Писати про «творця застою» здавалося б, легко, але ця легкість оманлива. Людина, яка 18 років (1964— 1982) очолювала другу за могутністю і значенням світову наддержаву («імперію зла», «оплот миру і соціалізму» — епітети формулювалися в залежності від політичних симпатій), стала в сучасній масовій свідомості або персоною напіванекдотичною, гранично примітивною (вказують і на маніакальну пристрасть «дорогого і любого» генсека до самонагородження, і на його малописьменність, міщанські життєві установки, «спрощеність» внутрішнього світу), або символом ностальгії за стабільністю «реального» («розвинутого») соціалізму 60—80-х років ХХ сторіччя, який важко забути, коли «простий радянський трудівник», котрий без залишку розчинив себе в океані «морально-політичної єдності радянського суспільства», був сповнений гордим почуттям упевненості в завтрашньому дні.
Тим часом, якщо говорити про Брежнєва, як історичне явище, як уособлення певної системи влади, ще й зараз, усупереч усім змінам лідерів (чи декорацій?), реальним та уявним революціям й іншим потрясінням (в лапках і без) — ще й досі, повторимося, здійснює більш ніж відчутний вплив на життя суспільства, то досить швидко переконуєшся, наскільки тут все непросто, аж ніяк не «примітивно» і не зводиться до поверхових та однозначних висновків. Малоосвічений (якщо брати сферу культури) Брежнєв блискуче, проте, справився зі своїм основним завданням. Він не лише майже два десятиріччя утримував за собою вищу партійну (а в 1977—1982 роках і державну: був головою президії Верховної Ради СРСР) владу. Він зумів досягнути більшого: створив систему відносно «олюдненого» сталінізму (хоч як це дико звучить), сталінізму модернізованого, набагато більш гнучкого. Сталінізму, заснованого вже не лише й не так на терорі (хоча «точковий» терор проти інакомислячих, безперечно, залишився — без нього «неосталінізм» брежнєвського розливу просто не міг би існувати!), скільки на добровільно-примусовому договорі влади й суспільства; точніше, тієї частини суспільства — вона, на нещастя, виявилася чисельно переважаючою — яка жадала передусім Великої Стабільності (але, за можливості, вже безкровної!) і Великої Передишки. Брежнєв, а, головне, безсмертний Апарат, який стояв за ним, зміг нав’язати суспільству цей договір і простежити за його виконанням. У чому сутність цього договору (зазначимо, що не йдеться про щось офіційно, письмово оформлене — навпаки, з трибуни говорилися зовсім інші слова, яким усі знали ціну)? Про це й піде в нас мова.
Насамперед чітко розмежовувалися комуністичні гасла та реальне життя. «Марксистсько-ленінські» заклинання і мантри, якими максимально було насичено публічні виступи Генсека (він, до речі, зізнавався у вузькому колі, що праць «основоположників» ніколи в житті серйозно не вивчав і не читав), всерйоз не сприймалися, бо були мало не найістотнішою частиною згаданого вище договору: ви, громадяни, вдаєте, що не помічаєте марнослів’я, брехливості та абсурдності наших промов, а ми, керівники, вдаємо, що віримо, начебто ви ці промови сприймаєте дуже серйозно... Але й це ще не все! Горезвісний договір фактично містив ще дві, не менш важливих, «неписаних» статті: «Ми, верхи, потихеньку крастимемо (якщо є можливість, і по-крупному! Бо йшов інтенсивний, але прихований процес «повзучого «перетікання» так званої «загальнонародної» власності до рук партгоспапаратників) — а ви, громадяни, також можете непомітно «виносити» те, що «погано лежить», у певних, звичайно, межах. І ще одна «стаття»: «Ми вам дозволяємо на кухні говорити все, що завгодно (який поступ у порівнянні зі Сталіним! — І.С. ). Але, не дай Боже, робити крамольні заяви публічно!». Зазначмо, до речі, що «добрий» і сентиментальний Брежнєв не раз на високих нарадах називав інакомислячих не інакше як «шваллю»; про це, наприклад, згадують тогочасний член політбюро Олександр Шелепін і посол СРСР у США Анатолій Добринін.
Відомий російський соціолог Юрій Левада (на жаль, уже покійний) свого часу з повною підставою писав про так звані «роки застою» (термін не більш удалий, ніж «культ особи»): «Саме ця доба — закономірна спадщина дискредитованого масового насильства, невдалих спроб реформи, деморалізації, розчарування, втоми, які прикривалися високими словами. Це те застійне болото, куди впадають багато які бурхливі й каламутні потоки нашої післяжовтневої історії. Тут кульмінація й підсумок неекономічного господарювання, недемократичного управління та ідеологічного двоєдумства. Але час цей не лише висвітлює всю нашу історію. Він і донині з нами і в нас. Тут остаточно сформувався економічний, соціальний і психологічний механізм, який довго ще заважатиме суспільству вибиратися з трясовини. Древні говорили, що в одну й ту ж річку не можна ввійти двічі. Але в трясовину застою, ще не вибравшись із неї до кінця, можна скотитися знову: всяке сповзання вниз і для людини, і для суспільства куди легше, аніж підйом». Ці слова написано 15 років тому; може здатися, що брежнєвські методи державного управління давно здано до історичного музею як безнадійно ветху архаїку. Але чи це так?
Здається, що принаймні декілька істотних пунктів «заповітів дорогого Леоніда Ілліча» своїм політичним спадкоємцям і наступникам цими останніми зовсім не забуті, а, в якійсь мірі, в міру можливості втілюються в життя. І добре б, якби все зводилося б лише до знаменитих «брежнєвських поцілунків» (пам’ятаєте, саме цією «славною традицією» один наш відомий політик пояснював своє цілування в Дніпропетровську з іншим, ще більш відомим політиком?). Ні, справа куди серйозніша й глибша. І трагічніша! Хіба, наприклад, такі «заповіді Брежнєва», як: «краще мати поряд посередніх, нейтральних людей, позбавлених політичних симпатій і амбіцій, але особисто відданих» (один із радників Брежнєва, академік Георгій Арбатов, писав у зв’язку з цим про дивовижне вміння Генсека «розставляти кожного на таке місце, на якому, на його думку, той був би зручний») або, наприклад, «не відповідати ні за що конкретно, зате частіше з’являтися на екранах телевізора і в пресі — ось шлях до успіху» (заповідь №2), або ж «потрібно вміти грати разом із командою» (заповідь №3 — посол Добринін згадує ці слова, сказані Брежнєвим ще 1965 року; тут йдеться про переформування кланової, потенційно кримінальної, що згодом і підтвердилося, системи влади), або ось ще: «Брежнєв належав до типу керівників нерізких, невидатних, не особливо стурбованих справою, але тих, хто вміло розпоряджається цінностями» (заповідь №4 — це оцінка впливового й відданого помічника, О. Александрова — Агентова), хіба що, коротше кажучи, всі ці «заповіти Брежнєва» не враховуються нашою «самопроголошеною» елітою і зараз? Будь вона хоч тричі «помаранчева» чи «біло-блакитна»? Можливо, набагато цікавіше не те, як Брежнєв чіпляв на себе «брязкальця», а те, як через найбагатші галузеві міністерства, директорів найбільших заводів, Держплан, Мінфін непомітно, тихо й приховано почався процес (за Леоніда Ілліча щойно почався — завершився набагато пізніше!), історичний процес розтягнення колишньої державної власності...
Не менш далекосяжними, багато в чому трагічними, були наслідки «брежнєвщини» в духовній сфері. Остаточно сформувався справді новий і унікальний, раніше ніколи не бачений тип людини. Що це за людина? Її відрізняє небачена здатність до адаптації, вміння, не здивувавшись, утриматися і прижитися в будь-якій ситуації. Ця людина засвоїла раз і назавжди: життя таке, що від тебе не залежить нічого, але випасти (і перепасти) тобі може що завгодно, потрібно лише розуміти закон ситуації, приймати його, використовувати. Життя застрягло в «закритій позиції» (це — термінологія шахістів, на противагу «відкритій» позиції), і поводитися потрібно відповідно. Так поступово виробився «серединний» тип людини; це людина обстановки, яку характеризує заводна щосекундна активність в поєднанні з глибинним непробивним фаталізмом. При всій своїй безперебійно «функціонуючій» енергії такий тип особистості весь час відчуває, що його успіхи чи невдачі залежать не від його дій, а від загальної ситуації, яка стрімко змінюється, і яку він аж ніяк не контролює. Таким чином, успіхи обрушуються на нього так само незрозуміло, як і біди. Не без сміху, але і не без таємної надії він зв’язує ці речі за «магічною», дуже своєрідною логікою: йому таланить тому, що не таланить його сусідові (або навпаки!). Такою була (чи залишилася вона в минулому?) людина «розвинутого» («реального») соціалізму... Відомий поет, нобелівський лауреат Йосиф Бродський, характеризуючи брежнєвську добу, писав, що мільйонні цифри в радянських газетах виглядають, власне, як певна «величезна відсутність». Усього багато, іншими словами, нічого немає. І йдеться, звичайно, не лише і не так про спосіб господарювання, як про спосіб існування. «Комусь, можливо, — писав Бродський, — все навколо належить — гори металу і ріки нафти, палаци й музеї, заводи й дороги. Можливо, все це дійсно належить народові. Але людині не належить!» Блискуча формула цілої доби! Додамо ще характерні для частини інтелектуалів тієї пори владу підсвідомості у виборі цінностей і однозначне пояснення світу. Зрозуміло, йдеться не про всю інтелігенцію.
Оцінюючи політичний курс брежнєвського керівництва в 1964—1982 роках, ми не маємо права забувати, що СРСР був і залишався державою імперського типу (безперечно, це була імперія вельми специфічного типу, що, однак, не має вирішального значення для сутності справи). І ось, усупереч гучним «інтернаціональним» гаслам (дружба народів, відсутність передумов для серйозних міжнаціональних суперечностей в СРСР — бо «національне питання» як таке вже вирішено раз і назавжди на основі «торжества ленінської національної політики»), на ділі Брежнєв і його клан проводили — причому дуже настирливо! — курс на жорстку русифікацію всього громадського і духовного життя союзних республік. Було висунуто єзуїтську тезу про формування в СРСР «нової історичної спільності людей — радянського народу». Реальний зміст цієї тези був страшним: «в історичній перспективі» (нехай не відразу!) всі народи Союзу повинні були переплавитися в русифікаторському «казані». Тобто, власне, зникнути! Це, зрозуміло, стосувалося й українського народу. Ті українці, які ясно розуміли, що відбувається, й протестували, оголошувалися «націоналістами» й безпощадно переслідувалися. Тим більш цинічним є використання покритого мохом брежнєвського ярлика з написом «націоналіст» за умов сучасної України. Іноді здається, що це — ще один «заповіт Леоніда Ілліча», який активно засвоєно і реалізується «лівими» антиукраїнськими силами.
«Інтернаціоналіст» Леонід Брежнєв (не забуваймо: він народився й виріс в Україні!) дозволив собі на засіданні Президії ЦК КПРС 2 вересня 1965 року хамське, великодержавне висловлювання на адресу української мови та культури, записане тоді ж лідером ЦК Компартії України Петром Шелестом («Українська мова — це ж просто суржик російської мови... Ось за Скрипника українізацію проводили — це був просто абсурд, сміх! Ми тоді місяць грудень жартома «цицкень» називали, ха-ха!»). Таким був рівень, із дозволу сказати, «світогляду» «видатного діяча світового комуністичного і робітничого руху, вірного продовжувача справи Леніна». Показово, але й інші члени Президії ЦК (Суслов, Шелепін, Демічев) також висловлювалися в тому дусі, що «у вас на Україні боротьба з націоналізмом не ведеться — вся Україна говорить українською мовою (! — І.С.) , Шевченко у вас — кумир, усі вивіски українською...» Про те, скільки україноненависників входило разом із Брежнєвим до вищих ешелонів влади СРСР, нам дуже добре потрібно пам’ятати — тим більше, що сила Генсека була ще й у тому, що він абсолютно адекватно відображав «держимордівські» настрої міщансько-шовіністичної частини суспільства.
Брежнєв утілював собою закінчений тип вождя не за своїми особистими рисами, а саме за Посадою. Посадою генсека. Перш ніж укласти згадуваний вище «договір з народом», він уклав непорушний договір із апаратом про взаємну підтримку. Саме тому, що цей договір свято виконувався, — причому обома сторонами! — Леонід Ілліч протримався прі владі 18 років, навіть будучи фізично й розумово неадекватним. Апаратні «правила гри», багато в чому ще сталінські в своїй основі, було брежнєвським кланом «гуманізовано» й удосконалено. Потрібно чесно визнати, що певна частина нашого сучасного чиновницького апарату прагне (на тлі явної ностальгії за тими часами) «гуманізувати» й удосконалити брежнєвізм. Ось чому політична спадщина Леоніда Ілліча — предмет аж ніяк не для насмішок, а для серйозного вивчення.
