1 вересня 2004 р. минає 65 років нападу гітлерівської Німеччини на Польщу, що вважається початком Другої світової війни. Головною її причиною стала стратегія фашистської Німеччини, що була спрямована на розширення життєвого простору для німецької нації, перш за все, за рахунок слов’янських земель. «Ми відчуваємо перенаселення і не можемо себе прогодувати, спираючись лише на свою територію... Остаточне вирішення проблеми полягає в розширенні життєвого простору, а також в розширенні сировинної і продовольчої бази нашого народу», — говорилось у меморандумі Гітлера про підготовку до війни (серпень 1936 р.). Він одверто писав: «Ми зупинимо безконечний німецький рух на Захід та Південь і звернемо наші погляди до земель на Сході». Загарбання родючих земель Польщі та України дадуть Німеччині ту силу, котра стане запорукою успіху в протистоянні із західними державами, а також із Росією, вважав фюрер. Це і стало однією з причин польської драми.
Посилила драматичну ситуацію в Польщі в 1939 р. недолуга політика її уряду, що призвела до краху II Речі Посполитої. Декларативно керівництво Польщі проголошувало власну безсторонню позицію, котра випливала з доктрини Ю.Пілсудського «про двох ворогів — Німеччину та Росію». Згідно з нею в 1932 р. Польща підписала пакт про ненапад iз СРСР, а в 1934 р. — декларацію про ненапад iз Німеччиною. На практиці ж тодішні польські керівники віддавали перевагу зміцненню відносин з Німеччиною, їх майже не бентежила стратегічна спрямованість політики Гітлера на загарбання слов’янських земель. Мало того, польські лідери сподівались у співпраці з ними мати територіальні надбання. Сам же Гітлер не приховував, що всі угоди з Польщею мають тимчасовий характер, і в далекосяжних планах чільне місце відводив анексії польських земель. Засліплені великодержавними планами, лідери Польщі шукали вигоду від дружби з гітлерівцями. Польща добровільно взяла на себе представництво і захист німецьких інтересів у Лізі націй, після того як нацистські дипломати в 1933 р. демонстративно залишили її. З трибуни Ліги націй польські представники виправдовували нахабні порушення Гітлером Версальського і Локарнського договорів; запровадження Німеччиною забороненої для неї міжнародними угодами загальної військової повинності, відміну військових обмежень, вступ гітлерівських військ у демілітаризовану Рейнську зону в 1936 році. Польський уряд займав позицію сприяння або прямої підтримки дій агресивних держав у 30-х роках: їхнє втручання у громадянську війну в Іспанії, загарбання Італією Ефіопії, напад Японії на Китай, аншлюс Австрії. А в розчленуванні Чехословаччини Польща взяла безпосередню участь, за зговором iз Німеччиною загарбавши Тєшинську область. Вона претендувала на частину Закарпаття, підтримала анексію його фашистською Угорщиною.
Сподіваючись на територіальні надбання з допомогою Німеччини, міністр закордонних справ Польщі Ю.Бек ще 12 січня 1937 р. заявив про те, що Польщі необхідні колонії, це неодноразово підкреслювали пізніше й інші її діячі. Так, 18 квітня 1938 р. в країні було помпезно відзначено «день колоній», організовано галасливі костюмовані демонстрації з вимогами заморських володінь, показ фільмів на колоніальні теми.
Тим часом 24 жовтня 1938 р. Ріббентроп за дорученням Гітлера пред’явив Польщі рахунок за участь у поділі Чехословаччини: зажадав приєднати вільне місто Данціг (Гданськ) до третього рейху, вступити до антикомінтернівського пакту. Не зважаючи на це, польський генерал К. Соснковський 10 лютого 1939 р. виступив iз новою заявою про надання Польщі колоній. 11 березня 1939 р. найвища рада національного об’єднання — правлячої політичної сили — опублікувала польську програму з колоніального питання. Довгий час у Польщі діяли Ліга морська та колоніальна, товариство колоніальне, які повинні були сприяти придбанню колоній — нового життєвого простору для поляків.
Події ж наростали. Війна вже стукала у двері Польщі. З квітня 1939 р. завершено розробку плану нападу Німеччини на Польщу — «Weiss Fall» (білий варіант), де визначались конкретні дії німецьких військ. 27 квітня 1939 р. Гітлер анулював польсько-німецьку декларацію 1934 р. про ненапад. 23 травня 1939 р. на нараді в імперській канцелярії він оголосив своє рішення напасти на Польщу. Тільки після цього польські лідери почали шукати підтримки інших країн. Але уряди останніх намагалися використати ситуацію у власних інтересах. Зокрема, відбувались зустрічі, обмін думками між дипломатами Польщі та СРСР, країнами, котрі володіли українськими землями. Але польські керівники, переоцінивши силу своєї армії і сподіваючись на підтримку Заходу, не поспішали укласти конкретну військову угоду з радянською стороною. І це було ще однією причиною польської трагедії. За таких умов СРСР намагавсь уникнути воєнних дій з Німеччиною, скористатися розвитком подій для зміцнення свого впливу. Відображенням такої політики і став німецько-радянський договір про ненапад, який 23 серпня 1939 р. підписали в Москві Молотов і Ріббентроп.
Побутують різні, нерідко полярні, оцінки цієї угоди. Але ніхто не може спростувати того, що ультимативні територіальні вимоги до Польщі Німеччина офіційно висунула, як зазначалось вище, 24 жовтня 1938 р. — майже за рік до укладення німецько-радянської угоди. Конкретний план війни з Польщею німецький генеральний штаб остаточно завершив 3 квітня 1939 р. — за 4,5 місяця до згаданої угоди. При цьому з самого початку передбачалась його реалізація «у будь-який час, починаючи з 1 вересня 1939 р.». Але вже 12 серпня, за 10 днів до появи радянсько-німецького пакту, фюрер заявив, що «з вересня по травень Польща являє собою велике болото і повністю непридатна для будь-яких воєнних дій». Тому «при вирішенні польської проблеми не можна втрачати часу». Наведені факти свідчать про те, що Гітлер готував агресію проти Польщі, розробив відповідний план, визначив час нападу і збирався здійснити його за умови відсутності німецько-радянського пакту. При цьому фюрер враховував, що західні держави й пальцем не поворухнули, коли в березні 1939 р. Німеччина розчленувала Чехословаччину, його союзник Горті сплюндрував Закарпатську Україну, за допомогою німецьких та італійських військ було повалено республіканський лад в Іспанії. Майже підтвердились і розрахунки Гітлера на воєнну пасивність Англії та Франції після німецького нападу на Польщу. Оголосивши війну Німеччині у вересні 1939 р., вони активних воєнних дій не вели, незважаючи на відчайдушні прохання польського керівництва про негайну допомогу.
Сподівався Гітлер (як виявилось обґрунтовано) і на те, що радянське керівництво уникне в 1939 р. безпосереднього військового конфлікту з вермахтом. Це обумовлювалось слабкістю Червоної армії, знекровленої небаченими репресіями, невизначеністю можливих наслідків такого зіткнення, воєнними конфліктами з Японією на східних кордонах СРСР.
Зіграло певну роль і стремління сталінського керівництва, залишаючись поза багатостороннім воєнним конфліктом, використати його перебіг для посилення свого впливу на міжнародній арені, для геополітичних надбань.
Звичайно, німецько-радянський пакт про ненапад створював сприятливі умови для ведення воєнних дій проти Польщі. До того ж вермахт отримував хоч і незначну за конкретним виявом, але дуже промовисту підтримку: радіостанція Мінська відігравала роль радіомаяка для німецьких літаків; близько 30-ти німецьких кораблів у вересні 1939 р. знайшли притулок у радянських портах. Але ці локальні явища все ж не міняють головної тези: радянсько-німецький пакт не відіграв вирішальної ролі в здійсненні нападу Німеччини на Польщу. Не вплинув він і на факт поразки польської армії, що стала очевидною 6 вересня, коли німцями було прорвано лінію стратегічної оборони між Краковом і Бидгощем. Радянські війська були введені в Західну Україну 17 вересня, коли польська армія і держава фактично розпадались.
Порушенням міжнародного права і моралі були таємні протоколи і домовленості між Німеччиною та СРСР про розподіл сфер впливу і нові кордони. З огляду на численні попередні неправові й аморальні дії західних країн, Німеччини, Італії, тієї ж Польщі, радянське керівництво по суті стало на шлях використання таких же методів.
З нападом Німеччини на Польщу частина України, що була в складі останньої, потрапила у вир війни. Слід відзначити, що польський уряд нічого не зробив для внутрішньої консолідації суспільства. Навпаки, в липні 1938 р. було відхилено програму автономії Західної України, яку висунуло Українське національно- демократичне об’єднання. 25 травня 1939 р. тодішній польський прем’єр-міністр і одночасно військовий міністр Ф.Складковський-Славой заявив, що українству ніхто в Польщі автономії не дасть.
Мало того, в 1938—1939 рр. уряд інтенсифікував розширення польського осадництва в українських землях, обравши курс на підштовхування українців до еміграції, посилював боротьбу з українським підпіллям. Проводилась подальша полонізація адміністративного персоналу, шкільництва тощо. По суті почався новий планомірний наступ на українство в усіх сферах суспільного життя. Окремі тверезі публікації про необхідність перед загрозою спільної біди шукати союзників польської держави серед українців потопали в численних антиукраїнських виступах польської преси, що сіяла ненависть і розбрат. Навесні та влітку 1939 р. держава закривала українські установи, поліція здійснювала систематичні обшуки серед жителів Західної України, ув’язнювала українських громадських і політичних діячів, простих громадян. В травні 1939 р. польський суд у Рівному звинуватив групу українців, що вони «перебуваючи в лавах ОУН, мали на меті відірвати від Польської держави її південно-східні землі». Патріоти отримали від 2 до 13 років тюремного ув’язнення. Тільки в кінці серпня 1939 р. було заарештовано близько 7 тис. українців, яких вивезли до зловісного польського концтабору в Березі Картузькій або ув’язнили. Брутальність і недалекоглядність таких дій стали особливо наочними вже через кілька днів, з початком поразок польської армії і розпаду держави. Зокрема, на початку вересня 1939 р. з місць ув’язнення вийшли більшість українців.
І все ж, коли вибухнула війна, багато українців виступили на захист держави, в якій проживали, і своїх вітчизняних земель. Зокрема, українські політичні партії, що були представлені в сеймі, офіційно проголосили необхідність боротьби з гітлерівським агресором. Так, 24 серпня 1939 р. Народний комітет Українського національно-демократичного об’єднання ухвалив: «... не ризигнуючи з політичної боротьби за повноту прав українського народу в Польщі, і українське громадянство виконає в цих важких часах горожанські обов’язки крові і майна, що накладає на нього приналежність до польської держави». Українські посли В.Мудрий і С.Скрипник 2 вересня 1939 р. заявили у сеймі про необхідність забути болісні досвіди минулого і стати на оборону Речі Посполитої на спільному фронті боротьби з гітлерівцями. Таку ж позицію зайняли лідери католицької Української обнови, греко-католицької церкви тощо.
В шеренгах польського війська у вересні 1939 р. проти сил вермахту воювали, за різними оцінками, від 150 до 200 тисяч українців. Більшість iз них сумлінно виконали свій військовий обов’язок, чимало вояків віддали життя в боях iз гітлерівцями.
З оголошенням мобілізації призовники із західноукраїнських земель відчутно поповнили практично всі роди військ польської армії. Відомий діяч українського національно-визвольного руху Т. Бульба-Боровець так описував хід мобілізації: «Потяг набитий вояками та їхніми скриньками і торбами. Всі вони були українцями. На всіх станціях досідають нові вояки... На кожній станції вздовж потягу біжать заплакані жінки та дівчата. Махають хустинками. Простягають за потягом заламані руки. Через вікна їм відповідають червонощокі хлопці з розкуйовдженими чупринами та розхристаними вишиванками».
Найбільший відсоток українців був у піхотних та кавалерійських частинах. У 30-й піхотній дивізії польської армії 80—90 % вояків походили з Поділля та Полісся; 13-а значною мірою була укомплектована уродженцями Рівного, Клевані, Дубного, Костополя, навколишніх сіл; 27-а — призовниками з Ковеля, Луцька, Володимира-Волинського; 14-а — зі Львова, Коломиї, Калуша, Станіслава, Рави-Руської, Кам’янки Струмилової; 17-а — з Бережан, Чорткова, Калуша; 25-а — з Тернополя, Золочева. Українці з Волині становили близько 40% складу кавалерійської бригади тощо. Слід відзначити, що абсолютна більшість українців у польському війську були рядовими солдатами. Виняток хіба що було зроблено для старшин колишньої армії УНР, які залишились у Польщі. В 1939 р. в польській армії за контрактом служили (не будучи громадянами Польщі) 38 офіцерів армії УНР.
Але незалежно від становища та місця у військовій ієрархії українці героїчно билися з гітлерівцями під Варшавою, Вестерплятте, Модліном, біля р. Бзура, в районі Замостя, Томашова, Красностава, під Коцко та в інших місцях. За героїзм і мужність найвищим польським бойовим орденом «Virtuti Militari» нагороджені українці: капрал К. Касянчук (посмертно) та канонір К. Бенюк з 2-го дивізіону кінної артилерії Волинської кавалерійської бригади. Високі нагороди за героїзм отримали учасники оборони Варшави М.Пікульський, поручик Шпірук та інші.
У найбільшій битві польської кампанії біля р. Бзура відзначився майор М. Палієнко — командир 3 годивізіону 26-го артполку 26-ї дивізії. Навіть у складних, фактично безвихідних ситуаціях багато вояків-українців залишались вірними присязі, бились звитяжно. У бою біля м. Мень Білостоцького воєводства 13 вересня 1939 р. загинув безстрашний ротмістр І. Зваричук. Майор Я. Войнаровський (справжнє прізвище Гальчинський) професійно командував батальйоном 67-го піхотного полку та батальйоном оборони народової «Бродниця». Майори В. Чабанівський і М. Рибачук очолювали батальйони групи «Гродно», поручик В. Татарський — штаб однієї з оперативних груп, а поручик І. Митрусь-Виговський — взвод 6-го ескадрону 7-го уланського полку (закатований нацистами у 1943 р.). Обороняючи польську столицю, загинув як герой відомий український діяч, один із керівників КПЗУ П. Марищук.
У кровопролитних жорстоких боях iз фашистами українці в складі польського війська боронили Львів, який 12 вересня 1939 р. був атакований вермахтом. Запекла битва і облога міста тривали до 21 вересня. Було вбито і поранено близько 4 тис. мужніх захисників. Значних утрат від нацистських бомбардувань і обстрілів зазнало цивільне населення. З 14 вересня місто було позбавлене води і газу, з 20 — електроенергії. Але гітлерівцям так і не вдалося зламати опору українців, поляків, вояків інших національностей, які захищали українське місто Лева і завдали першої поразки німецькому вермахту у Другій світовій війні.
Усього під час вересневих боїв проти гітлерівців смертю хоробрих полягло, за мінімальними підрахунками, 7800 українців, удвічі більше їх було поранено. Тільки за вибірковими даними, одержаними шляхом опитування, після боїв iз фашистами у складі польської армії додому не повернулося щонайменше 1,5-2 тис. уродженців Львівщини. Майже 60 тис. українських вояків, за деякими даними понад 100 тис., опинились у німецькій неволі. Кривавий рахунок людських жертв доповнюється загиблими від фашистських бомб, що у вересні 1939 р. були скинуті на терени Львівщини, Волині, Тернопільщини.
Населення західноукраїнських земель у ці трагічні дні надало притулок і допомогу десяткам тисяч біженців, які тікали від ворога з центральних і західних регіонів Польщі. У тяжких умовах поразок польського війська на фронті, розповсюдження паніки і дезорганізації суспільного життя чимало українців разом iз поляками стихійно об’єднувались у загони самооборони, будували укріплення, створювали пости протиповітряної та протипожежної охорони, санітарні осередки, ініціативні групи підтримання порядку, допомоги пораненим і біженцям.
Незначна частина українців, які перебували в складі ОУН, намагалась використати ситуацію для встановлення власних органів влади в деяких регіонах. Так, 10 вересня 1939 р. з ініціативи членів ОУН В. Демури і Д. Гаджери було обеззброєно польську поліцію в околицях Щирця, Миколаєва і Стрия. Дійшло до збройних сутичок між громадською вартою з синьо-жовтими пов’язками і підрозділами польського війська. У Німеччині пройшло вишкіл військове формування членів ОУН, легіон під командуванням полковника Р. Сушка. Але участі у воєнних діях проти польської армії цей легіон не брав, дійшов до м. Самбір, де після 17 вересня 1939 р. був розформований німцями. Подекуди польські урядовці зазнавали нападів, за їхніми словами, збільшовизованих українців, переважно з селян. Але виступи як членів ОУН, так і радянських симпатиків проти польської влади у вересні 1939 р. мали епізодичний характер і не набули поширення.
Поразка Польщі визначилась після 6 вересня, коли між Краковом і Бидгощем німці прорвали оборону. 8 вересня ворожі танки підступили до Варшави, що боронилась до 27 вересня. Вже з 4 вересня почалась евакуація центральних польських установ зі столиці. Президент І. Мосціцький виїхав до Любліна; 6 вересня Варшаву покинули верховний головнокомандуючий маршал Е. Ридз-Смігли й уряд на чолі з прем’єром Ф. Складковським-Славой. Усі вони просувались на південний схід через Люблін, Хелм і 11 вересня прибули до Кременця, що на Тернопільщині, а вночі німецька авіація жорстоко бомбардувала це місто. Загинуло й було поранено чимало військових і цивільних громадян. З Кременця найвищі польські урядовці через Тернопіль, Косів і Кути вирушили до румунського кордону, 17 вересня 1939 р. під Вижницею переправились через р. Черемош, перейшли румунський кордон.
Отже, Польща, котру атакували гітлерівські війська, по суті вже після 6 вересня залишилась без дійового керівництва, згадані її лідери безперервно пересувались і не могли ефективно управляти ні державою, ні армією.
Англія та Франція, котрі обіцяли Польщі допомогу, 3 вересня 1939 р. оголосили Німеччині війну, але вона отримала назву «дивної». Ніяких активних бойових дій армії цих держав не вели. Пізніше начальник штабу оперативного керівництва німецького верховного командування А. Йодль визнавав: «Якщо ми ще в 1939 році не зазнали поразки, то тільки тому, що приблизно 110 французьких і англійських дивізій, що стояли під час нашої війни з Польщею на Заході проти 23 німецьких дивізій, були абсолютно бездіяльними».
Волання поляків про хоч якусь допомогу були марними. 7 вересня польський військовий аташе у Франції писав: «На заході ніякої війни фактично немає. Ні французи, ні німці не стріляють один в одного. Немає до цього часу й ніяких дій авіації». 13 вересня поляки констатували: «Англія не дотримала, як і раніше, своїх зобов’язань, тому протягом 14 днів війни ми залишені на самоті, і допомога, яка мала бути направлена в Польщу ...так і не була надана».
Таким чином, розрахунки і Гітлера, і радянського керівництва стосовно дій Англії та Франції підтвердились. З цього приводу У. Черчілль передбачав, що оголосивши війну Гітлеру, Чемберлен і Даладьє «будуть вести її в можливо менших масштабах і, як тільки Польща буде розчавлена, обидва визнають цей доконаний факт точно так же, як вони це зробили на рік раніше стосовно Чехословаччини». Так воно і сталось.
Слід відзначити, що західні країни не протестували проти введення радянських військ в західноукраїнські землі. У виступі по радіо 1 жовтня 1939 р. тодішній віськово- морський міністр (а невдовзі — прем’єр-міністр) Великої Британії У. Черчілль від імені свого уряду заявив: «Росія проводить холодну політику власних інтересів. Ми б хотіли, щоб російські армії стояли на своїх нинішніх позиціях як друзі і союзники Польщі... Але для захисту від нацистської загрози явно необхідно, щоб російські армії стояли на цій лінії. В усякому разі, для мене існує і отже створено Східний фронт, на який нацистська Німеччина не посміє напасти». І дійсно, майже два роки гітлерівці утримувались від безпосереднього нападу на цей «східний фронт» СРСР, який отримав можливість для покращання свого геополітичного становища і зміцнення армії.
Правомірними, на наш погляд, є висновки тих дослідників, які вважають, що після введення 17 вересня 1939 р. радянських військ у Західну Україну СРСР фактично вступив у Другу світову війну. Але не на боці Німеччини чи західних держав, а як третя сила, що діяла у власних інтересах. Для українців ж саме в 1939 році почались бої на захист своєї Вітчизни тобто справжня Вітчизняна війна, коли вони в складі Карпатської Січі, а потім — польської армії боронили свої землі від фашистських агресорів.
Радянські лідери прагнули будь-що уникнути прямих воєнних сутичок безпосередньо з німецькими військами (хоч і без цього не обійшлося), використовували дипломатичні та пропагандистські прийоми аж до принизливого славослів’я на адресу Гітлера, не гребували цинічною аморальною видачею йому німецьких антифашистів, задобрювали потенційного противника поставками продовольства й сировини. Такою ціною СРСР до 22 червня 1941 р. все ж не вступив у відкриту війну з Німеччиною. В той же час він наносив удари по її союзниках — Японії, Румунії, Фінляндії. Це об’єктивно послаблювало фашистський блок, покращувало радянські геополітичні позиції, сприяло більш вигідному розташуванню частин Червоної армії. Зокрема, в єдине ціле в рамках УРСР були об’єднані майже всі українські землі, й після нападу Німеччини на Радянський Союз новопридбані ним території забезпечили додаткові простір, час і матеріальну базу для ведення оборони.
Розгромивши польську армію, німецькі дивізії вийшли на рубіж рік Західний Буг і Сан, в деяких місцях почали переправлятись на протилежний берег, плануючи просунутись якомога далі на схід. Радянське керівництво в першій половині вересня утримувалось від безпосереднього втручання в хід подій. На запит Ріббентропа, який хотів уточнити наміри лідерів СРСР щодо Західної України і Західної Білорусії, В. М. Молотов 5 вересня відповів, що радянський уряд «у підходящий час» обов’язково почне конкретні дії. Про свої наміри Й. Сталін досить відверто сказав 7 вересня 1939 р. у бесіді з керівництвом Комінтерну: «Війна йде між двома групами капіталістичних держав... за переділ світу, за панування над світом! Ми не проти, щоб вони добре побились і послабили один одного... Пакт про ненапад у деякій мірі допомагає Німеччині. Наступний момент — підштовхнути іншу сторону».
В середині вересня 1939 р., коли німці в основному розгромили польську армію, з військ Київського особливого військового округу було створено Український фронт. Командуючим ним призначено командарма С. Тимошенка, членом Військової Ради В. Борисова, начальником штабу М. Ватутіна. До складу фронту було включено 5-у, 6-у, 12-у армії, командуючі відповідно І. Советников, Ф. Голиков, І. Тюленєв. Армії мали 8 стрілецьких і 3 кавалерійські корпуси, танковий корпус і 5 танкових бригад, усього 239 тис. чол. особового складу, 1792 міномети і гармати, 2297 танків. Війська фронту прикривала авіація. Основну частину особового складу становили українці. Серед них — уродженець с. Фурманівка Кілійського району Одеської області С. Тимошенко, командир полку уродженець м. Знам’янка Кіровоградської області майор О. Осадчий та багато інших.
З’єднання Червоної армії до переходу кордону одержали наказ наркома К. Ворошилова (уродженець м. Луганська) не застосовувати зброї проти тих польських частин, які не чинитимуть опору. Заборонялося обстрілювати і бомбардувати населені пункти.
О 5-й годині ранку 17 вересня формування Українського фронту вступили на західноукраїнські землі. Відбулось кілька сутичок на польських прикордонних заставах, але масштабних воєнних дій не було. Польський міністр закордонних справ Ю. Бек через пересувну радіостанцію, розташовану в с. Кути (поблизу румунського кордону), не забарився надіслати до своїх посольств депешу-протест проти вступу радянських військ на польську територію. Міністр констатував початок війни. Однак протягом дня звідусіль надходили повідомлення, що «радянські війська не стріляють». У той же день головнокомандуючий армією маршал Е. Ридз- Смігли видав наказ, у якому говорилось: «З більшовиками не битися, хіба що в разі нападу з їхнього боку або спроби роззброєння частин».
Уже до 20 вересня радянські війська зайняли Луцьк, Рівне, Дубно, Тернопіль, Бучач, вийшли до Львова. Як правило, їхнє просування західноукраїнськими землями проходило без серйозних воєнних інцидентів (на відміну від подій у Білорусії та Литві, де відбувались жорстокі радянсько-польські бої зі значними втратами з обох сторін). Збройні сутички з польськими вояками відбулись лише поблизу Сарн, Ковеля, Журавинець, Галича, в деяких інших місцях.
19 вересня радянський танковий підрозділ, що вступав на східну околицю Львова — Винники, був атакований військами вермахту. В ході перестрілки німці втратили три протитанкові гармати, трьох чоловік було вбито, дев’ять поранено, радянська частина позбулась танка, двох бронемашин, чотири червоноармійці загинули і трьох було поранено. Це була не єдина сутичка з німецькими з’єднаннями.
Коли радянські частини підійшли до кордонів Закарпаття, почалися бої з угорськими військами. Очевидним було, що це певна проба сил. Тим паче, що вермахт не поспішав залишати зайняті території, котрі за таємними протоколами до пакту про ненапад мали відійти до СРСР. Ріббентроп, зокрема, наполягав на збереженні за Німеччиною нафтових родовищ Борислава. Але радянська сторона вперто вимагала дотримання укладених угод. 20 вересня Гітлер через військового радника вказував підлеглим: «Якщо росіяни наполягатимуть на територіальних вимогах, ми очистимо територію». Йшлося, зокрема, і про Львів. Показовою є реакція вищого німецького командування на таку вказівку. Начальник штабу сухопутних військ третього рейху з роздратуванням записав у щоденнику: «День ганьби німецького політичного керівництва».
22 вересня сторони узгодили демаркаційну лінію, котру згодом було визнано новим радянсько-німецьким кордоном. Цього ж дня командуючий польським гарнізоном у Львові генерал Лянгнер підписав акт про здачу міста Червоній армії без бою. На зустрічі з радянськими представниками він заявив: «Iз німцями ми продовжимо боротьбу — в місті ми билися з ними протягом 10 днів. Вони — німці — вороги всього слов’янства. Ви ж — слов’яни».
Солдати й офіцери регулярної польської армії в основному мирно та добровільно здавали зброю радянським військам. Серед цих польських вояків було 20 тис. українців. Більшість з них була звільнена і повернулась додому. Багато польських офіцерів, у тому числі й українських (останніх була незначна кількість), загинули в катівнях НКВС, їх розстріляли в Катані, під Харковом. Така ж гірка доля спіткала і головного православного капелана Війська Польського С. Федоренка.
28 вересня 1939 р. Німеччина та СРСР уклали новий договір. Першою його частиною взаємно визнавались кордони, що встановились на той час. Західноукраїнські землі були введені до складу УРСР. На Західних теренах було створено шість областей: Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку. Деякі українські землі — Холмщину, Підляшшя, Лемківщину — німці включили до Польського генерал-губернаторства (центр — м. Краків), яке вважалося частиною третього рейху. Друга ж частина угоди від 28 вересня 1939 р. — про дружбу між СРСР і гітлерівською Німеччиною — відвертий виклик антифашистським силам — була зустрінута миролюбними народами зі здивуванням і нерозумінням; вона стала серйозним політичним прорахунком сталінського керівництва, виходила за рамки звичайних дипломатичних маневрів та пропагандистських заходів.
Трудящі західноукраїнських земель в основному приязно зустріли Червону армію, сподіваючись на здійснення своїх віковічних прагнень — возз’єднання українського народу в єдиній соборній національній державі, її вільний розвиток.
26—28 жовтня 1939 р. у Львові засідали обрані населенням Західної України Народні збори, які проголосили встановлення радянської влади і прийняли декларацію про возз’єднання Західної України з УРСР. У перші два дні листопада Верховна Рада СРСР, а 15 листопада Верховна Рада УРСР прийняли закони про возз’єднання Західної України з УРСР і включення її до складу СРСР. Так було завершено процес об’єднання українських земель, початком якого був Акт злуки УНР і ЗУНР у 1919 році.
У новостворених областях розпочалися політичні й соціально- економічні зміни. Було націоналізовано 2000 промислових підприємств, експропрійовано землі польських поміщиків і колоністів, частину яких роздали українським селянам, запроваджувалось безкоштовне медичне обслуговування і значно розширювалась його мережа, зокрема на селі, надавалось житло в містах біднякам, які мешкали в підвалах, здійснювалась українізація освіти, значно збільшувалась кількість українських шкіл, скасовувалась процентна норма, що обмежувала прийом українців до вищих учбових закладів.
Водночас радянська влада принесла сталінський тоталітарний режим. Почався демонтаж українських суспільно-економічних і культурних інфраструктур. Було заборонено політичні партії, крім КП(б)У, репресовано їхніх лідерів. Припинили діяльність громадські, культурні, наукові, торговельні, промислові об’єднання та установи, зокрема «Просвіта», розпущено українську кооперацію.
Навесні 1940 р. режим розпочав насильницьку колективізацію, розгорнув великомасштабні репресії. Хапали всіх — як українців, так і поляків. Тисячі людей без попередження, суду чи бодай мінімального звинувачення заарештовували, заганяли у вагони й вивозили до Сибіру чи Казахстану. Чимало депортованих гинули цілими сім’ями в дорозі. За даними науковців, у 1939— 1941 р. депортовано близько 320 тис. мешканців Західної України.
Негативного розголосу набув процес над 59 членами ОУН (переважно школярами і студентами) у Львові в січні 1941 р., iз яких 42 чол., у тому числі 11 дівчат, було засуджено до розстрілу, інших — до 10 річного ув’язнення. Незмивноючорною плямою режиму став розстріл органами НКВС більше 22 тис. польських офіцерів під Катинню, Харковом та в інших місцях.
Сваволя, репресії радянських органів, зокрема НКВС, викликали невдоволення мешканців краю. Нерідко протестували навіть ті, хто зовсім недавно приязно зустрічав нову владу, покладав на неї надії як на захисника і гаранта від полонізації, визволителя з-під польської експлуатації. Зростала активність підпільних організацій ОУН, посилювались репресії проти них з боку НКВС. З 1 січня по 15 червня 1941 р. органи держбезпеки ліквідували 25 політичних організацій, заарештували 237 активних учасників і 212 осіб, які їм допомагали. Крім того, виявлено і затримано 747 окремих підпільників, заарештовано і вислано 1865 активних членів ОУН iз родинами. Під час проведення цих операцій було вбито 82 і поранено 35 оунівців.
Розгорнули діяльність і підпільні польські організації. В різних місцях спонтанно створювали конспіративні групи, пов’язані з колишніми польськими політичними партіями, громадськими, професійними, молодіжними організаціями і навіть певними товариськими чи родинними спільнотами. З листопада 1939 р. вони почали об’єднуватись у таємну військову організацію для збройної боротьби. Підпільники збирали зброю, намагались використати будь-яку можливість, аби зашкодити новій владі. Йшлося навіть про можливе здійснення бактеріологічних диверсій.
Усе це ускладнювало й без того непросту ситуацію в західноукраїнських землях, які з 22 червня 1941р. стали ареною жорстоких боїв між Червоною армією та вермахтом.
