У наш час і в нашій країні професія юриста користується не дуже великою (м’яко кажучи) повагою в суспільстві: ЗМІ постійно описують брудні комерційні чи політичні скандали, пов’язані з цією професією. Створюється враження, що вони існують лише для того, щоб розробляти й прикривати незаконні махінації для можновладців або тих, хто має гроші, не забуваючи при цьому про власні кишені. І хоча безсумнівно, що в нас є й чесні юристи, вони, на відміну від своїх західних колег, мало ким запитані й мало на що впливають. Що є яскравим індикатором правового «клімату» в суспільстві. Цього року виповнилося 80 років з дня смерті Анатолія Коні — видатного юриста Російської імперії, для якого вище за все в цьому світі були справедливість і торжество права. За довгі роки професійної діяльності Коні набув репутації «вартового чистої та безстрашної правди», бо не було випадку, щоб він зрадив свої переконання, віддав перевагу зручній неправді над незручною або навіть небезпечною правдою; а «гонораром» Коні не спокушався навіть тоді, коли цей «гонорар» йшов iз самого «верху» імперії й відмова від нього загрожувала «немилістю» й розжалуванням.
«Слуга, а не лакей правосуддя». Коні народився 1844 року, а помер 1927-го. Протягом цього періоду в Російській імперії царювали чотири царі та вiдбулися дві революції, внаслідок чого країна перетворилася на «пролетарську». Коні став свідком «царювання» Леніна й перших років формування сталінського режиму. У той апокаліптичний час він займався педагогічною, лекторською та письменницькою діяльністю. Авторитет Коні був таким великим, а сам він таким старим, що навіть більшовики дали йому спокій (скоріше за все, вони просто не встигли «поцікавитися», а не тому, що колись він врятував Віру Засулич від покарання).
Завжди, починаючи з ранньої молодості, Коні користувався надзвичайною повагою серед всіх тих, з ким він спілкувався (а серед них були такі відомі люди, як Лев Толстой). З тієї причини, що, як сказав письменник Чуковський, він зумів «в умовах неправосудного ладу (як до, так і після 1917 року. — К. Г. ) робити суд праведним; і завжди був, за його власними словами, «слугою, а не лакеєм правосуддя». Під цим девізом пройшло все його довге життя — незалежно від того, хто і як правив Росією.
Велика частина судово-прокурорської діяльності Коні протікала за умов реакції в країні, що все посилювалася — від царя до царя. Тому все те, що він робив, можна вважати подвигом, — важко назвати інакше той факт, що ризикуючи кар’єрою і репутацією, не піддаючись тиску «самої царської величності», він залишався непідкупним і вірним ідеалам своєї професії.
Про свою роботу Коні писав так: «Я 50 років працював на «великій сцені» карного суду і правосуддя, і мені доводилося брати участь у драмах, трагедіях і комедіях життя. Скажу більше, я виконував усі старовинні амплуа — був лиходієм у очах звинуваченого як прокурор; був благородним батьком, керуючи присяжними й оберігаючи їх від помилок; був резонером, бо як обер-прокурор був зобов’язаний роз’яснити закон стареньким-сенаторам, і — нарешті — був і перебуваю першим коханцем богині Феміди (Правосуддя), будучи присутнім за її появи на Русі,.. любив її всією душею та приносив їй жертви». Дійсно, понад півстоліття Коні служив у імперській юстиції, підіймався ієрархічними сходами (ніколи не здаючи позицій) і в результаті посідав одне з перших місць у судовому світі «доби царів» у Росії.
Девізом професійної діяльності Коні була справедливість і істина — без них, на його думку, не може бути юриспруденції як такої. Недаремно російське передреволюційне суспільство так його поважало — він служив не владі й грошам, а істині. В одному своєму листі Коні пише: «Я завжди залишався вірним принципам і завжди служив не особам, і не собі, а справі». (Постійне прагнення Коні до правди, ствердження — незалежно від обставин — принципу справедливості дозволяють порівнювати його з античними героями — такими, якими ми їх уявляємо.)
Анатолій Коні в Харкові. Цікаво зазначити, що ще зовсім молодою людиною Коні декілька років працював товаришем прокурора в Харкові. Його призначення до Харкова збіглося зі скасуванням старого суду й запровадженням у Росії Судової реформи (1864). Коні дні й ночі вивчав кримінальні справи, розкривав злочини, інструктував присяжних засідателів, вимагаючи неухильного виконання законів. Між іншим, відразу після приїзду до Харкова він повинен був керувати слідством у справі про підробку серій кредитних паперів. Діяв він настільки вміло й енергійно, що злочинців було знайдено й засуджено (у наш би час так!). Коні намагався довести своїм колегам, що навіть за умов царської Росії можна було чесно служити справі правосуддя.
У Харкові Коні працював недовго, але залишив про себе добрі спогади, зріднився з містом, із колегами. Пізніше він був частим гостем харків’ян; а за 20 років Рада Харківського університету присвоїла йому ступінь доктора кримінального права за сукупністю праць — без захисту.
Прокурор окружного суду. Від чесного, працелюбного, вченого і талановитого Коні не могла відмовитися ніяка влада, особливо під час реформ. Тому незабаром він став прокурором Петербурзького окружного суду. Але й будучи прокурором, він залишався захисником справедливого правосуддя. У цей період він формує свій погляд на те, яким повинно бути обвинувачення в суді і як зобов’язаний вести його обвинувач. «Слово, — на думку Коні, — це одне з найбільших знарядь людини й етичний обов’язок судового оратора — поводитися обережно й помірковано з цією зброєю, не піддаватися спокусі красивої форми і не красуючись».
Коні був дуже талановитим у всьому, що робив — у літературній творчості, у викладацькій діяльності, а особливо — в своїй роботі. Зали судових засідань, де брав участь Коні — чи то захисником, чи то обвинувачем — були завжди набиті публікою, яка не мала ніякого стосунку до «дійових осіб». Як захисні, так і звинувачувальні промови Коні були настільки логічні й доказові, що суд, присяжні, як правило, ставали на його бік, а преса, як столична, так і периферійна, передруковувала їх. З цього приводу академік Сергій Платонов писав: «Природа дала йому особливі здібності будувати промови красиво й сильно, а винятково широка освіта збагачувала цю промову образами світової поезії та постулатами високої філософії». Сам же Коні говорив про свою роботу так: «Зі спокійною совістю можу сказати, що не порушив свідомо жодного з основних правил етики і що ніколи не дивився на підсудного як на засіб досягнення якихось, навіть високих цілей».
Член Державної ради. З 1907р. і до Жовтневої революції Коні перебував членом Державної ради, де, як писали сучасники, «підпорядковував усі свої сили завданню правосуддя, боровся за справедливість і правду». У цій постійній боротьбі велику службу послужила йому його широка освіченість, аналітичний розум, а також скрупульозне знання кожної подробиці кожної судової справи, яку він вів. А ще — чуйна, неспокійна совість.
«Відпочинок». Коні належав до людей, які не вміють відпочивати — «віддалятися» від своєї професії. Так, поїхавши за кордон відпочити і підлікуватися, він займався там, головним чином, знайомством із роботою судів (у Німеччині, Франції, Бельгії). Коні був присутнім у залах судових засідань, розмовляв із прокурорами, адвокатами; переглядав літературу, аналізував тенденції розвитку західної судової практики у карних справах і подібне. А друзям у Росії він пише: «Щоб оцінити Росію з усiх поглядів, потрібно пожити за кордоном, вдалині від неї». (Що він, власне, хотів сказати?)
Процес Віри Засулич. Популярність Анатолія Коні стала справді всеросійською після справи Віри Засулич — революціонерки-народниці, яка намагалася застрелити з револьвера петербурзького градоначальника Трепова (1878 рік). Цей імпульсивний вчинок був викликаний, як відомо, тим, що Трепов наказав побити різками ув’язненого в будинку попереднього ув’язнення і вже засудженого до каторжних робіт студента Боголюбова. Поведінку легко пораненого Трепова засудили всі освічені громадяни імперії; почався рух за виправдання Засулич (яка, до речі, була не знайома з Боголюбовим). Коні пише: «Суспільство було в найбільш пригніченому стані. Хвалькуваті надії (на реформи) царювання (Олександра II) не здійснювалися, політичний кредит Росії за кордоном падав, а у внутрішньому її житті все замовкло, неначе вся громадська діяльність припинилася».
Якраз перед розглядом справи Засулич, Коні був призначений головою Петербурзького окружного суду, і хід процесу фактично був у його руках. І відразу ж після арешту Засулич почався тиск на Коні з боку вищої ієрархії імперії. Йшлося про те, щоб він у своєму напутньому виступі переконав присяжних у необхідності визнати винність підсудної. Міністерство юстиції та органи слідства вживали всіх заходів, щоб вплинути на Коні; одним із таких заходів було ритуальне представлення щойно призначеного головою Коні імператору Олександру II. І це всупереч тому, що за протоколом Коні не повинні були представляти цареві. Було очевидним, що від Коні чекали «особливих послуг». Але він відповів своєму безпосередньому начальникові: «Суд виносить вироки, а не робить послуги. Помилки завжди можливі, але робити їх свідомо я не стану — це не співвідносне з гідністю судді».
Це була гучна справа. Газети зазначали, що в день суду в Петербурзі говорили лише про нього. Вулиці, що вели до будівлі суду, були заповнені народом, до зали засідань входили генерали, сановні особи, гарно одягнені дами, представники преси, письменницька інтелігенція, багато суддівських людей. У вступній промові головуючий суддя Коні нагадав, що в усіх обставинах справи «необхідно дивитися на їхню сутність».
У своєму виступі Віра Засулич сказала про свій вчинок (про постріл у петербурзького градоначальника) просто: «Не бачачи ніяких інших засобів, я зважилася, хоча б ціною власної загибелі, довести, що не можна бути впевненим у безкарності при приниженні людської особистості» (йшлося про побиття різками студента Боголюбова у в’язниці).
У ході процесу Коні продемонстрував свою незалежність від можновладців, краще сказати — справжню безстрашність. Адже всім було відомо, що цар і міністр юстиції до останнього моменту чекали звинувачувального вироку (вони знали, який вплив має Коні на всіх членів суду). Але він не пішов цим шляхом, хоча дуже добре знав, чого це буде йому коштувати.
Після закінчення тривалого судового засідання присяжні радилися недовго і за всіма пунктами визнали підсудну невинною. Що почалося тоді в залі! Публіка неначе збожеволіла — оплески, крики схвалення — «Браво! Ура! Молодці!». Люди вітали одне одного, цілувалися, плакали. Свято перекинулося на вулицю. Коні написав відразу після процесу: «Виправдання Засулич вибухнуло над петербурзькою громадськістю подібно до електричного удару».
Дещо пізніше російські народники написали, що з цього суду «в Росії почався пролог тієї великої історичної драми, яка називається судом народу над урядом. А звинувачувальний акт — це вся російська історія, на сторінках якої немає нічого, окрім батогів, палиць, канчуків з одного боку, і систематичного розорення народу «заради державних прибутків» — з іншого». Але раділи далеко не всі. Реакційний часопис «Гражданин» писав: «Тріумфальне виправдання Віри Засулич відбувалося немовби в якомусь страхітливому сні — як могло статися в залі суду самодержавної Імперії страшне знущання з державних вищих слуг, таке зухвале торжество крамоли!».
Справа Засулич переслідувала Коні багато років (фактично, до смерті імператора Олександра II) — його начальство не могло змиритися з тим, що сталося. Адже було проігноровано вказівку самого імператора! Гнів Олександра II був такий великий, що він не пощадив і міністра юстиції Палена — шефа Коні було незабаром звільнено «за недбале ведення справи Засулич». Почався довгий період немилості та цькування Коні, в тому числі в газетах.
Але сам він пише про це: «Вийшло непогано: у мене виявилося багато вільного часу, я написав свою книгу «Судебные речи», за яку два університети присудили мені ступінь доктора прав... Більше того, я зберіг дружню повагу таких людей, як Кавелін, Чичерін, граф Лев Миколайович Толстой, що з лишком компенсувало мені розтлінне приязне ставлення августійших персон» (Анатолій Федорович був обдарований не лише розумом, але й літературним талантом, і всюди, навіть у Ясній Поляні, в маєтку Льва Толстого, завжди був бажаним гостем).
Зазначимо, що Коні відмовляв не лише цареві Російської імперії — він ніколи не йшов на отримання якогось «гонорару» від людей, які так або інакше зацікавлені в судовому процесі. А «компенсації» йому пропонувалися чималі! Наприклад, підкуповували орденом Володимира II ступеня чи присиланням «згори» грошей «на лікування». Але «різнокольорові промені Володимира» не засліпили його (блиском коштовностей), а на грошову допомогу государя було сказано, що «не просив і отримувати не бажаю».
Коні відмовлявся від подарунків не лише можновладців. Був, наприклад, такий випадок у його житті. Одного разу на прийомі прохачів його пізнала гарна, багато вдягнута, вже немолода жінка. Виявилося, що колись, зовсім юною дівчиною, вона була нянею хлопчика Анатолія Коні. З того часу минуло декілька десятків років, красуня-няня одружилася з багатим чоловіком, овдовіла, але свого підопічного не забула. При тій першій зустрічі вона закричала: «Який ти бліденький і старий, Анатолю!». Відтоді вони зрідка зустрічалися, а коли няня померла, виявився законно оформлений заповіт, згідно з яким вона залишала своєму колишньому підопічному значні земельні угіддя. Коні категорично відмовився прийняти подарунок.
Останні роки. Після 1917 року Коні активно й плідно працював у Академії наук. Тоді він написав: «Я маю можливість озирнутися назад, не червоніючи й не соромлячись мого минулого». Багато які його зауваження свідчать, що він, усупереч своєму віку, дуже точно аналізував 20-ті роки країни. Він, зокрема, писав: «Час ми переживаємо дійсно дивний і, скажу відверто, страшний. Суспільство виривається з пелюшок, у яких його насильно тримали багато років, усипляючи його розум і атрофуючи в ньому почуття власної гідності».
Анатолій Коні, його блискучий талант, багатостороння освіченість, його погляди на життя, на свої професійні обов’язки, безстрашне слідування тому, що він сам вважав «великою справою правосуддя», сьогодні в нас не в пошані: судова клятва перестала мати будь-яке значення, «гонорари» суддів, адвокатів і обвинувачів перевищують вартість самого людського життя, а судові вироки визначаються «політичними» інтересами чи елементарними хабарами. Що ж буде?
