Закінчення. Початок читайте — «День» № 185-186
МЕХАНІЗМ ТЕРОРУ
У другій половині 1921 року в охоплених катастрофічною посухою південних губерніях України продовольчий податок збирали методами скасованої продрозверстки. Хлібозаготівельники знали, що реквізиція жалюгідного врожаю прирікає селян на голод, але робили свою справу. Південь був охоплений антирадянськими повстаннями, і вилучення хліба, як виявилося, придушувало їх ефективніше, ніж військова сила. Якраз тоді Сталін зрозумів, що тяжко голодуючі селяни нездатні на опір.
«Сокрушительный удар» містив у собі чотири послідовно здійснювані акції: 1) конфіскація всього наявного у селян продовольства тривалого зберігання; 2) заблокування пограбованих селян в їхніх оселях; 3) заблокування повідомлень про спричинений конфіскацією голод; 4) надання під фанфари селянам, які зазнали «продовольчих труднощів», державної допомоги в разі їхньої здатності вирощувати новий урожай у колгоспах і радгоспах. Між конфіскацією їжі і наданням продовольчої допомоги зазвичай витримувалася дистанція щонайменше в чотири-п’ять тижнів. Ціною голодної смерті своїх ближніх і сусідів селяни мусили зрозуміти, що в колгоспі слід працювати з повною віддачею.
1 січня 1933 року генсек надіслав керівникам України телеграму з вимогою оголосити селянам, щоб вони здавали державі «раніше розкрадений і прихований хліб». Тих, хто здавав хліб добровільно, він обіцяв не репресувати. «Всі інші» мали бути покарані відповідно до закону від 7 серпня 1932 року, відомого в народі як «закон про п’ять колосків». Сталін знав, що урожай було вилучено хлібозаготівельниками або втрачено через недбалість незацікавлених у ньому селян. Зміст телеграми полягав у встановленні «всіх інших», тобто в обшуку кожної селянської оселі, що давало можливість вилучати все продовольство. У країні тим часом розгорталася потужна пропагандистська кампанія, спрямована на те, щоб представити селян винуватцями «продовольчих проблем» у містах. Газети повідомляли про затаєні від державного обліку «підземні пшеничні міста». Перед кіносеансами демонструвалися репортажі про виявлені чекістами «чорні комори» в колгоспах і «чорні ями» в селянських садибах.
Селяни справді старалися зберегти для себе якусь частину врожаю. Під час вибіркових (у грудні 1932 року) і суцільних (у січні 1933 року) обшуків у них було вилучено 1,7 млн пудів зерна. Але порівняймо цю цифру з викачаним раніше заготівельниками хлібом — 223 млн пудів. Село не мало затаєних запасів хліба. Не хлібозаготівлі стали причиною Голодомору першої половини 1933 року!
Конфіскація наявного продовольства відбувалася під наглядом чекістів бригадами, які формувалися з надісланих із міст робітників і службовців та місцевих членів комітетів незаможних селян. Упродовж трьох попередніх років хлібозаготівлі здійснювалися підкреслено демократично: на загальних зборах незаможники розверстували між дворами спущений на село план. Тому в них склалися напружені стосунки з основною частиною села — тими, хто виробляв сільськогосподарську продукцію. Слід взяти до уваги й ту обставину, що після вилучення хліба незаможники голодували ще тяжче, аніж інші, бо не мали добре поставленого присадибного господарства. Їх не треба було умовляти вилучати для самих себе продовольство у сусідів. За кілька тижнів вся сільська місцевість, крім прикордонних районів Полісся, була очищена від їжі.
Інформаційна блокада спричиненого хлібозаготівлями загальносоюзного голоду поширилася, як це зрозуміло, й на голод, спричинений конфіскацією всього наявного продовольства в регіонах, де діяли надзвичайні комісії. Цю блокаду не було зафіксовано в офіційних документах, і вона тривала аж до грудня 1987 року, а тому не потребує письмових доказів. Фізичну блокаду України і Кубані було організовано згідно із сталінською телеграмою від 22 січня і поширено на Нижньоволзький край 16 лютого 1933 року. Ці документи опубліковано.
Чи можна очікувати документальних доказів про конфіскацію всього продовольства? У листопаді 1932 року Старомінський райком ВКП(б) Північно-Кавказького краю санкціонував таку кару для мешканців станиці Новосільська: «Застосувати найбільш суворі заходи впливу і примушування, здійснюючи вилучення всіх продуктів харчування». Дізнавшись про це, голова Раднаркому СРСР В. Молотов у листі секретареві ЦК КП(б)У М. Хатаєвичу назвав таку санкцію «небільшовицькою» (Кондрашин В.В. Голод 1932 — 1933 годов: трагедия российской деревни. — М., 2008. — С. 216).
Отже, неможливо сподіватися на документальне підтвердження тієї ланки в діях Кремля, яка була ключовою в системі доказів геноциду. Однак тисячі свідків Голодомору, які вижили, підтверджують факт цілковитого очищення сільської місцевості України і Кубані від продовольства. У жовтні 2016 року видавництво «Кліо» випустило у світ 800-сторінкову книгу «І чого ви ще живі?». Тетяна Боряк упорядкувала її з кількох рядків у кожному з опублікованих спогадів, які засвідчували конфіскацію всієї їжі. Книжка є документальним доказом того, що держава створила для селян умови, несумісні з виживанням. Опосередкованим доказом геноциду є сама смерть мільйонів селян від голоду.
КІЛЬКІСТЬ ЖЕРТВ
Із якими уявленнями про Голодомор ми підходимо до 85-х роковин найбільшої в тисячолітній історії українського народу трагедії? На жаль, теза Р. Лемкіна про принципову відмінність геноциду українців в СРСР від геноциду євреїв у гітлерівській Німеччині й досі не засвоєна людьми, які матимуть повноваження виступати перед міжнародною громадськістю. Як і раніше, вони стануть твердити, що радянська влада полювала на українців за те, що вони були українцями. Їх не переконало навіть повернення керівників сучасної Росії до передреволюційних уявлень про український народ. Подібно до панівних кіл самодержавної імперії, путінські ідеологи тепер відмовляють йому в існуванні, коли твердять: «Ми — єдиний народ!». Адже їм потрібна і територія України, і її населення, і тисячолітня історія українського народу. Важко собі уявити, щоб німецькі націонал-соціалісти коли-небудь горіли бажанням прийняти євреїв у свої обійми.
Ототожнення Голодомору з Голокостом завжди впливало на експертні оцінки кількості жертв української трагедії. У представників діаспори був один критерій: назвати цифру, яка наближалася б або навіть перевищувала усталену оцінку жертв Голокосту. Спочатку в їхніх заявах фігурували 3 — 4 млн жертв Голодомору, пізніше стала популярною цифра — 7 млн, звучали також — 10, ба навіть 14 млн. Авторитетний у колах діаспори демограф Володимир Кубійович не наважувався давати власну цифру, тому що радянська статистика народонаселення була суворо засекречена, але наявні за його часів експертні оцінки коментував так: «Якби прийняти ці числа, треба б консеквентно припускати дуже сильний приплив людності з інших республік в Україну, зокрема до сіл, щоб вирівняти ці величезні втрати. На такий масовий приплив неукраїнського населення до сіл України не маємо жодних даних».
Коли радянська демографічна статистика відкрилася, стало можливим назвати більш-менш точну цифру втрат від Голодомору. Адже до й після трагедії існують переписи населення і є можливість на підставі багатьох даних оцінити їхню достовірність і внести відповідні поправки. Результати багатьох авторів, які спиралися на аналіз демографічних процесів (С. Віткрофт, С. Максудов, С. Пирожков, О. Рудницький та ін.), відрізняються, але несуттєво, на відміну від попередніх (до 1990 року) експертних оцінок, які бралися «зі стелі». Упродовж кількарічної роботи американський демограф Олег Воловина разом з працівниками Інституту демографії та соціальних досліджень — Аллою Ковбасюк, Наталією Левчук, Омеляном Рудницьким і Павлом Шевчуком — визначили всі параметри втрат. У підсумку вийшло, що прямі втрати населення від голоду за 1932 — 1934 рр. становили 3941 тис. людей, а непрямі (дефіцит народжень) — 1122 тис., в сумі — 5063 тис. людей. Розмірність цих результатів більш-менш збігалася з розрахунками інших демографів. Однак Віктор Ющенко наполягав на «справжній цифрі» в 10 млн людей. Тому група Воловини — Рудницького в подану довідку до Апеляційного суду м. Києва, де розглядалася справа про Голодомор, вмістила поняття кумулятивних втрат (втрати, зумовлені неможливістю померлих і ненароджених брати участь у відтворенні народонаселення) круглим числом 5 млн людей. Кумулятивними втратами могла б вважатися й десятикратно вища цифра — все залежить від прийнятого в такому розрахунку числа поколінь. Виконуючи вказівку президента України, демографи чинили за принципом: «на, вдавися», але не покривили душею. Старший слідчий СБУ А. Дудченко, який надіслав кримінальну справу № 475 до суду, залишив тільки цифру прямих і непрямих втрат. Вона й фігурувала в судовому вердикті (Геноцид в Україні 1932 — 1933 рр. за матеріалами кримінальної справи №475. — К., 2014. — С. 390, 444).
До речі, в постанові А. Дудченка і заступника Генерального прокурора М. Голомши про направлення кримінальної справи №475 до суду було вжито абсолютно правильну формулу звинувачення: «Навмисне позбавлення жителів сільської місцевості України всіх продуктів харчування і доступу їх до їжі. Що спричинило масове вбивство голодом представників української національної групи як такої, оскільки абсолютну більшість сільської людності становили українці, а абсолютну більшість українців становили селяни» (с. 392).
На часі: розробка заходів, з якими Україна має вийти на міжнародну арену з питанням про кваліфікацію Голодомору 1933 року як геноциду. Цьому завданню необхідно підпорядкувати можливості державних органів та сили науковців.
