30 листопада, у день знаменного 70-ліття початку радянської агресії проти незалежної Фінляндської Республіки, журналісти та недобиті інтелектуали столиці України знову зібралися у книгарні «Є». Цього разу — щоб узяти участь у презентації українського видання книги «Історія Фінляндії. Лінії, структури, переломні моменти» професора Генрика Мейнандера. Учасникам було обіцяне цікаве дійство за участю автора книги, а також посла Фінляндії в Україні Крістера Міккелссона, перекладачки Наталії Іваничук, модератора зібрання Юрія Макарова, представників літагенції «Піраміда», що видало книгу тощо. Сама книга рекламувалася як своєрідний інтелектуальний детектив, що виходить за межі усталених схем і розглядає історію країни в широкому геополітичному контексті, де нації та національна ідентичність народжуються, а часом і вмирають, де імперії, не бажаючи того, сприяють консолідації інколи ледь споріднених етнічних груп у цілісні країни, де ідеї національної окремішності можуть розвиватися паралельно з ідеями єдності в межах тієї чи іншої імперської держави. Отже, мало бути цікаво. І було цікаво — бо у залу для презентацій книгарні набилося удвічі більше люду, ніж на нього вона була розрахована, а книги «Історія Фінляндії» вистачило хіба що третині охочих її придбати.
Слід сказати, що сьогодні є чимало тих, хто порівнює долі України та Фінляндії у ХХ столітті. За наявності певних підстав для таких порівнянь, усе ж відмінностей було значно більше, ніж схожого, і ці відмінності зумовлені всім попереднім розвитком обох країн і народів. Якщо за античних часів праукраїнські землі були, образно кажучи, на краю Ойкумени, але з краю внутрішнього, а відтак у Святому Письмі йдеться про греків, юдеїв, скіфів та варварів (звернімо увагу: скіфи — це не варвари у сприйнятті апостолів!), то територія майбутньої Фінляндії була все ж за краєм Ойкумени, хоча торгівля з греко-римським світом у балтійських народів існувала. Та й далі: якщо Київська Русь, за словами Карла Маркса, була східноєвропейським аналогом імперії Карла Великого (що дала початок цілому ряду націй та держав), то фінські племена і князівства постійно перебували у залежності від когось, і що тут їх пов’язує з Руссю — так це наявність «варязького стрижня» в культурі та політичному житті. Зрештою, якщо староукраїнська мова є мовою численних письмових пам’яток, то фінська літературна мова з’являється тільки у XVI столітті, коли виникає необхідність — бо ж у Європі доба Реформації! — у перекладі Святого Письма мовами кожного вірного Церкві народу, що і зробив Мікаель Агрікола. Але що цікаво: у книзі немає жодних комплексів з приводу того, що не фіни винайшли колесо і не з їхніх країв цивілізація поширилася на всю Євразію. Так само немає комплексів і з того приводу, що фінські воїни не вславилися на весь світ, беручи участь у численних завойовницьких походах шведських королів (хоча воювали заповзято: «гаккапеліти» — фінські кіннотники — були добре відомі у ті часи).
Впадає у вічі, що фінська національна ідентичність та ідея єдності країни розвивалися переважно еволюційно, без катастроф та різких зламів. Це якщо дивитися з Києва, звичайно, хоча фінський історик може бачити події минулих століть дещо інакше. Але ж погляньмо: невдовзі після того, як Україна втратила свою автономію і свій зародковий парламентаризм (йдеться про гетьманство Кирила Розумовського), Фінляндія здобуває й автономію, і зародок парламентаризму. І як це не парадоксально, в обох випадках ініціатором змін — катастрофічних для України, життєдайних для Фінляндії — виступає імперський Петербург. От тільки доба надворі різна: переддень французької революції, коли деспоти Європи манірно вправляються в «освіченому абсолютизмі», — і пора великих усеєвропейських змін, коли імператор Олександр І просто-таки змушений іти в ногу з часом, об’єднуючи фінські землі у цілісне Велике князівство Фінляндське з конституційним ладом і можливістю збирати свій сейм (правда, після 1809 року така можливість була реалізована лише 1863 року, але згадаймо, що це був за рік для України — рік Валуєвського циркуляру...).
Ну, а далі фінська еліта (шведсько-, німецько-, російськомовна) зробила свій історичний вибір: бути фінами! А це значить — створити цілісну, потужну, структуровану національну культуру, громадянське суспільство, власний — себто національний же — капітал, політичну систему і так далі. І професор Мейнандер розповідає, як саме це все відбувалося у ХІХ столітті, — як тільки у 1880-х фінська мова розвинулася настільки, щоб реально претендувати на роль загальнонаціональної літературної, — як визрівала фінська незалежність.
Що ж стосується подій ХХ століття, коли, практично одночасно, у 1917—1918 роках відновивши (Фінляндія) і проголосивши (Україна) свою автономію, а невдовзі й незалежність, одна країна змогла цю незалежність утримати, а інша — перейти на роль однієї з радянських республік, — то тут де в чому можна було б і подискутувати з автором книги. Зокрема, як видається, він дещо недооцінює зусилля Комінтерну з ініціювання революції у Європі в 1920-х роках (тобто характер комуністичного руху, керованого з Москви,) та ті лиха, які ніс тоталітаризм «ощасливленим» народам. Але, на їхнє щастя, фіни не мають досвіду радянської окупації — двічі, у 1940 і 1944 роках, вони змогли її уникнути завдяки героїзму армії, самовідданості народу та відповідальності еліти. І немає чого ніяковіти сучасним фінам за своїх дідів та батьків: не Фінляндія у 1941 році вчинила напад на СРСР, а Радянський Союз 25 червня 1941 року здійснив воістину безумну агресію проти фінів, кинувши на фінські міста сотні бомбардувальників, а потім сотнями танків спробувавши перейти кордон. Це тоді, зауважмо, коли німецькі війська вже йшли до Львова, Мінська та Риги! Тоталітарна супердержава напала на маленьку демократію і — парадокс Другої світової війни — демократія за логікою подій опинилася в таборі Гітлера з Муссоліні, а тоталітарний монстр — серед Об’єднаних Націй. Утім, як підкреслює професор Мейнандер, Фінляндія за всіх обставин намагалася вести свою війну. І якщо Ленінград не впав у кільці блокади, додам від себе, то це заслуга не маршала Жукова, а маршала Маннергейма, який не лише відмовився від участі фінських військ у штурмах міста, а й наказав, щоб жоден снаряд і бомба не впали на нього. Пам’ятаєте, скільки у радянські часи показували ці таблички часів ленінградської блокади — «Ця сторона вулиці небезпечна при обстрілах»? А чому це тільки одна сторона небезпечна в оточеному місті? Та тому, що снаряди з фінського боку не летіли. І якби не сталінська агресія (а плани нової війни й окупації Фінляндії були розроблені одразу після закінчення Зимової війни 1939—1940 років, і за будь-яких обставин 1941 року Червона армія знову вдерлася би до «красуні Суомі», це вже доведено російськими істориками), — то не було б і кількох мільйонів жертв Другої світової війни...
Та досить переповідати сюжети «Історії Фінляндії» — цю книгу треба читати, тим більше, читається вона легко, переклад фаховий, попри деякі неминучі в такій серйозній справі мовні кострубатості й відходи від усталених термінів та назв (до другого видання можна буде все виправити). Але от що цікаво і що варто взяти на озброєння українським історикам: дві третини обсягу книги — розповідь про події двох останніх століть. Це не новація професора Мейнандера, це норма сучасної європейської історіографії. ...Але у якому курсі історії України розказано, що Роман Шухевич був успішним бізнесменом, а Сергій Корольов планував 1972 року послати пілотовану експедицію для обльоту Марса?
