«День» (№205) надрукував цікаву статтю про схожість комунізму і фашизму «Близнюки», але й там не обійшовся без коментарю про те, що є, «як бачимо, істотна різниця»: одні, мовляв, будили звірині інстинкти, а інші («наші»?) використовували (у коментарi «спекулювали на». — С. М., I. С. ) високе прагнення людей до соціальної справедливості. Уявляю, як раділи розстрілювані на честь радянських свят ув’язнені, що їх розстрілюють в ім’я такої гарної справи, а не через звірячi інстинкти! Яка гуманність у «наших» катів! Чи яка наївність у наших газетярів?
Як відомо, фашисти програли війну, а після того Німеччина пройшла через період денацифікації. За принципом «горе тим, хто програв» і «переможець завжди правий» навряд чи тепер хтось візьметься доводити, що це, мовляв, «товариші фашисти» були гуманнішими та шляхетнішими. Але варто відіслати читачів до книг В. Суворова «Остання республіка» і «Самогубство», щоб вони ознайомилися з тим, хто в кого набрався «благородних ідей», і як «товариші комуністи» допомагали «товаришам фашистам» прийти до влади в Німеччині й навіщо. А що стосується гуманності катів, то варто нагадати вірну думку Сергія Ігнатенка про те, що класичний комунізм було все ж таки побудовано саме у Кампучії під керівництвом Пол Пота.
Взагалі створюється враження, що за інерцією своїх катів продовжують обіляти тільки тому, що вони «наші», рідні. Але ж який-небудь німецький реваншист міг би перелічити риси більшої гуманності фашизму, як-от:
1. Герiнг свою фразу про культуру та пістолет не «проголошував на весь світ» (як пише С. Ігнатенко), а брякнув у вузькому колі, в той час як дідусь Ленін балувався у посланнях до соратників фразою «інтелігенція — говно!».
2. Ті, хто був у фашистських і сталінських концтаборах, незмінно відзначали, що в перших умови були куди кращими (про що писав ще О. Солженіцин).
3. Фашисти не додумалися до організації голодоморів, принаймні для свого власного народу. Також вони не застосовували на своїй території тактику спаленої землі на кшталт висадження у повітря Печерська та Хрещатика у Києві.
4. У Німеччині не об’єднували селян у колгоспи, котрі по суті були пом’якшеним варіантом рабства, не забороняли вільну торгівлю і підприємництво навіть на окупованих територіях.
5. Не тільки в Німеччині, але й на окупованих територіях була практично викорененою злочинність, чого радянській владі ніколи не вдавалося.
6. У Німеччині рівень життя підвищився (принаймні до початку війни), у той час як радянська влада довела своїх громадян на той час до тваринного існування — досить сказати, що у селах жінки не знали, що таке нижня білизна.
7. У Німеччині не мстилися членам родин явних ворогів (удови тих, хто здійснював замахи на Гітлера, продовжували отримувати пенсії!), а в СРСР мстилися родичам навіть уявних ворогів.
8. Можливо, у фашистів не було часу розвернутися, але вони не репресували тих, хто потрапив у полон чи був на окупованій території, це було чисто радянським явищем. До речі, замисліться: радянська влада залишає своїх людей на милість ворогу, а потім мстить їм за те, що вони не покінчили життя самогубством чи не здохли від голоду на радість улюбленим вождям! Просто сльози прошибають від доброти «наших» людожерів! До речі, у рідному місті під час окупації продовжувало працювати медичне училище (а в школі мене вчили, що німці навчали слов’ян тільки розписуватися і рахувати до 500 — може, малося на увазі німецькою?), а після звільнення тих, хто працював у ньому при окупації — вчив своїх, а не німців, зазначимо, — було піддано репресіям.
Можна було б продовжити, але я навіть не хочу брати на себе роль адвоката фашизму, злочини якого давно відомі та очевидні. Адже питання не в тім, чиї кати гуманнішi та добрішi, а в тім, чому наша країна ніяк не позбудеться радянських ідеологічних догм та історичних кліше. Наївні спроби влади залучити на свій бік колишніх ідеологічних працівників чи прокомуністичний електорат показом у травні — червні кожного року радянської пропагандистської продукції (фільмами ці агітки назвати важко) на тему «КПРС — організатор та натхненник перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні», що тільки додає чисельності молодіжним прокомуністичним організаціям, бо деякі молоді люди просто не мають уявлення про «гарне» колишнє життя та про гнилі основи радянської влади. Вихованням патріотизму ці покази теж не виправдаєш (не Україна та «патрія»!), та й варто процитувати з «Філософських казок» Миколи Козлова: «Без перебоїв йдуть на екрані, оскільки цікаві та патріотичні, фільми про війну, основним героєм яких є стрекіт автоматних i кулеметних черг. Їхнім морально-педагогічним ефектом, як правило, виявляється розпалення ненависті... та привчання до того, що: високе призначення людини — стріляти, підривати і валити... усі наші супротивники не люди, а гади, а злість наша завжди благородна...».
До речі, досить дивно, що у нашій країні не робилося навіть спроб зняти хоча б документальний фільм за творами того ж В. Суворова, а наші історики все ще бубонять радянські казки про героїчних політруків, підступних ворогів та недоліки підготовки, що їх припустився особисто Сталін.
Та й у того ж «Дня» дуже великий пієтет до тих самих історичних догм. Слід згадати недавню статтю про горезвісного «легендарного розвідника» Кузнєцова. Добродії, але ж через його терористичні акти, користь від яких дуже сумнівна, було розстріляно кілька сотень заручників! Ну а його дії з підкидання гестапівцям «бандерівського сліду» є нічим іншим, як справжнісінькою провокацією, то що ж викликає сумнів у тім, що він для українського народу був ворогом? Ну а автор статті про Ярослава Галана навіть не потрудився прочитати хоча б радянську літературу про його справу, інакше він зрозумів би, що залишаються тільки дві версії: вбивство Галана було організовано самим МГБ, а використаних виконавців воно саме ж і піймало або ж схопило непричетних до цього вбивства людей. Питання тут не в Галані — на жаль, таких галанів, які з ентузіазмом служили катам свого народу (які часом і самі ставали жертвами машини знищення), у нас завжди було дуже багато, а в тому, що повторення старих ідеологічних заклинань не дає нам позбутися спроб йти вперед з поверненою назад головою.
Страусова політика ховання голови у пісок ще не врятувала жодного страуса. Нашій країні потрібен тривалий та всеосяжний процес декомунізації й деколонізації з викриттям як практики, так і суті злочинної комуністичної ідеології, а не нескінченні спроби бути хорошими і для Кім Ір Сена і для дядька Сема одночасно.
