Із московських заслань Катерина Мандрик-Куйбіда повернулася в Україну, коли настали приморозки після Хрущовської «відлиги». Тоді пісні УПА, як і все, що звалося й вважалося українським чи пак — націоналістичним, були суворо заборонені, були політичні в’язні, і випускати їх на волю не прийшла пора. Не пора було оприлюднювати в друкованому вигляді й власні поетичні твори, що їх вона писала в тюрмах та після сибірського заслання, сказати б, на умовній волі. То вона й далі гріла їх під серцем, а вони гріли серце їй, і так жили вдвох — вона й пісні в її записах, пісні й вона. Щоправда, пісні просилися й в інші серця, в народ, у маси, а вона плекала їх у своїй душі, хіба десь у самоті наспівувала, боячись, щоб хто чужий не почув і знову їх двох не відправив на каторгу в Інту.
Тільки з відродженням української незалежної державності Катерина Мандрик-Куйбіда відкрилася як поетеса і фольклористка. Збірки її творів почали з’являтись у світ, на жаль, після смерті авторки. «Я дуже хочу, — читаємо в короткому супроводі до її тюремних зошитів, — щоб знали мої внуки та десяте покоління, як ми боролися за нашу славну родючу, квітучу самостійну Україну. Ми тут живемо і не відчуваємо, яка вона... Я десять років не була в Україні, а як повернулася, то не могла надихатися її повітрям...»
Фольклорні записи та вірші Катерини Куйбіди — це теж благодатне повітря, вони підносили небо над головами тюремних невільників у тяжкі миті скрути фізичної та духовної, у хвилини розпачу й безнадії. Вони спадали рятівним бальзамом на душу і гоїли її. Чи не в усіх спогадах упівців, які пережили каторги московських заслань або ж німецьких кацетів, є сюжети про таємне святкування в тюрмах Христового Воскресіння, Різдвяних свят, відзначення важливих дат тощо. Про це пише Олекса Воропай, який зібрав листи, фольклорну творчість українських в’язнів та остарбайтерів у німецькій неволі, куди в роки Другої світової війни їх силоміць вивозили з України «як дармову робочу силу, як здобич. Як ясир» (О. Воропай). «Тих нещасливців, — пише він, — що потрапили в неволю, новий Вавилон зустрів каторжною працею, нуждою, голодом і цілковитим безправ’ям».
Єдиним рятунком залишалося для них рідне материнське слово, яке з собою взяли в дорогу, та пісні краю. Вони й самі їх складали: «Я сама тут, в Німеччині, // десь далеко ненька, // Нема в мене родиноньки, // окрім соловейка. // Соловейко-канарейко, // вволи мою волю, // Напишу листа дрібонько — // занеси додому». Не легшими, а відомо, що значно важчими були знущання з мільйонів в’язнів і в сталінських тюремних зонах, розміщених по найсуворіших місцях Росії та її колоній, званих Радянським Союзом, де можна було карати кліматом, рабською працею та неволею. Фольклорна таборова творчість сталінського Вавилону співзвучна з Вавилоном гітлерівським. «У них, — як висловився Б. Кравців, — многострунно бринять всі акорди душі українського народу, який у надзвичайно важких обставинах продовжує свою вікову боротьбу за свободу, пише кров’ю одну з найбільш світлих сторінок своєї історії».
Катерина Куйбіда з такими піснями пішла на заслання1 і не втратила їх. Повернулася з ними додому. Привезла переспіви народних пісень та свої власні твори. У її збірці «Ой летіли журавлі» є переспів популярної пісні Романа Купчинського «Лети, моя думо, в вечірню годину». Невідомо тільки, чи вона його від когось записала, чи створила сама.
Лети, моя думо,
В вечірню годину,
В неволі катам не корись,
Лети в Україну,
У рідну хатину,
Де я раювала колись.
Тепер в тій хатині,
Лишилася мати,
Якщо ще жива передай,
Хай, бідна, не плаче
Хай, рідна, не тужить,
Бо я ще вернусь в рідний край.
Є у неї вірші й за мотивами «чистого» фольклору або, точніше, вірші «під фольклор». Тут уже немає конкретного авторського адресата, якого «наслідують», до якого хочеться бути подібним, а є якийсь інший полон, що адекватний настроєві авторової душі. Є ритмо-мелодійна стихія, яка є суголосною стану поетеси: «Ой зелене жито, зелене, // Зашуміло легко до мене, // Зашуміло тай засміялось // В моїм серці так і зосталось. // Як додому йшла я житами, // Світлом грало сонце світами, // Обертало шепіт в знемогу // І стелило злотом дорогу. // Засміялась я в суголосся, // Розпустивши чорне волосся // І упала з вітром у жито, // Геть по вінця сонцем залите. // Зупинися, мите блаженна! // Проростають сонячні зерна! // Колоситься радість всетворна, // Зупинивши сонячні жорна».
Читаєш подібні речі, й викликає подив незаперечний літературний, а точніше віршоскладальний талант поетеси, адже до праці на ниві красного письменства Катерина Мандрик-Куйбіда себе не готувала. Вона навіть записала у своєму нотатнику, що «ніколи не мріяла бачити своє життя в писаному слові». Ідейно-художня верифікація віршів Катерини Куйбіди ніколи не викликає сумнівів. Вона абсолютно адекватна тій жорстокій дійсності, що випала на долю її героїчного покоління. У тих драматичних обставинах, які доводиться проживати героїні її віршів, не потрібно метафоричних чи взагалі якихсь інших образних деталей, що художньо поглиблювали б драму, оскільки її поглиблювати не треба, бо самі ж обставини є драмою. Катерина Куйбіда, яка сповідує християнську мораль та обдарована від природи яскравим талантом, інтуїтивно це розуміє. Інша річ, що розвинутися цьому талантові повною мірою, на всю його потужність не було умов. Отже, коли йдеться про художню майстерність її віршів, то доцільніше говорити про природне відчуття слова, образу, розгортання ліричного сюжету тощо, ніж про набутість певної версифікаційної школи чи чогось подібного. Її творча еволюція — передусім еволюція росту в «закритих умовах», це — самоаналіз власного досвіду і практичне послугування цим досвідом:
Морозом лютим, снігопадом
Із двадцять п’ятим роком нині
Мене весна вітала радо...
І вдарив конвоїр по спині.
До життєвої правди, до цього «невидуманого реалізму» не треба нічого додавати, тут будь-які художні «прикраси» у вигляді художніх ефектів зайві. У вірші на повну силу «працює» контраст. І цього досить. Часом незначна, навіть не «живописна» деталь, на якій авторка зосереджує увагу, містить у собі глибоку драму: «Замок іржавий в тиші загримів: Конвой подруг заводить до в’язниці.» Або ж: «А жити Бог дарує силу, Лише готовому померти!». Це, якщо хочете, універсальна морально-етична (філософська) сентенція, яка здатна рятувати людину в хвилинах розпачу і безнадії, яка вселяє віру та спонукає протистояти невільництву, рабським обставинам і навіть смерті.
Під цим кутом зору не зайве згадати ще одного поета УПА — Мирослава Кушніра. Невідомо, чи знав він філософію містики смерті, тема якої в українській, особливо еміграційній, поезії була наявною. До речі, він заздалегідь до свого відходу з життя передбачив його реальну картину:
Остався лиш один й однісінька граната,
а ворог не стріляв — хотів узять живим.
Але хто жити вміє — вміє і вмирати
прощанням зброї, гострим і стальним.
М. Кушнір усвідомлював, що смерть — це не кінець, а початок великої дороги, смолоскип для інших, це зіслання від Бога як приклад, урок сучасникам, як світло, що має спалахнути в їхніх душах.
Про поезію Олени Теліги аналогічного спрямування Дмитро Донцов писав: «Смерть — це горіння, порив... (поетка. — Т. С.) уявляє себе свічкою, перенесеною «за межі схилу»... Бачить смерть як велике щастя. Чи не з таким відчуттям входили колись на арену римського Колізею або на кострища мучеників перші християни?»
Українська історія на кожному своєму відтинку завжди мала «перших хоробрих». Такими були і Ольжич, і Теліга, і Кушнір, і загалом їхнє покоління. М. Кушнір у двадцять років, оточений московськими карателями, 1945 р. Підірвав себе гранатою, щоб не здатися чужинцям живим. Подібно до Мирослава Кушніра, підірвався в криївці (сім літ по закінченні війни, 23 лютого 1952 р.) і близький краянин Катерини Мандрик-Куйбіди (майже сусідні села), поет-упівець Марко Боєслав (Микола Дяченко). Він теж напередодні свого героїчного вчинку залишив рядки про свого побратима: «Упали всі друзі, лишився Микола, // В пістолі один лиш набій. // Нема чим стріляти — кати доокола — // Прощай, Рідний Краю ти мій!»
Згадуваний уже Д. Донцов, аналізуючи такі мотиви української поезії, тобто поезії вісниківців, зокрема О. Теліги, писав, згадуючи при цьому і слова Лесі Українки: «Дух — це та сила, що з’являється з Божої ласки, це сила, що докінчує формування людини. Удосконалює її. Він просвічує, осяває нашу думку, і сильною робить волю, неспівмірно сильною — до слабкости людської натури, створює героїв. Вогонь? — Це символ духа, який світить і гріє, освічує і запалює нашу мисль вірою, дає велетенський імпульс нашій волі, зігріваючи любов’ю наші бажання. Він проганяє страх, він робить легкою жертву, він робить з людських створінь тих надлюдей, про яких — про перших християн — писала Леся Українка:
Ті люди робляться мов одержимі
Бери їх на тортури — перемовчать,
До серця промовляй — вони мов камінь,
Загрожуй смертю — люди ці мов трупи,
Чи мов безсмертні...»
Поезія Лесі Українки в інтерпретації Д. Донцова звучить як українська поетична традиція, що панувала в усі героїчні часи нашої історії. Так, наприклад, оспівано «лицарів духу» — Героїв Крут, про яких П. Тичина у своїй унікальній присвяті сказав, що вони «вмерли в Новім Заповіті зі славою святих». Марко Боєслав розумів, що на традиції держиться світ. Із крутянського вогнища «слави святих» пломенить благодатна сила духу, яка гартує нові покоління лицарів.
«Славою святих» — героїчною традицією українських лицарів героїв — причастилась і Катерина Куйбіда. Академік Микола Жулинський тому й зазначив, що вона «надзвичайно емоційно чутлива натура, від природи наділена даром провидіти. Трагічне потрясіння чи, точніше, усвідомлення-передчуття трагічної колізії настільки глибинно проникає в її душу, в її почуття і переживання, що вона набуває дару особливого чуттєвого пізнання. Її уява настільки ефективно активізується, що виявляє здатність викликати з ірреального світу образи Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці Гошівської, не відчувати болю, коли її катували слідчі, нічого не боятися — «ні своїх катів, ні знущань, ні найтяжчого вироку».
Треба було мати таку духовну силу, щоб усвідомити й переконати себе, що віднині її Ангелом Хранителем є Мати Божа Гошівська.
Катерина Куйбіда з особливою емоційною чутливістю реагує на носіїв «кривавих ідеалів», відчуває непогамовну потребу боротися, мститися за смерть своїх односельців та вояків УПА і боронити свою Україну.
Злоби кривавої пророки,
Що вивергають з горла смерть,
Ви тут пробудете допоки
Ми гнівом сповнимося вщерть.
Переінакшить нашу вдачу
Не вдасться, нелюди, і вам.
Ми збережем любов гарячу
І вірність нашим корогвам!
Цей вірш 1945 року «Криваві ваші ідеали...» — своєрідна присяга молодої патріотки, яка у Великий День Воскресіння Христового посвячує себе на жертовну боротьбу проти радянського окупанта, благословляючи себе на очищення вогнем оновлення на найвищій хвилі героїчної самопожертви:
Великий день. Урочі дзвони
Наш дух здіймають до небес.
Ми Україну обороним!
Христос Воскрес! Христос Воскрес!»
Писала Катерина Мандрик-Куйбіда не лише в роки ув’язнення, а й коли вийшла на волю. Нещодавно в родинному архіві син знайшов нові твори матері, які з’явилися в різні роки. Наприклад, вірш «Де небозвід приліг...» датований 1966 р.
Де небозвід приліг на випростані гори —
Шукає місяць тінь у сяєві світил,
І сріберна роса лягла на осокори,
Які стоять округ бандерівських могил.
Старий схилився граб до стриманого бука:
«Пристанисько отут відважних вояків.
Повела їх у бій обов’язку спонука
І кожен гідно смерть призначену зустрів.
Це був жорстокий бій. Скінчилися набої.
Зібралися у круг вцілілі акурат
І кинувши в кущі вже непотрібну зброю
Разом рвонули враз колечка від гранат...
Зібрав незнаний хтось бійців останки тлінні,
Старанно вільну кров із листя обітер,
До ранку поховав попід моє коріння...
Нема кому стрільців доглянути тепер».
Пейзаж у цій поезії, як і в інших віршах Мандрик-Куйбіди, не існує сам по собі. Він становить тло, на якому відбувається щось незвичайне, а пейзажні деталі персоніфікують те незвичайне, що відбувається, драматизують його.
Комі АРСР, куди завезли на покарання авторку, і мальовниче Підкарпаття, в якому вона виростала — це небо і земля, різке протиставлення світів і клімату, а ще тюремний побут і жандармське свавілля спецслужб, — то легко зрозуміти, чим страждає душа і який настрій виливається у слово молодої патріотки, вчорашньої партизанки УПА: «Невже від мук та болю // Під плин нестримних літ // Я звикну до сваволі, // До тундри і боліт?»
Зрозуміло, що в післятюремний період життя мотиви її віршів набувають медитативних забарвлень:
Минає вік людський, неначе пори року:
Весною як усе, народжуємось ми.
Час юності, пройшовши літом яснооким,
У вирій відлетить лопочучи крильми.
А в осінь золоту, яка по тім наступить,
Прийде свята пора визбирувать плоди
І зважувать у час, коли на одро ступиш,
Чи чесно по життю тобі вдалось пройти.
Як сонце нетривке замінять стужі й сльоти,
Зима стріпне нараз іскристими крильми —
Вмирає, сміючись, знебарвлена природа,
А з нею, як непотріб, відходимо і ми.
На волі Катерина Куйбіда значно розширює тематику своїх віршів. Її активна участь у громадському житті підказує теми новіших творів:
Слухаючи, не чуємо.
Дивлячись, не бачимо,
Бо не віримо!
А людську душу
Не обмацати руками,
Хоч, може, ти й —
Тома невірний.
Вона засуджує тих, «чиї душі роздвоїлися», хто спекулює, торгує честю задля власної вигоди:
Торгуємо словами, виважуючи кожне,
Прихвалюєм затерті з совістю не влад
І панегірик швидко тому зложити можем,
Хто більше нам заплатить за звалище тирад.
Її життєва поведінка сконцентрована на проблемах часу, на тому, що тебе оточує, на що ти мусиш так чи інакше реагувати. Реагуючи, вона вміла помічати й те, що потребувало сатиричного пера.
Судилище розгніваних свиней
Коня судило за незвичну вдачу —
За те, що вирізнявся і, а чей,
Оцим образив гідність їх свинячу.
1947 р., під час чергової кремлівської атаки проти націоналізму, Леонід Первомайський у першому томі своїх творів, намагаючись засвідчити солідарність із радянською ідеологією, вмістив вірш «УРСР», у якому, сатирично висміюючи національно-визвольні змагання початку 1920-х років, писав: «Знову тягнуть тебе у невільництво, рабство, підданство // Тисячі винниченків і трупи смердючі петлюр».
Здавалося б, таке зневажливе і брутально-цинічне ставлення до щойно минулого мало б полюбитися офіційним догматам від літератури соцреалізму. Але й старань навіть Леоніда Первомайського виявилося замало. Любомир Дмитерко в боротьбі за ідейну чистоту радянської поезії ліз зі шкіри, аби все ж «поставити на місце» відомого поета за його політичну недалекоглядність. «У минулому, — писав Л. Дмитерко, — Первомайський не бачить нічого світлого, нічого героїчного. Український народ показаний безвільним, нездатним до боротьби, його нібито весь час штовхали куди завгодно всілякі зрадники і запроданці... На противагу історичній пам’яті Первомайський явно перебільшує розмах бандитської стихії, а рушійні сили революції залишаються десь у тіні, губляться у хаосі ворожих сил».
У цей час Катерина Куйбіда перебувала в підпіллі як зв’язкова Служби безпеки УПА. Те, що Л. Дмитерко називав «розмахом бандитської стихії» та «хаосом ворожих сил», насправді було чимось зовсім іншим, то був народний опір, свідома борня проти окупантів. Народ ніколи не лукавить, не вигадує подвигів, не героїзує негероїчного. То звідки взявся такий могутній фольклор про патріотичний зрив упівців, їх саможертовність у боротьбі за українську державність? Народ славить подвиги, а над ворогом іронізує, сміється. Бурлескна стихія народу проявляється і у хвилини його скрути:
Зібрав Сталін свої діти
На Вкраїнські землі —
Визволяти українців,
Щоб не були темні.
Раз, два, три, чотири
Ідуть до комори,
Паки, скрині розбивають,
Шукають «бандьори».
А як зайшли до хазяйки:
«Дай, хазяйко, кушать!»
Курку з квасним молоком
Їдять, аж ся душать.
Учорашні антиупівські криївкарі-облавники, коли воїнів УПА згадують добрим словом, тому так сатаніють сьогодні, бо знають про справжню свою опінію в народі.
А чин Катерини Куйбіди світлий і чистий. Це героїчний подвиг. «Така поезія, як у неї, — зазначає професор, доктор філології Ярослав Поліщук, — потрібна сьогодні. Вона — ніби смолоскип пам’яті. Запалений серед ночі, він палає й удень, бо навколо ще багато темних закутків і непевних тіней. А патріотичного пафосу не буває забагато, тим паче — в цьому разі, коли він абсолютно щирий та вистражданий». Це не просто вірші, а зболілі, одірвані од серця слова, що «несуть у собі риси внутрішнього, духовного просвітлення» авторки.
За чином громадянської відданості, боротьби за державність України, служіння своєму народові, одержимості революційним духом, безперечно, Катерина Мандрик-Куйбіда належить до плеяди славетних жінок — українських патріоток, серед яких Софія Русова, Олена Степанів, Софія Галечко, Дарія Ребет (Орлян), Катерина Зарицька-Сорока, Ірина Сеник, Ярослава Стецько, Ольга Басараб, Наталія Шухевич, Ніна Строката, Ольга Ференц, Надія Світлична та інші діячки. А за органічною потребою художнього «ремесла», духовною необхідністю творити свій власний світ, де панує краса і Благодать Господня, вона як письменниця і фольклористка яскраво вписується в ряд геніальних і видатних народних художниць майстринь-світочів таких як, наприклад, Павлина Цвілик, Катерина Білокур, Марія Приймаченко, Ганна Василащук, Параска Хома, Ганна Собачко-Шостак, Тетяна Пата, Пелагея Глущенко, Параска Плитка-Горицвіт та інші мисткині.
1 25 жовтня 1950 р. її заарештовують. У болехівській, а потім у станіславській тюрмах, — як пише в передмові до збірки віршів матері «Благослови вогнем» Василь Куйбіда (син), — її б’ють, катують, роблять із неї інваліда, але мужня підпільниця нікого не видає. Постановою особливої наради при МДБ СРСР її , як «особливо небезпечного злочинця», 17 березня 1951 р. засуджують за статтями 51-1а та 54-ІІ КК УРСР на десять років суворого режиму з позбавенням громадянських прав на п’ять років після виходу із в’язниці.
