Одним із найбільш отруйних імперських міфів Кремля є розповідь про те, що тодішній Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов, виходячи з невідомо яких міркувань, на початку 1954 року «раптом» вирішив приєднати «споконвічно російський» Крим до складу України. Без нібито «жодних законних підстав». Саме ця брехлива вигадка використовувалася навесні 2014 року «в обгрунтування» російської окупації Криму. Як насправді відбувалися події?
Після сталінської депортації татар, греків, болгар та інших національностей (1944 р.) півострів опустів. Занепадало сільське господарство. Сюди почали вербувати російське населення, але відродження життя, особливо на селі, йшло дуже повільно. О. Аджубей у своїх спогадах пише про поїздку з Хрущовим восени 1953 р. до степової зони Криму. Він наголошує, що найбільше Микиту Сергійовича вразили і схвилювали натовпи переселенців, які невідомо як довідалися про його поїздку. Вони ставили запитання про життєво необхідне — їжу, житло, допомогу. Переселенці переважно приїхали з Росії, Волги, з північних російських областей. «Це я зараз пишу «приїхали», а вони кричали: «Нас пригнали», — звичайний стогін людей, які зневірилися у надійній долі. Із натовпу лунали і зовсім істеричні крики: «Картопля тут не росте, капуста в’яне». Або раптом вкрай сумне: «Клопи заїли». «Чого ж їхали?» — питав Хрущов. — І натовп видихав: «Обманули».
Справді, картина була безрадісна, визнає Аджубей. Висохла земля, зруйнований війною і сталінсько-беріївськими опричниками край, пусті селища і татарські аули. Все це вимагало якихось негайних рішень. Хрущов одразу ж наполіг на поїздці до Києва. І вже ввечері на прийомі у Маріїському палаці в столиці України він ще і ще повертався до кримських проблем і неприємних вражень, які його переслідували, «умовляв українців допомогти відродженню земель». «Там южане нужны, кто любит садочки, кукурузу, а не картошку», — переконував він.
Як ми бачимо з наведених спогадів О. Аджубея, М. Хрущов знав про справжнє становище в Криму, просив керівників УPCP допомогти у відродженні краю. Проте стверджувати, що Хрущов «прийняв рішення про передачу Криму Україні у зв’язку з трьохсотріччям возз’єднання України з Росією», «тиском на нього українців у керівництві КПРС», як запевняє заступник голови комітету з міжнародних справ Верховної Ради Росії Є. Амбарцумов, не має жодних підстав. Ці та інші міфи сьогодні лунають з вуст багатьох російських політиків різних політичних спрямувань, їх поширюють у пресі. Одні це роблять через незнання даного питання, не утруднюючи себе пошуками істини. Інші — свідомо перекручують і підтасовують факти.
• Спробуємо відтворити події того часу, пов’язані з передачею Кримської області до складу України. Перше запитання, яке ми можемо поставити: чи міг М. Хрущов відіграти вирішальну роль у цій надзвичайно тонкій і делікатній справі? Напевно, ні. Як відомо, Хрущов був обраний першим секретарем ЦК КПРС у вересні 1953 р. після розвінчання Берії. У цей час його становище було досить складним, непевним, і взятись одноосібно за таке «слизьке» й важке питання, як територіальне, було для нього рівнозначно самогубству. До речі, про це недвозначно пише в уже цитованій нами статті О. Аджубей. І хоч він її назвав (або йому назвали) «Как Хрущов Крым Украине отдал», там не наведено жодного факту, який свідчив би про це. Більше того, автор прямо пише: «Варто сказати, що 1953 Хрущов далеко ще не був повновладним хазяїном становища. У Москві владарювали найближчі до Сталіна люди — Маленков, Голова Ради Міністрів і Голова Президії ЦК, його перший заступник Молотов, а поруч такі, як Ворошилов, Каганович, Булганін. Провінціалу Хрущову після смерті Сталіна відводилася далеко не перша роль».
Таким чином, якщо не Хрущов, то хто, як і чому вирішив питання про передачу Криму зі складу Росії до України? Можна і треба поставити запитання ще відвертіше: що змушувало тоді вирішити це питання таким чином?
Ми вже наголошували раніше, що з давніх часів Крим був тісно пов’язаний з Україною як в економічному, культурному, так і в політичному відношеннях, незважаючи на круті повороти історії. Цьому сприяло насамперед те, що вони безпосередньо межували одне з одним, їх господарські зв’язки тісно переплелися, а штучний розрив завдав шкоди обом народам, і найперше Криму, оскільки він мав слабку сировинну, енергетичну і промислову бази. Це яскраво виявилося під час кризи, яку Крим переживав після Другої світової війни. Страшних збитків зазнала економіка цього краю. Майже все перетворилося на руїни. Та найбільшими були людські втрати. Населення Криму скоротилося майже наполовину і становило 780 тис. людей. Замість того, щоб якнайшвидше розпочати відбудову, сталінсько-беріївські опричники завдали Криму ще одного удару: звідси було депортовано корінне населення. Внаслідок цього кількість громадян скоротилася ще на 228,5 тис.
• Україна переживала важкі повоєнні часи. Населення республіки скоротилося на 13 млн 1946 — 1947 рр. Чимало областей, особливо на півдні, були вражені голодом. Та навіть у таких умовах Україна простягнула руку допомоги Криму. До півострова надходили продукти харчування, промислові товари. «Укрводбуд» розпочав будівництво Сімферопольського і Старокримського водосховищ, Північно-Кримського каналу. Тобто покладено початок розв’язанню найболючішої проблеми — водної. Посилилося співробітництво і в галузі важкої промисловості. На металургійні заводи України надходить агломерат з Керчі, флюси з Балаклавського рудника. Налагоджено тісні зв’язки у галузі будівельної індустрії. Економіка України і Криму дедалі тісніше перепліталася у повоєнні роки, поступово утворюючи єдиний організм. Щоправда, це злиття в народногосподарський комплекс юридично не було оформлене.
В юридичному розв’язанні цієї проблеми найбільше були зацікавлені самі кримчани. Владні структури РРФСР у першій половині 50-х рр. теж дійшли висновку про необхідність передати Україні область, яка тягарем своїх складних проблем «висіла» на Росії. Звернемося до документів.
Перед нами аналітична довідка «Про стан сільського господарства Кримської області», датована 4 січня 1954 p., яка була підготовлена для тодішнього першого секретаря ЦК КП України О. Кириченка. Зрозуміло, це був таємний документ. «Територія Кримської області займає 2562,1 тисячі гектарів, зокрема орної землі — 1270,6 тисячі гектарів. В області 304 колгоспи, 49 МТС, 85 радгоспів та 12 підсобних господарств... Солонцеві і солончакові грунти займають майже 200 тисяч гектарів. Вся посівна площа 1940 року складала 767,4 тисячі гектарів, 1954-го — 696,7 тисячі гектарів».
• За довідкою, лише три колгоспи із 304 освоїли польові та кормові сівозміни. Врожайність овочів, картоплі, кормових коренеплодів та сіна значно відставала від рівня 1940 р. Наприклад, картоплі збирали тільки 30 центнерів з гектара. Жахливим було становище й у тваринництві. Колгоспи й радгоспи Криму були забезпечені кормами для худоби взимку 1953 — 1954 рр. лише на 37 відсотків. План будівництва корівників і телятників 1953 р. виконали в області на 36,5, пташників — на 43 відсотки.
У довідці наголошувалося, що степова частина Кримської області вкрай погано забезпечена водою. «Головну роль у водопостачанні цієї зони відіграють артезіанські води, що залягають на глибині 60 — 155 метрів». На січень 1954 р. зрошуваних земель налічувалося 40,9 тис. гектарів.
Не кращим було становище в інших галузях. Кримська область недоодержала податків 1953 р. на суму 6 млн 60 тис. карбованців. Не виконали планів харчова та легка промисловість. Область була неспроможна освоїти кошти на будівництво. У зв’язку з цим Рада Міністрів Російської Федерації лише в Ялті зменшила капіталовкладення на 5,2 млн карбованців.
Важко повірити, що в Криму працювало лише 34 хлібобулочні магазини, 18 — м’ясо-рибних, 8 — молочних, 2 — тканин, 9 — взуття, 5 — будматеріалів, 28 — книжкових. Майже половина сіл області зовсім не мала крамниць. Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі.
Можна навести ще багато документів та фактів, але й з того, що ми сказали, вимальовується безрадісна картина.
Процедура вирішення питання про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УPCP була такою. Спочатку проблема розглядалася на республіканському рівні. Рада Міністрів Російської Федерації, вивчивши пропозиції, аргументи і звернення місцевих органів, підтримала їх і висловилася за «доцільність передачі Кримської області до складу Української PCP», попередньо з’ясувавши думку України. Після цього питання передається до Президії Верховної Ради Російської Федерації. Президія, отримавши принципову згоду УРСР, відповідно до чинного законодавства розглянула проблему і прийняла таку постанову: «Президія Верховної Ради РРФСР за участю представників виконкомів Кримської обласної і Севастопольської міської рад депутатів трудящих розглянула пропозицію Ради Міністрів РРФСР про передачу Кримської області до складу Української PCP.
• Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і Українською PCP, а також беручи до уваги згоду Президії Верховної Ради Української Республіки, Президія Верховної Ради РРФСР вважає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». Після цього, 13 лютого 1954 p., Президія Верховної Ради УРСР приймає свою постанову «Про подання Президії Верховної Ради РРФСР по питанню передачі Кримської області до складу Української РСР.
Президія Верховної Ради Української PCP відповідно до подання Президії Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки постановляє:
Просити Президію Верховної Ради Союзу PCP передати Кримську область зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки».
Названу постанову Президія Верховної Ради Української PCP також направила до Президії Верховної Ради СРСР. Усе це створило необхідну правову основу для прийняття відповідного рішення Президією Верховної Ради СРСР.
• Відповідно до Конституції СРСР, 19 лютого 1954 р. відбулося засідання Президії Верховної Ради СРСР, на якому були присутні усі зацікавлені сторони. Представник Росії — Голова Президії Верховної Ради РРФСР М.Тарасов заявив: «Кримська область, як відомо, займає весь Кримський півострів і територіально прилягає до Української Республіки, будучи немовби природним продовженням південних степів України. Економіка Кримської області тісно пов’язана з економікою Української Республіки. Із географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української Республіки є доцільною й відповідає загальним інтересам Радянської держави». Закінчуючи виступ, М. Тарасов попросив Президію Верховної Ради СРСР затвердити подання Російської Федерації з цього питання. Представник України, Голова Президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченко, у своєму виступі запевнив, що «з боку українського уряду буде приділено належну увагу дальшому розвиткові народного господарства Криму і підвищенню матеріального та культурного добробуту трудящих Кримської області. У обговоренні питання взяли участь члени Президії Верховної Ради СРСР та її Голова К. Ворошилов.
• Після виступів Президія Верховної Ради СРСР одноголосно затвердила Указ «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР» від 19 лютого 1954 р. Процитуємо його мовою оригіналу: «Учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР, Президиум Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик постановляет: Утвердить совместное представление Президиума Верховного Совета РСФСР и Президума Верховного Совета УССР о передаче Крымской области из состава Российской Советской Федеративной Социалистической Республики в состав Украинской Советской Социалистической Республики».
Остаточним рішенням з цього питання став закон, прийнятий Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 р. Адже відповідно до законодавства змінити існуючі кордони між республіками за їх згодою могла тільки Верховна Рада СРСР. Закон був прийнятий у такій редакції: «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР. Закон Верховного Совета Союза ССР.
• Верховный Совет Союза Советских Социалистических Республик постановляет:
1. Утвердить Указ Президиума Верховного Совета ССР от 19 февраля 1954 года о передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской Советской Социалистической Республики.
2. Внести соответствующие изменения в статьи 22 и 23 Конституции СССР».
Слід зауважити, що прийняте рішення не тільки не суперечило законодавству РРФСР, УРСР і СРСР, а й відповідало існуючим нормам міжнародного права. На цьому наголошують відомі юристи як Росії, так і України. Отже, не має жодних підстав брати під сумнів законність прийнятих з цього питання актів.
Після входження Кримської області до складу УРСР розпочалося вирішення найпекучішого, як ми вже наголошували, питання постачання водою міст і зрошення земель степової зони Криму. Із цією метою 1955 р. розпочалося будівництво великої іригаційної споруди на півдні України — Північно-Кримського каналу. Перша черга його мала простягнутися від Каховського водосховища на Дніпрі до міста Керчі. Головну водозбірну споруду Північно-Кримського каналу — шлюз поблизу Нової Каховки і водосховище — було збудовано 1956 р. Трасу каналу почали будувати 1957 р. у дві черги. До Криму води Дніпра надійшли 1963 р. Другу чергу каналу закінчено 1975 р. подачею води до Керчі. Загальна довжина каналу понад 600 кілометрів. Сьогодні дніпровською водою забезпечуються практично всі міста Криму.
• Одночасно, 1957 p., розпочато будівництво зрошувальної системи Північно-Кримського каналу. Джерело водопостачання — Каховське водосховище. Зрошувальні канали завдовжки понад 4,7 тис. кілометрів здійснені у залізобетонних лотках і закритих трубопроводах. На зрошувальній системі Північно-Кримського каналу діє кілька наливних водосховищ (Фронтове, Феодосійське, Керченське та ін.). Планувалося зрошувати 600 тис. гектарів кримської землі. Сьогодні зрошується дніпровською водою 382 тис. гектарів степових земель півострова.
Під впливом особливих гідрогеологічних умов, пов’язаних із зрошенням, рівні грунтових вод у цій системі почали різко підніматися. Клімат степового Криму став більш вологим. З’явилася можливість навіть для вирощування рису. Під цією культурою сьогодні зайнято 25 тис. гектарів. Врожайність рису на зрошуваних солончакових землях становить 40 — 55 центнерів з гектара. Середня врожайність інших зернових — 40 центнерів (під пшеницею зайнято 46,4 відсотка зрошуваної площі). Великі площі зайнято під овочевими культурами, садами та виноградниками. Що дала зрошувальна система для збільшення врожайності, зрозуміло і на такому прикладі: 1950 р. Крим збирав 8 тис. тонн винограду, сьогодні — 400 тис.
• Пекуча проблема лежить в іншій площині. Вона полягає, як вважають спеціалісти, у наявності непримиренних суперечностей між інтересами населення дніпровського басейну України і Криму. І доки вони є громадянами однієї держави — України, баланс інтересів можна зберегти. Коли ж Крим пішов по шляху розриву з Україною, цей баланс різко порушився. І рано чи пізно неминуче постане питання про відродження Дніпра, повернення жителям басейну 600 тис. гектарів землі. Тоді вже не буде змоги проігнорувати можливість оздоровити могутню ріку, збільшити виробництво зерна на 3 млн тонн або овочів на 30 млн тонн, реставрувати історичні пам’ятки козацької слави. Волю громадян цього регіону нашої держави не може проігнорувати ні парламент, ні Президент.
Автономна республіка завжди була міцно поєднана з материковою Україною спільною електромережею, автомобільними шляхами, залізницею і, як ми уже наголошували, системою водопостачання.
Тому політики, беручи на себе відповідальність за долю Криму, повинні насамперед дати відповідь не на політичні чи національні (залякуючи «українізацією» в той час, як у Криму, де кожний четвертий — українець, усього сім українських шкіл), а саме на це, найважливіше і найболючіше питання.
Після розпаду СРСР Крим увійшов до складу незалежної Української держави, як її невід’ємна і складова частина ще з 1954 року. Сучасний етап державного будівництва в Україні й Криму був перерваний російською агресією проти України у березні-квітні 2014 року, окупацією та анексією Криму РФ. Грубе порушення суверенітету, територіальної цілісності України протирічить як фундаментальним принципам ООН, однією із засновниць якої є Україна, так і міжнародному праву, європейській і міжнародній безпеці. До того ж Росія віроломно порушила підписаний нею Будапештський меморандум 1994 р., як гарант безпеки, цілісності і недоторканності України, як країни, яка відмовилася від володіння ядерною зброєю, маючи третій за потужністю ракетно-ядерний потенціал у світі. Принагідно наголосимо, що Росія так же віроломно порушила і базовий договір 1997 р. про дружбу, співробітництво і партнерство між РФ і Україною.
• До важливості й актуальності проблеми спільності історичної долі України і Криму привертали свою увагу корифеї української історичної науки М.С. Грушевський і А.Ю. Кримський. У кінці 20-х — на початку 30-х років ХХ століття в журналі «Східний світ» та у науковому збірнику «Студії з Криму» друкується низка статтей, які в тому чи іншому аспекті розглядали названу тему. Щоправда, дослідження кримської тематики [1] було вимушено перервано через те, що головні його фігуранти академік М.С. Грушевський і А.Ю. Кримський, були репресовані. А виселення з Криму в травні 1944 р. кримських татар узагалі наклало заборону на дослідження будь-яких аспектів багатовікового існування корінного кримськотатарського етносу в Криму. Зокрема з історії було вилучено таку знакову подію як союз Б. Хмельницького з Іслам-Гіреєм ІІІ, що мало вирішальне значення для політики та військових перемог українського гетьмана, особливо у початковий період Хмельниччини і не тільки. Добре відомо, що Б. Хмельницький цілком серйозно розглядав варіант союзу з Османською імперією на правах васалітету. Вся історія взаємовідносин Росії та України з кримцями подавалась як безперервний конфлікт між православними і мусульманами. А сам Кримський ханат показували як анахронізм, що затримався в історії завдяки підтримці Османської імперії і тому завоювання Криму і його приєднання до цивілізованої Росії мало «прогресивний характер». Українські наукові позиції щодо України і Криму та традиції їх історичної спільності в значній мірі були ослаблені багатовіковою російською монополією на історичне минуле й України, і Криму. Не секрет, що російська історія значною мірою міфологізована. Зауважимо, що деякі міфи підтримуються і трансформуються багато століть та побутують і сьогодні в Росії.
Що ж до Криму та України, то такими міфами і стереотипами були і є: 1) Крим — «исконно русская земля»; 2) «древнее право на земли Киевской Руси»; 3) одвічна непримиренність між росіянами та кримськими татарами є втіленням антагонізму між осілими землеробами та кочівниками; 4) татарські набіги були причиною, що спричинила російське завоювання Криму; 5) Кримський ханат був державою з паразитичною економікою, неспроможною до самостійного функціонування, сателіт Османської імперії, її васал; 6) росіяни є єдиним представником європейської цивілізації, тому російська культура є наднаціональною, консолідуючою; 7) росіяни — споконвічне населення Криму, у той час як кримські татари є пізнішими зайдами, навіть загарбниками, а українці оселилися в Криму з ласки росіян унаслідок російського завоювання півострова; 8) Севастополь — місто російської слави; 9) Микита Хрущов «подарував» Україні Крим [2]. Побутують і інші міфи в російській історії щодо Криму та України.
На наш погляд, ми назвали ті, які зустрічаються найчастіше [3]. Що ж до історіографії з цього питання у західних країнах, зокрема й Туреччині, то варто відзначити, що західні історики зв’язки України з Кримом досліджують епізодично, не приділяючи розгляду цього питання окремої уваги.
[1] Мова йде про збірник «Україна і Схід», який готувався до друку під керівництвом А.Ю. Кримського і містив кілька статтей з історії українсько-кримсько-турецьких відносин та ін.
[2] Галенко О. Тягар стереотипів/Проблема інтеграції кримських репатріантів в українське суспульство. — К.,2004.-С.81-101
[3] Чумак В.А. Україна і Крим: спільність історичної долі. — К., 2013.-С.5-6
