...що ідея (eidos) мого буття (to einai) гідно здійснилась (praxeos) у багатстві життя (ploytos dzoe), і я прожив його, сповнений щастя (eydaimonikos), на терені благословенної (to kalon doxa) Ольвії, хвала богам, як годиться громадянину (politae) і вільнонародженій (eleytherios) людині.
Це не цитата з Біона Борисфеніта, античного філософа, який народився в Ольвії, а знаний був у всьому давньогрецькому світі. Скоріше — factum ментальності давнього етносу, навіяний методом географічної уяви (geographical imagination’s method). Ретроспективний погляд на ідеальну сутність гуманістичного потенціалу місцевості, що іменують ольвійською хорою.
Такий собі громадянин Ольвії — частини держави у минулому, де принципи демократії на території України були вперше апробовані й протягом тисячі років здійснювалися на практиці, — раптом забажав привернути увагу до факту своєї ідентичності й запевнити нас в осібній приналежності до народу, відомого серед народів еллінської ойкумени (дорійців, ахейців, іонійців etc) як борисфеніти.
• ГЕРОДОТ І БОРИСФЕНІТИ
Своїм місцем розвитку ця людська спільнота має дякувати Гостинному Морю «понтос евксинос», а саме — його північному узбережжю, відколи Ольвія-на-Гіпанісі, переймаючись опікою над священним для всіх еллінів островом Ахілла Понтарха, об’єднала довколишні землі під своєю егідою.
І що за народ такий — борисфеніти, про який анічичирк у найрізноманітніших словниках і енциклопедіях, і навіть Інтернет ані рядка не вивергне, і лише великий HERODOTOS у «Мельпомені» — розділі своєї «Історії», присвяченому Скіфії, — сказав про них: «Шмат же краю між обома ріками (Бугом і Дніпром. — В.К.) називається гора Гіпполая, і на ньому стоїть святилище Деметри; за святилищем над Гіпанісом живуть борисфеніти». І таке: «Від гавані борисфенітів (Ольвії. — В.К.) нині найближче живуть калліпіди; вони вже — мікселліни». А його багато хто звинувачує в тому, що історик постійно плутає, називаючи ольвіополітів борисфенітами й навпаки...
Виявляється, це одне й те саме: ольвіополіти і борисфеніти!.. Позаяк мешканці поліса Тіра в гирлі Дністра називатимуться тіритами, а жителі Ольвії — в усті... можна сказати: Гіпаніса, а можна і — Борисфена; один лиман у них: Дніпро-Бузький, отже, і так, і так буде правильно... називатися ольвіополітами; проте народ цей, який населяв обидва поліси, а також мешкав по чотирьохстах «садибах» ольвійської округи (хори) та в інших «містечках» Північного Причорномор’я, зі Скопелами, Ніконієм, Кремніскі, Одесом, Аполлонією, Офиусою, Еполієм, Фіскою, Гермонактовим селищем etc включно, десь, приблизно з VII—VI ст.ст. до Р. Х., звик називати себе борисфенітами, що і відмічено тими, хто по слідах Геродота простував з метою «гісторііс аподейксіс» (описування історії). Можливо, ним був Клавдій Птолемей, а можливо, Страбон чи землеописувач Пліній.
...Існує байка про те, як в александрійській бібліотеці три старці сперечалися про те, звідки родом Геродот. «Великий Геродот був фурійцем», — промовив один із них і як аргумент указав на «Риторику» Аристотеля: дійсно, історика там названо фурійцем. «Він був галікарнасцем», — сказав другий і вказав на твори Страбона і Плутарха: так, правильно, обидва вказують на Анатолію. «Геродот — борисфеніт», — упевнено зазначив третій старець і вказав на «Мельпомену»: нещодавно разом вони редагували текст. Двоє старців переглянулись і погоджено кивнули головами...
• ДАНУНА І БОРИСФЕНІТИ
Сам етнонім більш-менш зрозуміємо, якщо прояснішає вихідне: «Откуда есть пошел народ сей». Наважуся стверджувати, що «народ сей» коріннями сягає землі... між річками Північного Причорномор’я — Дону, Дніпра, Південного Бугу і Дністра — за доби, коли місце перебування народу визначало його назву. Це був «річковий народ» — дануна.
Чи доцільно, чи може ні, але спадає на думку науково-популярний серіал «Цивілізація Incognita» Валерія Бебека, відомого міфологізатора української історії, професора. В одній із передач цього циклу йшлося про народ, який «вийшов із території сучасної України понад чотири тисячі років тому», а в долішній частині відеопоказу миготіли рядки: «Близько 2300 р. до н. е. прагреки, прамакедонці, прафракійці пересуваються зі сторони Придунав’я зі західних областей Північного Причорномор’я у Північно-Західну Грецію та на південь Дарданії поміж народів «курганної хвилі IV». Якась частина прагреків, досягнувши Пропонтиди (Мармурового моря. — В.К.), відхиляється від загального шляху, долає протоки й, користуючись тимчасовим послабленням Трої, намагається освоїти регіон».
У телефільмі цитувався текст із третього номера часопису «Вісник давньої історії» за 1995 рік, зі статті Л.А. Гіндина та В.Л. Цимбурського «Троя і «Пра-Аххіява»». Тож —цілком авторитетне джерело, за що подяка шановному професору Бебеку, відтак і ми, вказавши первинне дослідження, можемо опиратися на нього також.
Збережена епосом Гомера найдавніша назва греків «данайці» ототожнюється з давньоіндійським «дану» — «крапля, роса, рідина», які відображені у назвах річок Дону, Дніпра, Дністра, Дунаю.
До того ж стрижнем «місцерозвитку» групи споріднених етносів виявляється долина річки Бог (Південний Буг), назва якої, в тій самій індоєвропейській традиції, хоч як це дивно, несе у собі об’єднувальне, саме стрижневе, начало: лексема бо /бу в даному випадку етимологічно означає бика, втім образне навантаження набагато складніше: це не жива істота, а «безперервна i розлита поряд» (syneches par?nchyma) міфологічно уявлена субстанція; згідно з міфом про світобудову, небесний бик-самець, через потоки дощу запліднюючи землю-корову, сприяв створенню світу; а з води (потоків) утворилися річки (дану).
Освоївши узбережжя шести морів і острови між трьома частинами світу, дануна-данайці стали еллінами, відколи віддалилися один від одного самоназвами і забули про своє первісне споріднення. А коли забуваються корені: «ти і я — однієї крові», починаються війни. Ахейці, тобто ті, хто пройшов через країну Аххіява у Малій Азії, але в підсумку освоїли не їхню територію, а Пелопоннес на протилежному Балканському півострові, раптом і гуртом кинулися, згідно з Гомером, відвойовувати Трою, яка контролювала геопростір поблизу Геллеспонта.
• ТРОЯ І БОРИСФЕНІТИ
«...Прийде день — і Троя священна загине, / З нею загине Пріам і народ списоборця Пріама...» Трою вони, ахейці, зруйнували, але управляти її господарством не стали... А повалені троянці прийняли рішення вирушити туди, звідки вийшли їхні пращури... де дві великі річки на півночі понтійської ойкумени вливаються в одну затоку («лиманос»).
Після загибелі Трої VII (а всього археологи нараховують 12 культурних шарів; отже, не всі троянці покинули спалене місто, вони відновили його та, не вельми гнані славою, жили спокійно, пропускаючи всі кораблі, що просувалися в Понт) пасіонарна людність, здатна назавжди розлучитися з батьківщиною, залишила край, змучений війнами, й почала нове життя там, де «земля покрита імлою» — як зауважено Гомером, коли вперше і першим використав він слово «кімерійці».
З моменту, з події, з часу... відколи носії цивілізації Трої заснували — спочатку в землянках, а згодом і з каміння — своє нове місто, де Інгул впадає в Буг, на перетині давніх торговельних шляхів, варто вести відлік часу борисфенітів. І точно за Гумільовим станеться його розвиток: народження, фаза надлому, фаза розквіту («акме»), смерть. І на все вистачить 1200 років. «Троянська губка» вбере, а «Бузький стрижень» об’єднає безліч людей, автохтонів і прийдешніх, і в мозаїці протилежних ментальностей він буде колоритною цивілізаційною фігурою, адже з гримучої суміші кочових генів та осілої мудрості, як із плавильного казана, вийдуть і кімерійці, що рознесуться по світу «летючими загонами», і мікселліни, що в майбутньому стануть оплотом Ольвійскої держави.
Найвірогідніше, назви річкам, які визначали їхній геопростір, надали вони — умовні «посттроянці», а Геродот хіба що старанно відтворив їх у писемній формі. Річку, в гирлі якої заснували місто, вони назвали Ексампеєм. Лиман, у який Ексампей уливався, став для них Іпанісом. А величну річку, що углиблювалась у безмежний край, — Борисфеном. Вважають, що Борисфен — це бог річки, яку ми називаємо Дніпром. Власне, як Гіпаніс — це бог річки Буг, а, скажімо, Танаїс — бог річки Дон. Іменами богів названі й самі річки: все просто в антично-грецькій етимології річкових назв. Боги, втілені у природі, — так вони сприймали світ.
Отже, для якоїсь частини троянського субетносу годуючим ландшафтом на півночі моря Акшайна (Чорного моря) стали узбережно-лиманські території. Найзручнішим (у стратегічному сенсі) місцем для заселення виявився Бузький лиман, у верхів’ях якого зливаються дві річки — Інгул і Буг. Перша, звивистіша й вужча, вела до земель, від яких починався шлях до міді та золота Урала й Алтая — на північний схід. Друга, повноводніша, вела на північний захід, до краю, що охоплював долину Рони, або «олов’яним шляхом», звідки колишнім троянцям надходило олово. Зазначимо: три метали — золото, мідь та олово — зустрілися в одному місці. Отже, це прикраси, зброя, реманент. Природно, що в цій точці (топосі) геопростору постало місто: жваве, людне торговельне місто, одне з найрозвинутіших у Середній Європі на той час. Сталося це за тисячу з лишком років до Христа. Можливо, в пам’ять про море, на півдні якого пращури містян здобули слави, місто називалося Акшайна. Крім купців і корабелів, Акшайну уславлювали майстри бронзоливарної й золотоливарної справи, зброярі та ювеліри. Проте й не всім уже подобалось таке життя — на одному місці. Марили обрієм ті, в кого домінували пасіонарні гени. Ці люди, перемішані з кочівниками, назвали себе кімерійцями і відправилися за три моря шукати здобичі.
• ОЛЬВІЯ І БОРИСФЕНІТИ
Цілком логічно, що й це місто, нове місце троянців, не стало вічним. А за п’ять століть тут з’явилися майже знайомі обличчя — елліни. Вони оселилися в гирлі того самого лиману, який також називали Гіпанісом, а себе — борисфенітами. У стислий історичний час, взявши за основу територію Нижнього Побужжя, борисфеніти сформували Ольвійську державу: одну з чотирьох найвідоміших античних держав Північного Причорномор’я. Аналіз життя на території ольвійської хори свідчить: борисфеніти, експортуючи у великій кількості скіфське збіжжя, самі не залежали від примх чільної скіфської знаті. Заможні ольвіополіти у скрутний час спроможні були допомогти співгромадянам. Про це говорять пошанування на кам’яних плитах (декрети на честь Протогена, Нікерата, Анестесія, Діонісія тощо).
Борисфеніти були єдиними, хто завдав поразки військам Александра Македонського. «Зопіріон, поставлений Александром Великим намісником Понта, — йдеться у «Філіпійських історіях» Помпея Трога, — вирішив здійснити низку військових акцій, щоби не вказували на його лінощі. Він очолив велике військо, яке числом не поступалося імператорському, і 30 тисяч вирушили війною на скіфів». У 332 р. до н. е. Зопіріон узяв в облогу Ольвію, намагаючись захопити вільне місто борисфенітів. Ольвійска демократія мала пройти перевірку на міцність. Ось три слогани, що виокремили ідеальні цінності спільнот, які разом убезпечили свою територію від зовнішнього ворога. «Вільне місто мають захищати вільні люди!» — і були відпущені на свободу всі раби. «Ми всі пливемо в одному човні!» — і громадянські права отримали іноземці, з тих, хто озброївся. «Допоможемо еллінам, вони допоможуть нам!» — і загони скіфів-кіннотників руйнували тили Зопіріона. Ворога було вміло оточено і сумісно завдано йому нищівної поразки. Безталанний македонський полководець загинув теж. Несила йому борисфенітське місто загарбати. Ми ж зазначимо героїзм людності території, а не окремого етносу; і таке вже слід вважати проектом нації на майбутнє.
• АРКАС І БОРИСФЕНІТИ
Діон Хризостом, який відвідав Ольвію півтора століття по тому, як його зруйнували гети (даки) на чолі з Буребістою в 55 р. до н. е., писав, що жителі поліса, з якими йому довелося спілкуватися, вразили його — і змолоду, і в почесному віці — знанням Гомера: вони знали «Іліаду» досконало і будь-який фрагмент читали напам’ять. Славнозвісний оратор був настільки здивований, що цей факт став стрижнем у його «Борисфенітській промові», яку читав згодом по всьому еллінському простору, тим самим відродивши у греків інтерес, що потроху вже згасав, до епосу Гомера. «З давніх-давен, — починав свій вступ до «Промови...» Діон Хризостом, — Гомер був у великій пошані серед борисфенітів, бо ніхто, як він, прославив гекзаметром Ахіллея, оборонця й охоронця ольвійського міста й мешканців його, як на землі, так і на морі».
Ніхто не сказав краще про долю ольвіополітів (читай: борисфенітів), ніж Микола Аркас-молодший: «Ранішній легіт крив уже брижжею повідь лиману й розносив по степах завершальні акорди страшної апофеози... Білоколонна Ольвія обернулася в згарище, в руїни... А хвилі набігали перекатами з лиману, бурунилися, лизали пісок, розсипали мережжя прибою. Вони байдужі були і до життя, і до смерти, і до самого часу і, розуміється, до людської недолі. Так вони плескатимуться вічно, доки сонце світить і земля існує...
...Тут її [Ольвії] шістсотлітня бувальщина, надмогильні плити, монументи, стели, епітафії, необтесані, рапаті каменюки, сторчма вкопані над прахом бідноти. Стара ділянка некрополя геть заросла тернами Забуття, а на новій шепочуться з вітрами пахуча кашка, ромен, вовчий мак, волошки: тут стежки ще не заросли травою, бо Пам’ять ще живе про тих, хто тліє тут і цими стежками до них приводить близьких...»
...У час, коли старшина українських січових стрільців Микола Аркас — правнук Головного командира чорноморського флоту, онук автора опери «Катерина» та «Історії України-Русі» — вимушено опинився на еміграції й йому, як і багатьом іншим українським вигнанцям, мимоволі сякий-такий прихисток надала європейська земля, згодом — американська, чи мав він гадку про те, що ніколи більше не побачити йому незабутніх ольвійських просторів: широкого, до самого обрію, лиману й розкішного, нев’янучого степу, що ген ольвіополіта — а він, як і дід, виростав на ольвійських кручах — проросте у ньому, докторі філософії, книгою «Історія Північної Чорноморщини», яка вийшла друком 1976 року в Торонто (Канада). Ця пам’ять поколінь зіграє з його родиною такий жарт, що ниточки патисипації не обірвуться двічі: другий раз це станеться, коли доля визначить їх, біглих від турок, опинитися біля Ольвії — аби буття чотирьох аркасівських поколінь тут здійснилося, і перший — коли хвацькі грецькі хлопці повиходили зі своїх човнів на берег лиману й обернулися згодом у борисфенітів. Отже, цей російський грек, утім українець Микола Аркас міг відповісти, якщо б його запитали:
— Хто ти?
— Я — борисфеніт із Ольвії, запевняю вас!..
