Бароко, з його поєднанням непоєднуваного, стало головним стилем ранньомодерної річпосполитської культури. Так само химерно виглядав і сарматизм — провідна державна ідеологія «шляхетського народу». Почалася вона з географії — науки піднесеній Ренесансом і Великими географічними відкриттями. Відчитані у «республіці вчених» античні географи-картографи (Страбон etc) оповіли, що на місці Речі Посполитої була колись Сарматія. Античні ж етнографи й історики подали певні відомості й про самих сарматів. Особливо виграшно виглядав факт, що ті славні варвари якийсь час успішно воювали з давніми римлянами — народом, котрий мав найвищий «рейтинг» серед першопредків європейців. Саме такою ж войовничістю предків любили похизуватись і нащадки старожитніх германців — давній культурний взірець/конкурент для східних сусідів. Ідеологи Польської Корони взагалі якійсь час вагалися — чи не вибрати за античного предка вандалів (пам’ять про яких також була гучною), але середньовічний антигерманізм поляків тут дався взнаки і сармати звитяжили (зрештою, й сусіди-угорці визнали себе нащадками гунів Аттіли за схожих обставин).
Цікаво, що про іраномовність сарматів на той час відомо не було, відтак їх спокійно зарахували у протослов’яни. Це мало виграшний контекст на східнослов’янських теренах Речі Посполитої, які, разом із Польщею, складали слов’янську більшість у державі Ягеллонів. Взагалі, можливість використання вже існуючого за раннього модерну панславізму (з його привілеєм першого «царя світу» — Олександра Македонського, нібито наданим слов’янам — ветеранам його походів) давала Польській Короні можливість позиціонувати себе як лідера Pax Slavica (знані спроби пошукати сарматів «за кордоном» — у чехів, словаків, росіян та аж у Хорватії-Далмації). Утім, вельми еластичний образ сарматів як мобільних лицарів-вершників дозволяв дошукуватись сарматського коріння і в татар (а отже, як максимум, — претендувати на золотоординську спадщину, а як мінімум — легітимізувати статус татар литовських). Пасував він і до»участі» в етногенезі чи, принаймні, елітогенезі литовців та інших прибалтів, волохів-молдаван, ба навіть угорців і східних німців (прусаків і ливонців).
Уяву тогочасних українців сарматизм захопив, утім, як і литовці, повністю розчинятись у ньому вони не бажали (хоча «надетнічний» підхід сарматської теорії для упослідженої нації був явно прийнятнішим за таке собі варварське «Горе переможеним!» практик середньовічного Польського королівства XIV—XV ст.). Відтак, якщо литовці оголосили себе ще й нащадками високорідних римлян, то українці знайшли собі роксоланів (блискучих, сяючих аланів) — найдоблесніше (за античними авторами) серед сарматів плем’я (отже, маємо справу із заявкою на потенційну гегемонію і в форматі конструйованої «нової Сарматії»). У «запасі» руських інтелектуалів були ще й гучні за античних часів скіфи (отже, вагання — кого вибрати? — на кшталт польських «вандальських» патріотів — тут також мали місце). Зауважу також, що мотив успішного протистояння з Римською імперією (у її вже пізній візантійській формі) акцентувався і в украй популярному сюжеті про морські виправи давніх русів на Царгород-Константинополь.
УКРАЇНСЬКИЙ КОЗАК — УЗАГАЛЬНЕНЕ ЗОБРАЖЕННЯ. СТАЛОСЯ ТАК, ЩО У ХVI—XVII СТ. УКРАЇНСЬКИМИ ЛИЦАРЯМИ БУЛИ ВИЗНАНІ КОЗАКИ, А НЕ ШЛЯХТА, ПЕРЕДОВСІМ ЧЕРЕЗ ЗАГАЛЬНУ МІЛІТАРИЗАЦІЮ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ / ГРАФІКА СЕРГІЯ ЯКУТОВИЧА
Після Козацької революції — коли з’явився запит на вихід за рамки надто шляхетського сарматизму — розпочинається велика кар’єра козарської теорії (де сучасні козаки — це нащадки літописних козар-хозар). Утім, будується вона на цілком «сарматських» засадах (давній народ-завойовник — предок елітної групи у суспільстві; так само як і сарматів, козар хибно сприймали за слов’ян). Симптоматичним був також мотив, що саме козари-хозари стояли на вістрі drang nach Westen, натиску на Захід (греко-римську Ойкумену), а предки поляків — то власне зрадники, котрі зруйнували сарматську єдність і привласнили її здобутки.
Далі ближче зупинюсь на «українських» контекстах сарматизму загалом. Цікаві тут «впізнавано українські» сарматські спроби уявного історичного реваншу над ординцями — ось власне С. Оріховський-Роксолан твердив, що сармати були слов’янські завойовники, що підкорили первісних аборигенів «татарського» походження. Утім, в ординському питанні, як уже йшлося вище, сарматизм був вельми еластичний — зокрема, В. Демболецький охоче заявляв, що татари — то ті самі сармати — і лише вірою відрізняються (отже, наслідувати їх — це таке собі «свій, до свого, по своє»). У контексті золотоординської спадщини, прикметна особлива любов усіх шляхетських військових мислителів до кінноти, а також специфічне переконання, що війни виграються в полі, а не у фортецях. Взагалі, певний орієнталізаційний дрейф Польщі у XVII ст. відзначили навіть чужоземці.
По-своєму українською була ідея об’єднання т. зв. Європейської Сарматії (переважно Речі Посполитої) з Сарматією Азійською (Московією і татарськими ханатами). Назвати стародавній «руський світ» сарматським — і на цій підставі спрямувати сили всієї держави на експансію у східному і південному напрямках — справа для ранньомодерного українця цілком комфортна. Відмова ж річпосполитського уряду від цих зовнішньополітичних пріоритетів, вповні окреслена на середину ХVII ст., підважила-зруйнувала й українську лояльність сарматській вітчизні.
Висування колективного лицарства сарматів на перший план, із підозрілим ставленням до невиборних князів-тиранів, знайшло в Україні свій відгук (особливо в зв’язку із доволі динамічними процесами згасання давніх князівських родів — стовпів Русі — плюс із відчутною полонізацією/деукраїнізацією решти панської еліти). Утім, українськими лицарями (зі статусом провідної/представницької верстви у місцевому суспільстві) стали козаки, а не шляхта (причиною тут була надмірна мілітаризація України, де шляхтич-громадянин і землевласник мав менший «піар», ніж козак-воїн). І таких «пересувань-зсувів» річпосполитських ідей було чимало (згадаймо ось концепт середини ХVI ст., що представляв прикордоння Русі/Західної України як «школу воїна»; він згодом «територіально» змістився на Запоріжжя, а у ХVIII ст. Січ вже подавалася як «військова школа селянина-повстанця»).
Хрестоносний мотив сарматизму — який взагалі-то не був його винаходом і монополією — також легко інтегрувався в український світогляд і знаходив у ньому живильні джерела. «Підміна» вірності «старій вірі»-контрреформаційному католицизму на відданість не менш стародавньому православ’ю тут не складала труднощів.
Утім, українською специфікою було те, що ані сарматизм, ані роксоланство, ані хозаризм не вийшов на теренах України — хоч якось серйозно — за рамки такого собі «пояснення для вчених». Опанувати маси, як це стало у колі польської шляхти, ці ідеологічні концепти не змогли (а чи не встигли). Через це, з одного боку, не дійшло і до вульгаризації теорії (у Польщі це — оголошення сарматів добрими католиками, першошляхтичами, а також презентистське приписування сарматським предкам сучасних інститутів — виборної монархії, права liberum veto і т. д.), а з іншого, ці феномени в України значно поступалися польським аналогам за масштабом і впливом. Відтак, модерні/постмодерні спроби «відродження» елементів українського сарматизму вкрай невиразні й не впливові.
***
Далі подамо кілька прикладів авторів і текстів, які мають «заслуги» перед українським сарматизмом. Ясна річ, спеціальних рефлексій на цю тему на рівні гданщанина Мартина Опітца (Opitius, 1597 — 1639) не маємо. Усі знані «вчені коментарі» стосовні українського сарматизму позначені печаткою принагідності — більшою чи меншою мірою. Принаймні жодних «окремих творів» щодо цього питання не залишилося.
Напевно найбільшою зіркою українського сарматизму ХVI ст. є Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 — 1566). Цей суперечливий персонаж українсько-польського прикордоння, який, симптоматично, знаний і з інтересу до образу «Химери», вельми підходить на роль першокласика цього історичного феномену. Той славний «Роксолан» відзначився і на історіографічній ниві, де йому належить чимало починань, хоча до «метрів» історіописання цього «трибуна шляхетського» (більше оратора-маніпулятора, ніж глибокого мислителя) навряд чи можна зарахувати.
