Коли через рік після свого півстолітнього ювілею Антон Макаренко несподівано помер у вагоні електрички, його серце, як описує патологоанатом, було розломлене на дві частини, мов яблуко. Інфаркт міокарда, як тепер називають розрив серця, іноді розвивається саме так: капіляри лопаються на стінці серцевого шлуночка один за одним і, врешті, вся поверхня серця являє собою один гігантський застиглий і нерухомий синець, а потім здорова й пульсуюча частина м’яза скорочується й розриває уражену стінку на дві частини.
ПЕРЕЇЗД
75 років тому столичним містом став Київ. У когорті інших державних службовців переїзд із Харкова — першої столиці, до нової Антона Семеновича Макаренка, його цивільної дружини, Галини Стахієвни Салько, прийомного сина Льва, дочки рідного брата, племінниці Олімпіади, минув непоміченим. Макаренко залишив у Харкові роботу в комуні ім. Дзержинського, помінявши її на запропоновану досить високу посаду помічника начальника відділу трудових колоній у Народному комісаріаті внутрішніх справ УРСР. Або, просто кажучи, в НКВС. Своєю посадою Макаренко завдячував виходу в квітні 1935 року Постанови ЦВК і РНК СРСР «Про заходи боротьби зі злочинністю серед неповнолітніх». Відтоді беруть свій початок підрозділи органів внутрішніх справ у справах неповнолітніх, запроваджується страта за скоєні злочини, починаючи з... 12-річного віку. У НКВС України негайно було створено величезний відділ, що оселився в приміщенні на вулиці Рейтарській, 37. Макаренкові, котрий став відомим завдяки виходу в Москві двох частин автобіографічного роману «Педагогічна поема», — про перекування неповнолітніх розбійників, злодіїв і шахраїв, високо оціненого буревісником соцреалізму Максимом Горьким, доручили займатися виховною роботою в десятку трудколоній, переданих Наркомату внутрішніх справ із ведення «освітян», які не впоралися з малолітньою шантрапою, а також у 30 приймальнях і трудкомунах НКВС. Ця частина біографії Макаренка практично невідома. Далося взнаки суб’єктивне втручання в життєпис педагога-письменника радянських дослідників, які прагнули за відомими лише їм принципами не ототожнювати його педагогіку та НКВС. Проте Галина Стахієвна Макаренко, котра взяла на себе після смерті чоловіка обов’язки цензора літературно-педагогічної спадщини, теж була проти згадки в енциклопедіях, довідниках і виданнях такого типу відомостей про роботу Антона Семеновича в чекістських колах. Ось чому коли мені в архіві потрапили до рук особиста справа й послужний список, заповнений знайомим круглим каліграфічним почерком Антона Семеновича Макаренка, я пережив почуття, відоме, мабуть, лише Колумбу.
ОСОБИСТА СПРАВА
Прочитавши справу, я зрозумів, що туди, як до гробниці фараонів, уже хтось лазив: нумерація сторінок була виправлена, та й сама справа була тоненькою, наче йшлося про банківського службовця без досвіду роботи. Водночас прихід Макаренка в поважному віці (47 років) на посаду офіцера НКВС викликав у мене безліч запитань і приховував чимало загадкового. Наприклад, ціла низка біографічних і інших чинників, серед яких будь-який міг би стати причиною для відмови прийняти претендента до спецслужби, залишилася ніби непоміченою в’їдливими кадровиками НКВС. Дивіться: Віталій Макаренко, рідний брат новоспеченого чекіста — білогвардійський офіцер, денікінець, після перемоги більшовиків емігрував із Росії і жив у Франції. Незаконна, але цивільна дружина Г.С. Салько — з дворянського роду Рогаль-Левицьких, виключена в період чисток із партії; сам Макаренко також був безпартійним. Або ж — за чотири місяці до призначення й переїзду до Києва Антон Семенович, який усе життя несерйозно ставився до свого здоров’я, переніс тяжкий інфаркт, після якого одужував три місяці. А ось це вже претендує на сенсацію: всі ці подробиці — про білогвардійців і чистки, Антон Семенович цілком чесно повідомив в «Анкеті спеціального призначення працівника НКВС», знайденій мною в архівній справі. І розписався!
ШЛЮБ
Усталений у нашій свідомості образ НКВС 1930-х підказує, що його за цю відвертість мали щонайменше відправити до табору. Проте всього лише через місяць після призначення Антону Семеновичу, на той момент, зауважте, холостяку, НКВС вручає ключі — не від камери, а від дуже затишної трикімнатної квартири в будинку №6 по вул. Леонтовича з видом на Володимирський собор, щоправда, розташованої на останньому поверсі й без ліфта. Це єдине, що стало для післяінфарктного Макаренка справжніми енкавеесівськими тортурами. До речі, однією з умов надання окремої квартири була обіцянка Макаренка узаконити вже доволі давнішні стосунки з Галиною Салько. Він дотримався свого слова: 4 вересня 1935 року їхній шлюб було зареєстровано — з використанням Макаренком службового становища... Як відомо, Наркомат внутрішніх справ в той час не лише керував таборами й в’язницями, а й охороняв державний кордон, і відповідав за залізниці, і... реєстрував шлюби радянських громадян. Саме цією обставиною скористався Макаренко, який не прагнув публічності: він попросив своїх знайомих, тепер уже колег, розписати їх... удома. Працівник рагсу виконав формальність, а потім тут-таки й відсвяткували: «Абрау-Дюрсо» по 30 карбованців за пляшку із сусіднього гастроному на розі вулиць Леніна й Лисенка, рожева шинка з Бессарабки по 5 карбованців за кілограм, горіховий домашній струдель, спечений домробітницею. Тож Галина Салько стала Галиною Макаренко. Антон Семенович теж був радий — у його житті було чимало жінок, але раніше він не був одружений.
«ДАХ»
Хто ж сприяв просуванню Макаренка чекістськими сходами? Відповідь я знайшов, гортаючи щоденники, записники Макаренка, зіставляючи висловлювання про нього його друзів і товаришів по службі. У серпні 1928 року до Харкова приїхав Олексій Максимович Горький. Мета візиту видатного письменника була по-своєму унікальною — зустріч із малолітніми колоністами в Куряжі, в колонії, що носить його ім’я. Інших пунктів у протоколі перебування Горького на харківській землі не було. Чи треба казати, що для завідувача цієї колонії А.С. Макаренка ця зустріч, що відбулася після багатьох років листування, стала, як би тепер сказали, знаковою: вона просунула його круто вгору в очах педагогічного олімпу, передусім радянського, подразником якого він був усі ці роки; відтоді він став другом Великого Буревісника — Горького. Підтвердженням цього є таке: коли чекіст Макаренко якось пізніше знову порушив у листі до Олексія Максимовича тему непомірного бюрократичного тягаря, що звалився на нього в НКВС, Горький одразу запропонував допомогу в... переїзді до Москви. «Я можу написати П.П. Постишеву, можу просити Ягоду (нарком внутрішніх справ СРСР. — А.А.) тощо», — писав він своєму протеже, згадавши в листі про свій вплив і на керівника українських чекістів Всеволода Балицького — прямого начальника Макаренка. Балицький був одним із найавторитетніших наркомів у СРСР: це його ім’ям за життя було названо найбільший у республіці новий київський стадіон «Динамо», радгосп у Харківській області та комуну для неповнолітніх у Прилуках. До чого тут Макаренко? Виявляється, він був закоханий у сестру наркома ще в Харкові й навіть пропонував їй створити сім’ю. Шлюб не відбувся, але теплі стосунки збереглися. Цілком можливо, що саме Наталія Аполлонівна Балицька рекомендувала братові взяти «завкола» до апарату НКВС. Вдалий для наших героїв збіг — на той час нарком уже знав оцінку Макаренка з боку Горького, а в центральному апараті НКВС не було фахівців з роботи із «соціально дефективними». Ось чому Управління кадрів НКВС УРСР не мало жодних претензій до нового офіцера.
ПОМСТА
Читаючи листи й праці Макаренка тих років, доходиш сумного висновку, що, перейшовши на роботу до центрального апарату НКВС, він заразився певною бацилою. Наче охоплений прагненням помсти, зокрема до тих, хто «душив» його за педагогічні новації, він писав: «...колективи, як і люди, можуть вмирати не лише через старість, вони можуть гинути в повному розвороті сил, надій і мрій, їх так само за один день можуть задушити бактерії, як вони можуть задушити людину. І майбутні книжки напишуть, які ліки й дезінфекції треба вживати проти цих бактерій. Уже й зараз відомо, що найменша доза НКВС дуже добре діє в подібних випадках. Я сам мав можливість бачити, як швидко здох професор Чайкін, щойно наблизився до нього уповноважений ГПУ, як швидко зморщилася його вчена мантія, як відвалився від його голови позолочений німб і, дзенькаючи, покотився по підлозі, і як легко професор перетворився на звичайного бібліотекаря. На мою долю випало щастя спостерігати, як почав розповзатися «Олімп», рятуючись від їдких ліків чекістської дезінфекції, як дригалися сухі ніжки окремих комашок, як дорогою до шпарин або сирого кута вони завмирали без єдиної сентенції. Я не жалкував і не корчився від співчуття, бо тоді я вже здогадався: те, що я вважав Олімпом, було не чим іншим як кублом бактерій, яке кілька років тому знищило мою колонію». Треба віддати йому належне — Макаренко міг скільки завгодно критикувати нападників і полемізувати з педагогічними «олімпійцями» — навіть із Н.К. Крупською, але, що робить йому честь, жодного разу не скористався специфічними чекістськими прийомами в боротьбі зі своїми опонентами. Такому романтику, яким він був, ці прийоми взагалі не властиві.
ДОНОС
Минуло кілька місяців. Наш герой уже був одягнутий в синю гімнастерку, бриджі, заправлені в шкіряні чоботи, довгу шинель без ременя, на голові — чорний кашкет із темно-синім околишем і металевою кокардою з білої емалі із серпом і молотом. На вилогах гімнастерки красувалися офіцерські петлиці сукна так званого волошкового кольору з подовжньою сріблястою смугою і двома срібними зірочками. Краса — якщо врахувати, що до самої смерті в Макаренка так і не було пристойного одягу: наприклад, на одному з фото він стоїть у... пальті дружини! Однак ейфорія перебування при владі поступилася місцем усвідомленню того, що письменницька праця полишена, а стоси постанов, наказів, розпоряджень, листів та інших реляцій не дають можливості не те що відвідати родину на дачі в Дубечні, а навіть сходити в театр, який він так любив. Його нормою стали 20 склянок густого, мов дьоготь, чаю й 120 цигарок на день. Він дедалі частіше відчував у своїй чекістський голові ненависний шум прибою й лякався ночі. Він повільно божеволів від чиновницького оточення, від усіх цих Оратовських, Брейслерів, Крауклісів, Пінкусів... «Я зробився бюрократом, — писав він своєму другові через якийсь час після отримання волошкових чекістських петлиць. — І з кожною годиною сповнююся дедалі більшою ненавистю до цієї спеціальності». Накочувалася хвиля репресій: заарештовано начальника відділу трудколоній «троцькіста» Ахматова, відбулися спішні кадрові заміни серед заступників наркома. «На гачку» опинився й наш герой. На нього написали донос, і вже було зазначено: «...Макаренка усунемо. Я анітрохи йому не вірю. Це ворог». Лише високе заступництво знову врятувало його від жорен Великого терору. Але Макаренко зламався... Він написав рапорт про звільнення; мотив був такий: «31 рік я завжди працював безпосередньо з дітьми, я не маю жодного досвіду роботи в адміністративному апараті, користь, яку приношу тут, абсолютно нікчемна. Після видання моєї книжки «Педагогічна поема» на мене лягло багато літературних зобов’язань, які я не в змозі виконати, перебуваючи на службі... Тому прошу вас клопотатися перед Наркомом про якнайшвидше звільнення мене з посади помнач ОТК». На початку 1937 року він поїхав до Москви.
ПІСЛЯМОВА
І все ж таки, як нам сприймати Антона Семеновича Макаренка сьогодні? Я вважаю, що його досвід, не чекіста, яким він став на кілька років мимоволі, а педагога, прославленого автора «Педагогічної поеми», «Книжки для батьків», «Прапорів на вежах», актуальний. У нашій сучасній розхитаній, озлобленій, знедоленій, зубожілій, безробітній Україні треба повернутися назад, не до бронзового й оспіваного його шанувальниками й недругами бездоганного й солодкавого образу Макаренка, а до земного й зрозумілого. Треба щонайменше перечитати глибокі й напрочуд приземлені твори, що містять певні рецепти того, як спробувати подолати не лише інфантилізм, невпевненість молоді в завтрашньому дні, браваду й «понти», принесені холодними вітрами на заміну віковим традиціям і цінностям, а й бездоглядність і злочинність. Позаяк сьогодні молодіжні проблеми постають набагато гостріше, ніж тоді, в тридцяті...
Використано матеріали Aleksandr Abarinov, Gutz Hillig. Die Versuchung der Macht. Makarenkos Kiever Jahre (1935—1937). Marburg, 2000.
