Непередбачувані (здавалося б), зовні хаотичні колізії української політики здатні геть заплутати й дезорієнтувати навіть досить непогано поінформованого спостерігача — а нерідко — і активного учасника владних ігрищ. Через це відчуття розгубленості, ба більше — принизливого здивування не полишає багатьох розумних, освічених людей, котрі пробують (але марно!) збагнути механізм функціонування цієї клятої «чорної скриньки» влади. Можливо, саме в цьому — одна з головних причин відчуження від нормальних людей самопроголошеної вітчизняної політичної еліти, яка вперто підміняє Закон якимись незрозумілими «правилами гри» (чи помітили ви, шановний читачу, що оці «правила» підозріло нагадують сумнозвісні «понятия», не жити за якими, а жити тільки за законом нас так щиро закликали політики зі сцени Майдану три роки тому? І потім: що ж це за «гра», «правила» якої так ревно прагнуть встановити? Політична рулетка? Казино? А йдеться ж, по суті, про життя людей, життя цілої нації...).
Але «чорну скриньку», про яку ми згадували, відкрити необхідно — життєво необхідно для кожного з нас. Для цього треба поставити перед собою прості, але фундаментальні запитання: а в якій, власне, державі ми живемо? Хто контролює владу в цій державі — офіційне чи якесь «тіньове», приховане, корпоративне керівництво? І тут, очевидно, не треба винаходити велосипед, натомість і варто, й корисно звернутись до думок великих людей минулого, які (думки) аніскільки не втратили гостроти, глибини, актуальності, більше того — прямо звернені до нас, сьогоднішніх. Ось саме у цьому зв’язку аж ніяк не зайвим було б вчитатись у міркування Карла Маркса про чиновницько-бюрократичну державу та її природу. Перш ніж навести оці блискучі рядки славетного «основоположника», стільки разів інтерпретованого, переінтерпретованого, спотвореного вчення (і вчення, зрештою, у нас «реалізованого» — тільки в такий жахливий спосіб, у порівнянні з яким навіть фільми Альфреда Хічкока здаються безневинними дитячими мультиками), хотілося б попередити читачів, що автор цих рядків поділяє думку тих фахівців, котрі усвідомлюють необхідність критичного, навіть вельми жорсткого аналізу марксової ідейної спадщини. Бо далеко не в усьому розвиток людства пішов у тому саме напрямі, що він був описаний у працях мислителя з Трира (а в дуже суттєвих аспектах — абсолютно не так, як бачив це Маркс-пророк). І все ж таки пам’ятаймо: Маркс був і залишається одним iз геніальних вчених ХIХ століття (до речі, «День» нещодавно опублікував на цю тему змістовну статтю професора Анатолія Гальчинського). Усі ж спроби «розвінчати», «викреслити» Маркса з історії виглядають справді, принаймні, смішно.
Отож, у праці «До критики гегелівської філософії права» (1844) Маркс, аналізуючи саму суть чиновницької, бюрократичної держави, зауважує, що для такої держави дуже характерною є навмисна, підступна підміна понять: правляча верства видає свій приватний інтерес за загальнонаціональний, а бюрократія — корпоративні інтереси за державні. «Бюрократи — це єзуїти держави та її теологи», — веде далі Маркс і розвиває свою думку: «Бюрократія вважає саму себе кінцевою метою держави. Державні завдання перетворюються нею на канцелярські завдання, або канцелярські завдання на державні. Бюрократія — це коло, з котрого ніхто не може вийти. Її ієрархія є ієрархією знання. Верхи покладаються на нижчі верстви в усьому, що стосується знання окремих деталей, нижчі ж верстви довіряють верхам в усьому, що стосується загального розуміння речей, і, таким чином, вони взаємно вводять один одного в оману».
«Бюрократія, — узагальнює Маркс, — є удаваною державою поряд з державою реальною... Загальним духом бюрократії є таємниця, таїнство (Маркс тут саркастично застосовує «високе» слово, вживане в церковних службах! — І.С. ). Дотримання цього таїнства забезпечується в її власному середовищі її ієрархічною організацією, а щодо зовнішнього світу — її закритим, корпоративним характером». І далі — карбована, блискуче сформульована думка Маркса, яка, безперечно, є особливо актуальною сьогодні (і багато в чому пояснює причини тоталітарних історичних трагедій ХХ століття в тих країнах, де корпоративно-чиновницька держава панувала неподільно!): «Відкритий дух держави, так само, як і державне мислення, уявляється тому бюрократії зрадою щодо її таємниці. Тому авторитет є принципом її знання, і обожнювання авторитету є її способом думок!».
А тепер спробуємо озирнутись на те, що робиться навколо нас, на авансцені української політики, в році 2007. На всі оці «коаліційні консультації» за абсолютно щільно зачиненими дверима; на всі ті «щирі клятви у вірності слова», які на другий же день забуваються й зраджуються; на тотальну недовіру всіх політиків до всіх; на українську корупцію, з якою уряди так затято борються, що вона вже перейшла всі мислимі й немислимі межі, паплюжачи нас перед цілим світом; про варварський, рейдерський перерозподіл власності, гідний доби «дикого капіталізму», геніально описаної Марксом. Перелік можна продовжувати дуже довго... Чи не в тому криється одна з кардинальних причин усього, що ми тут згадали (і не згадали!), що живуть українці зараз в дуже химерній, де в чому напівфеодальній кланово- чиновницькій державі, рішуча й послідовна перебудова якої є конче необхідною для рятування нації. Перебудова, бажано б, еволюційна (проте кожен місяць, згаяний на демагогічні розмови замість радикальних перетворень, невблаганно збільшує ймовірність перебудови революційної — адже будьмо, нарешті, щирими самі з собою: помаранчева революція такою насправді не стала, бо фундаментальну природу української влади не змінила!). А поки що — читаємо рядки Маркса...
