2 листопада (22 жовтня за старим стилем) 1721 р. під час святкування укладання Ніштадтського миру та закінчення Великої Північної війни у Свято-Троїцькому соборі Санкт-Петербурга відбувалися незвичайні урочистості. Епіскоп Феофан Прокопович, на той момент головна постать у Російській православній церкві, виголосив проповідь, в якій прославляв «неусыпные труды и руковождение» московського царя Пєтра. Після нього канцлер Гавріїл Головкін від імені Сенату, Синоду та генералітету уклінно просив царя прийняти титул «Великаго, Отца Отечества, Императора Всероссийскаго». Пьотр милостиво погодився на таку пропозицію. У промові-відповіді він закликав розбудовувати військо, аби нову імперію не спіткала доля давньої «грецької» (очевидно, йшлося про Східну Римську імперію, або ж Візантію).
Цим актом було остаточно закріплено вихід на історичну арену та статус нової супердержави XVIII ст. — Російської імперії, відбулося її політико-ідеологічне освячення. Здавалося, ювілей подібного рівня мав бути предметом гордості кожного сучасного росіянина з імперськими генами у крові. Але на подив відзначення такої події 300-річної давнини у сучасній Росії не вийшло на загальнодержавний рівень. Існує Громадський комітет, очолюваний Константіном Затуліним, за участю Російського історичного, Російського військово-історичного товариств, відбуваються і заплановані виставки та акції в провідних музеях, бібліотеках, різноманітні конференції тощо. Але верховна влада чомусь позірно тримається осторонь. Єдине можливе пояснення — Владімір Путін та його команда трактує створення Російської імперії у традиційній парадигмі «європеїзації Московської Русі». Курс на будь-яке зближення з Європою, звісно, не в тренді сучасної політики Росії.
Та можна заспокоїти нинішню російську владу. Творець імперії Пьотр менш за все переймався можливим рухом своєї батьківщини до тодішнього Заходу. Всі його запозичення з Європи, окрім суто зовнішніх (камзоли, перуки, гоління бороди), були спрямовані виключно на військову модернізацію старомосковського суспільства. Очевидно, що Пьотр навіть не думав про те, щоб його піддані жили, як європейці, тим більше стали справжніми європейцями.
Він мріяв про інше. У його планах було заявити про себе Європі, увійти в Європу своїм військом і флотом, зрештою примусити Європу рахуватися з новою державою або боятися її. Власне, в цьому він наслідував Івана Грозного, який наприкінці XVІ ст. намагався через Ліфляндію прорватися в Європу своїми опричниками на чолі з Малютою Скуратовим. Але головний кат царя загинув при штурмі незначної фортеці Вайсенштайн. Той похід на Європу не вдався з багатьох причин. На початку XVІІІ ст. його здійснив Пьотр, який чітко розумів, що воювати з Європою потрібно європейською зброєю.
А першого російського імператора, своєю чергою, повністю наслідує нинішній правитель Владімір Путін. Нині він намагається довести Європі та всьому світові, що місце Росії — не тільки в Раді Безпеки ООН (насправді ж це було місце вже неіснуючого СССР), а й у Великий сімці найрозвиненіших держав, що Росію треба боятися і не дратувати, що Росія має вирішальне слово при розв’язанні будь-яких світових проблем, а у стосунки Росії з сусідами, навпаки, ніхто не може втручатися.
Сучасники-європейці на початку XVIII ст. усвідомлювали, куди заходять амбіції царя. Саме тому всі спроби Пєтра отримати надійних союзників для боротьби зі шведами, а після першої поразки посередників для укладання миру були малоуспішними. Даремно цар московітів обіцяв направо і наліво єдиний свій необмежений ресурс — «гарматне м’ясо» у будь-якій кількості, на будь-яких умовах. Пускалися в хід також пропозиції грошової допомоги, постачання сировини (корабельного дерева, пеньки тощо). Нарешті, йшлося і про елементарний хабар. Англійському герцогу Мальборо за посередництво у перемовинах зі шведами було запропоновано на вибір князівства Київське, Сибірське, Смоленське та рубін надзвичайної величини і краси. Але учасники Північного союзу не вірили Пєтру.
Данський король Фредерік IV після першої ж поразки від шведів 1700 р. залишив Північний союз, надалі не дуже поспішаючи повернутися туди. А коли доля примусила його 1716 р. (1710-го він уже відхиляв таку пропозицію царя) дати згоду на висадку московського десанту в Копенгагені задля спільної операції проти Швеції, то король скоро пошкодував. 40 тис. пєтровських солдатів дуже вільно почувалися у столиці Данії, не надто бажаючи негайно атакувати шведську територію. А московський флот заповнив всю копенгагенську бухту. Тому данський генерал фон Гольштейн запропонував таємно вирізати всіх московітів. Звісно, королю не вистачило сміливості на таку акцію, тому він настирливо благав Пєтра з військом залишити данську територію. Задля цього Фредерік навіть відмовився від запланованої військової операції.
Саксонський курфюрст Фрідріх-Август за допомогою царя посів польський престол під іменем Августа ІІ, отримував щорічні дотації з Москви. Проте в скрутній ситуації 1707 р. уклав сепаратний мир зі шведами, попри особисту зацікавленість у відвоюванні колишніх польських володінь на Балтиці.
Бранденбурзький курфюрст Фрідріх ІІІ, пізніший прусський король Фрідріх І 1689 р. напучував Пєтра розпочати війну зі Швецією. Але сам майже півтора десятиліття водив московітів за ніс, натякаючи на готовність вступити у Велику Північну війну на їхньому боці й постійно уникаючи цього. Лише 1715 р., коли стало очевидним, що військова фортуна відвернулася від Карла ХІІ, а московські війська перебували вже у Німеччині, король все ж таки оголосив шведам війну в союзі з царем.
Віддалені держави — вершителі долі всього континенту (Англія, Франція, Голландія, Священна Римська імперія), не кажучи вже про маленькі німецькі державки та вільні міста — з жахом спостерігали за бешкетами московських драгунів Александра Меншикова та піхотинців Бориса Шереметєва на своїх кордонах. Усі визнавали, що цар став загрозою спокою не лише своїх найближчих сусідів, а й цілої Європи.
Навіть учасники промосковської партії в Речі Посполитій закидали царя скаргами на поведінку його війська, яке більше 15 років грабувало і плюндрувало терени Великого князівства Литовського та Польщі. Просування московської армії цими теренами можна порівняти з нашестям сарани. Так, бригадиру князю А. Волконському 4 липня 1707 р. було наказано йти до Сілезького кордону. На цьому шляху з селян, міщан і окремо єврейських жителів сіл та містечок, що належали противникам Москви, за особистою вказівкою царя здиралася нещадна контрибуція: «с крестьян по десять ефимкоф з дыму присяглого, в городах с мещан по петнатцати ефимков, с Жидоф по дватцати по три ефимка з дыму ж присяглого; а хто не даст, жечь» — власноручно написав Пьотр. Повному нищенню підлягали «все мелницы, хлеб (которого сами употребить не могут), фураж и протчее все, еже к ползе неприятеля обретаетца (кроме единых домоф, в которых ему ползы нет) жечь и разорять без остатку, не разбирая, противъныя или непротивъныя». Така саме доля загрожувала багатьом німецьким герцогствам і курфюрствам, беззахисним перед навалою московітів.
Також не було секретом для Європи прагнення московського царя підвищити свій статус до імператорського. Пьотр довго намагався привчити європейців до такого титулу. Принаймні вже після Полтави (1709) на урочистому прийнятті в московському посольстві з цієї нагоди в тодішньому дипломатичному серці Європи — Гаазі — посол А. Матвєєв пробував запустити у суспільну думку титул «Петр — император россіан». Такий напис містив фінальний феєрверк свята.
Наступного року для широкого європейського загалу титул «Всероссийский император» було вжито у декларації від 22 червня 1710 р., оприлюдненій тим самим Матвєєвим і адресованій Англії, Голландії та Австрії. Окрім того, в самому тексті декларації, писаному латиною, згадувався «Всероссийский империум», тобто «імперія». Декларацією цар обіцяв, що не вступатиме на територію Священної Римської імперії, якщо шведи не почнуть там військових дій. За звичкою він не дотримав обіцяного.
Все частіше у зверненнях до незначних європейських володарів, як-от герцог Лотарінзький, московські дипломати використовували такий титул. Майже постійно він уживався у зверненнях Пєтра до підкорених народів: курляндського, ліфляндського лицарства, естляндських і фінських мешканців, бюргерів Риги та Данцига. Підлеглі царя, намагаючись йому догодити, давно вже зверталися до нього «Ваше императорское величество». Контр-адмірал Корнелій Крюйс у листах іменував Пєтра «Всепресветлейший державнейший кесарь», а себе називав «Вашего кесарского величества всеподданнейший обязательнейший слуга».
Європейське співтовариство тієї доби було просто ошелешене цим нахабством, такими неймовірними претензіями. Згадаймо: 1701 р. бранденбурзький курфюрст оголосив себе прусським королем. Більшість європейських дворів довго не схвалювало таку новину. Леопольд Австрійський як імператор Священної Римської імперії взагалі цього до кінця життя не сприймав. А поява нового імператора, до того ж і не члена європейської родини, було нечуваним нонсенсом. Адже родина — поняття не фігуральне. Наприклад, запеклі вороги Карла ХІІ — Фредерік Данський та Август Саксонський — були його родичами за материнською лінією. Московський цар натомість ніколи не мав жодних сімейних зв’язків з європейськими монархами. Але фамільярно величав їх своїми «братами».
Щоб запобігти повній обструкції, Москва змушена була на деякий час офіційно спростовувати очевидний факт своїх імперських претензій. У черговій угоді з Польщею, до укладення якої 29 травня 1711 р. примусили Августа, цій проблемі було присвячено окремий 14 пункт: «И понеже при иностранных областях в некоторых местах и вне явилось, будто бы его царское величество некоторое намерение имеет на ариентальское цесарство, також и о том старается, дабы Речь Посполитую весьма разорить и разлучить, которое подозрение при иных дворех немало ревности возбудило и для того общим интересом северных союзных многой вред нанести могло, того ради и о сем по древней конфиденции благоуверенно разговаревано, и его царское величество свято засвидетельствовал, и обнадеживает чрез сие паки, что оный ни (на) одно, ни на другое ис прежде объявленных намерений ни малой рефлексии не сочиняет и впредь сочиняти не будет. И того ради приятно ему будет, ежели его королевское величество полской в тех местех, где о том подозрение бытии может, всякие возможные меры воспримет к тому, чтоб мог чрез то всем противное тому наговорить». Не в перший раз цар відверто брехав міжнародній спільноті, спростовуючи очевидні свої кроки і намагаючись запевнити, що насправді таких намірів у нього немає.
Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
