, тому що в нас є своя воля! Вона завжди допомагала нам в усі часи перемагати! Ми з вами народ-переможець! (Це говорить один із найбагатших людей у світі, доларовий супермільярдер! — І.С.). Це в нас у генах, у нашому генному коді! Це передається у нас з покоління в покоління. Ми й зараз переможемо». Суто «дугінський» виступ — адже біснуватий «ідеолог» люто ненавидить Захід.
А це — «одкровення» одного російського священика (до речі, ролі православної церкви РФ у ідеологічному обґрунтуванні «гібридної» війни присвячено в книжці Лариси Якубової окремий розділ). Ось читаємо: «Сучасні російські чекісти — це нове дворянство, вони є ангелами правосуддя... Росія — це країна унікального досвіду та особливого шляху, бути «русским» означає бути носієм особливої системи цінностей, що протистоїть єврейському лібералізму та глобалістському Заходу... Завдання РПЦ у тандемі з ФСБ (!— І.С.) полягає в тому, аби не допустити інтеграцію Росії (само собою зрозуміло, і України. — І.С.) у культурний, економічний і політичний простір Європи.»
Якийсь піп-маргінал? Знаєте, хто це, читачу? Єпископ Тихон (Георгій Шовкунов), архієрей РПЦ, єпископ Єгорівський, вікарій патріарха московського і всея Русі, ба більше — особистий і дуже близький духівник Путіна... Ось так...
Ще 1994 року нинішній патріарх Кирило (Гундяєв), а тоді — голова відділу зовнішніх церковних зв’язків Московської патріархії, митрополит Смоленський і Калінінградський, заявив: «Вочевидь, у цьому і є певна історична місія російського народу, що через жертовність і самовіддачу був створений цей російський світ, російська Ойкумена, російський всесвіт, якщо хочете. Ці карикатурні кордони (йшлося про державні кордони між колишніми радянськими республіками. — І.С.) проведені по живому і ніколи не зможуть розділити наш народ». В світлі цього запитання: чи потрібна Україні церква, незалежна від Москви? -є для нас сьогодні суто риторичним.
***
Пані Лариса Якубова вважає: «Випробування «русским миром» стало найважчим іспитом, який Україна має скласти, аби повною мірою набути державний суверенітет, проголошений 1991 року. Попри колосальні економічні, моральні, інформаційні навантаження, світоглядний шок — не варто сприймати ситуацію як безвихідну. Так, Україна нині стоїть на краю прірви, однак у цій патовій ситуації важливо, ким вона себе відчуває: загнаною в безвихідь істотою, що має впасти і розбитися; бійцем, що вистоїть; чи птахом, що може злетіти до неба». Хотілося б щиро приєднатися до цих слів автора.
