«Была ужасная пора,
Об ней свежо воспоминанье...
Об ней, друзья мои, для вас
Начну свое повествованье.
Печален будет мой рассказ.»
О.С.Пушкін
Федір Миколайович Плотнір — народився він 90 років тому — живе в селищі Нова Прага на Кіровоградщині. Саме щодо цієї дивовижної, унікальної людини доречно буде вжити відомий вислів «жива історія». Нещадне ХХ століття провело Федора Миколайовича крізь усі кола пекла: Голодомор, війна, фашистські концтабори, післявоєнне лихоліття... Проте, незважаючи на вік і стан здоров’я (роки беруть своє), ясності думки Ф. Плотніра та його мудрості може позаздрити кожен.
«День» вже неодноразово писав про долю Федора Миколайовича (див. статтю В. Панченка «Горацій із Припутнів», 24 січня 2003 р., а також номери за 17 грудня 2002 р., 8 листопада 2003 р., 10 червня 2005 р.). Проте ми вважаємо за необхідне ще раз надати йому слово (зберігаючи, попри літературну обробку, особливості мови й стилю). Бо, ще раз повторимось: окрім писаної, документальної, архівної історії є історія жива, людська. І вона не менш важлива.
Тепер можна вільно говорити, а ЗМІ оприлюднюють, публікують спогади старожилів чи розповіді нащадків людей, котрі пережили злочини минулої влади, і тепер вже не мовчать нечисленні свідки тих злодіянь.
Пам’ять воскрешає святу правду: гинули люди з голоду, масово вимирали цілі сім’ї, людські трупи валялися в найрізноманітніших місцях, бо, шукаючи порятунку, людина кудись брела і, знесилена, присідала й лягала відпочити. Та був це вічний спокій для маси людей дорослих і особливо дітей. Це свята правда, але правда не вся.
Перечитуючи ті спогади, я дивуюся, що моя рідна Нова Прага являла в ту пору немовби аномалію. Про жахливі події, що відбувалися у нас, в інших краях не згадується. Тому хочу приєднати і свої спогади до народної розповіді.
КАНІБАЛІЗМ. Я корінний житель (абориген) Нової Праги. Народився у 1918 році, отже в 1933 році йшов мені 15-й рік, і ті жахливі події переживав, у мене були пухлі ступні ніг. І все те навічно закарбувалося в мою пам’ять. Напроти школи, в якій донедавна містився РЕС, у середині кварталу поблизу межі МТС знаходилися дві хати-трущоби. В одній жив з сім’єю чоботар Мозговий, а в іншій тулилася єврейська сім’я. Та Мозговий в 20-х роках неподалік по вулиці Паризька Комуна побудував собі хатину (потім там жив Степан Гарасюта). А коли його за щось засудили, то дружина з хлопчиком перебралася в нову хату. Там на них і нагрянув страховітній 1933 рік, — як і основна маса населення, страждали і мучилися від голоду.
Одного разу зустрілася Мозгова з колишньою сусідкою — дівчиною з єврейської сім’ї (здається, прізвище Когонович), і та жаліється, що страшно мучиться з голоду і хоче піти до брата в Знам’янку, може, той чимось допоможе. А Мозгова: «І я хочу в Знам’янку. То приходь, переспимо, а вдосвіта і підем, вдвох охотніше». У ночі вбила дівчину, засолила м’ясо в макітрі й споживала.
Та бродила вдень понад річкою Свинарною — може, десь гірчак чи щавель кінський вилізе із землі. І дивилась на річечку на протилежнім городі, а там зачервонілися листочки сходів. Підійшла — а то посаджені на висадки два буряки. Забрала додому дарунок. Далі господар городу Аврам Миколайович Ткачов (служив у міліції) виявив пропажу і повів пошук: потоптані сліди, а потім збита на траві роса — привели його до хати Мозгової. Заглянув у вікно — сидить вона на печі і вичісує воші з голови, на пришельця якось не хоче реагувати. Ткачов вийняв раму вікна та заліз у хату — шукати свої буряки. З-під полу (примітивна кроватка) витяг макітру із шматками м’яса і дівочою цицькою... Міліція при сусідах допитала Мозгову і забрала з собою, а хлопчика відправили в дитячий будинок, де теж лютував голод. Дальша доля цих персонажів мені невідома.
АКТ ПРОТЕСТУ. Через декілька садиб південніше в кінці ряду хат жив Степан Петрович Земницький. Фельдшер, людина високої порядності, доброти, він багато років співпрацював у Новопразькій лікарні з Порфирієм Єрмолайовичем Войстриковим, був його надійним помічником Неподалік від лікарні, поряд зі сторожевою могилою він побудував собі добротний будинок, що зберігся і до наших днів (вул. Паризької Комуни, 90).
Та коли він довідався, що по сусідству убили людину і споживали людське м’ясо, щоб рятуватися від голоду, не зміг перенести такої наруги над Божим створінням. Скориставшись тим, що дружина пішла з дому (понесла в «Торгсін» перстень, щоб проміняти на їжу) він порізав на руках кровоносні жили, стік кров’ю і помер. То з допомогою сусідів вирили на краю подвір’я неглибоку яму і захоронили біля свого городу.
Високу достовірність цих розповідей (про Мозгову та про Земницького) я можу гарантувати тим, що почув та закарбував ці історії від своєї тітки, рідної сестри моєї матері — Давидової Ганни Онисімовни, шо в заміжжі жила поруч і була свідком обох подій.
Про інші випадки людоїдства в Новій Празі мені доводилося не раз чути в розповідях земляків. На східній околиці села (на Губівці) біля хати вимерлої родини виявили трупи з відрізаними частинами м’якоті — сідницями. А на південно-західному кутку села (на Курганах) у жінки померли двійко малих діток, то їх спожили на їжу.
Та більш конкретно і адресно я свідчити не можу. Та і хто тоді займався збором цих матеріалів?! Людина ні про що інше не думала, тільки про їжу, шукала, яким би способом врятуватися від мук голодної смерті.
ТОРГСІН. І тепер я не можу однозначно ствердити про правовий статус цієї установи. Якщо припустити, що державне підприємство — то це верх цинізму. Та якщо це акція якогось авантюриста, то на місцях же існувала багатоступінчата влада. Про подібну установу в інших населених пунктах згадки я не зустрічав.
На першім поверсі (хід із вулиці Жовтневої) будинку, де на другому містився фінансовий відділ, а внизу тривалий час була книгарня, в рік Голодомору — травень 1933 року — діяла загадкова установа під назвою Торгсін. Там голодні люди, які приносили туди дорогоцінності, одержували взамін продовольство — борошно, пшоно та інші крупи, пляшку олії чи шматочок сала. Із приміщення розносився нестерпно подразнюючий запах копченої риби. Краще винагороджувалися золоті речі та приймалися серебряні вироби. І хто мав щось таке (обручки, хрестики, цепочки), то несли на обмін.
У нашій рідні нічого подібного не було. Частково рятувала нас корова. І все ж ми слабли, в очах темніло, пухли ступні ніг. Коли почув, ніби в школі дають по тарілочці супу, то почвалав туди. Та через два дні продукти закінчились. Додому я прямував повз Торгсін — як же там нестерпно дратували аромати копченостей...
ОСТРІВ ПОРЯТУНКУ. Десь із 1923 року і аж до хрущовської реформи в післявоєнні роки Нова Прага була центром Новопразького району. І відповідно до схеми державного устрою, в ній знаходилися установи та організації, передбачені тією схемою. Зокрема, були і районний відділ ДПУ (Державне політичне управління, в останній період комуністичної влади — КДБ), райспоживспілка, про які мова буде нижче.
У місцевому ГПУ служив фельдєгерем Іван Савич Гайдамака, уродженець тої місцевості, де колись жив і діяв Устим Кармалюк, творець своєрідного «соціалізму»: забирав у багатих і віддавав бідним.
Іван Савич перевіз сюди матір із меншим братом і сестрою. Ми з Василем Савичем були однокласники, а потім і вірними друзями на все життя. Свою дружину Іван Савич влаштував секретаркою голови райспоживспілки, а її батька — Рижова Якова Пимоновича — завгоспом.
Яків Пимонович був надзвичайно здібний і удачливий господарник. Неподалік контори РСС він організував будівництво чотирьох корпусів-свинарників (зберігся досі лише один — тепер там місцевий інкубатор) і там вирощував та відгодовував свиней. А на південь від Нової Праги на виділеному масиві землі побудував господарчий будинок (у вершині балки Свинарної біля байраку, що звався Неживенків садок) і там вів польове господарство. Значні площі землі засівав вікомішанкою та іншими потрібними для свинарства культурами. По луках вигулювались і випасалась чимала череда телят. Навіть ягоди вишень, що росли в байраці, обривалися, прив’ялювалися і там же на місці коптилися. Люди охоче йшли на сезон туди працювати — і заробіток непоганий, а ще й щоденна варена їжа. Так було кілька років.
Та ось нагрянула страхітлива осінь 1932-го, а особливо страхітлива і жорстока весна 1933 року. В мене немає сили, щоб описати ті жахи, ті страхіття, що діялися в селах. Голодні й обезсилені люди готові були на неймовірні вчинки, з останніх сил брели, шукаючи порятунку. І ось пішов слух, що у Рижого на хуторі дають поїсти. Немов на вогні маяка брели, а то й повзли часом страхітливі людські подоби до хутора, «до Рижого» з Нової Праги та з навколишніх сіл. Я пам’ятаю головківських людей — це Нероди і Гури, з Мошорино — Щербина, інших прізвищ не запам’ятав.
З нашої сім’ї пішов туди батько, а потім переказав, щоб пішов і я. Спершу з дорослим чоловіком (Михайло Олексіїв) пасли вдвох телят. На луках із весни появлялося багато дрібненьких грибочків, прямо цілі грядки (черені). То ми на жерстяному листі їх жарили, і це був досить поживний додатковий пайок. Пізніше я на конній гребці підгрібав покоси трав і вікомішанки, та й на інших роботах був, аж поки в школу йти.
Хто зміг добратися до «Рижого», той врятувався від страшенних мук голодної смерті. Кожен щодня одержував кусок хліба, миску затірки, а ще з долоню розміром шматок білої солодкої макухи (кукурудзяної), додатково підгодовували косарів. Іхній труд був тяжким: вікомішанка запліталася, і косу потягти в ній було дуже важко. Косарі часом підрізали заплутане в покосі зайченя.
Яків Пимонович кудись відправляв відгодованих свиней і одержував корм для нових поставок. Так він зміг на хуторі рятувати нещасних людей. Та чимало страждальців не могли дійти, сідали чи лягали відпочити, і часто це був вічний спокій. Шлях по балці Свинарній та по Шарівській дорозі був густо позначений людськими трупами. Я чув, що їх підбирали на гарби і кудись відвозили. Але кого тоді цікавили прізвища померлих?! Кожна людина шукала порятунку, спасіння.
Дома у нас зосталася мати з трьома малими дітьми. Була своя корова, і її молоко рятувало сім’ю. Корову перевели в другу половину хати, і там вона привела телятко. Та вночі голодний чоловік вирвав вікно, убив і забрав телятко.
Пізніше Гайдамаки і Рижови переїхали в Балту. Іван Савич там працював завгоспом у будинку для престарілих. Його дружина загинула, коли німці бомбили Балту. Василь Савич був фотографом. Коли я гостював у нього, то навістив і Якова Пимоновича. Він добре пам’ятав мого батька Миколу Йосиповича. При зустрічі він дав оригінал фотографії того хутора, де він так відчайдушно рятував голодних людей.
У мене самого пухли ступні ніг, були немов пухкі булочки. Придавиш було пальцем — і утворюється глибока конусовидна ямочка з дном, що мало голубий колір (можливо, просвічувалася кров).
Мабуть, не всі повірять у достовірність моєї розповіді. Та я ж не шукаю якихось пільг чи привілеїв. Просто попросив мене обласний архів, і я пишу.
«Да ведают потомки православних...». 23.03.2008 р.
ЕПІЗОДИ СТРАШНОГО 1933-го
«Свежо предание, но верится с трудом».
РЯТУЮТЬ І ПОКІЙНИКИ. Після репатріації з концтабору та перевірки в ОКР Смерш (відділ контррозвідки) я повернувся в рідну Нову Прагу. Шукаючи засобів для прожиття, пішов працювати в районну друкарню. Разом із Миколою Семеновичем Гелеверею ми на «бостонці» друкували районну газету. Наша робота залежала від цензора з райкому партії (райліт), який давав дозвіл, підписуючи газету до друку. Часом такий дозвіл затягувався до пізнього вечора — уточнювались якісь зведення з колгоспів тощо. Місцева електростанція давала світло до 24 години, тож доводилося друкувати вручну. Один накладає папір, другий крутить машину. І так позмінно.
Під час одного з таких чекань дозволу райліта Микола Семенович, окрім іншого, розповів, як в страховітній голод 1933 року він врятував свою сім’ю за допомогою покійника.
Розказав йому сусід, що на Великім кладовищі колись поховали якогось видатного земляка у склепі — в розкішному одязі та з золотим ланцюжком на шиї. Це підказало порятунок. Вони вдвох (ще тільки задиралося на світання) пішли на кладовище до того склепа. Відсунули кам’яну заслонку, і один став на варту, а Микола Семенович поліз у склеп. Поховання було давнє, дощана труна згнила, і на скелеті шиї покійника Микола Семенович знайшов ланцюжок і без зусиль висмикнув його. Ланцюжок був із масивним золотим хрестиком. Поставили на місце заслонку і ще майже в пітьмі втекли додому.
Удень пішли в Торгсін і виміняли продуктів — відро борошна, майже відро пшона, дві пляшки олії та четвертину сала. Порівну все розділили на дві сім’ї, порятувавши їх тим від страшних мук голодної смерті.
ПЕРЕСЕЛЕНЦІ. За час Голодомору вимерло дуже багато народу — і працездатного, і молодої порослі, і дітей. Опустілі хати буйно заростали бур’янами. Багаті й родючі українські чорноземи лишилися без своїх одвічних господарів-піклувальників. Це врахували і правителі. Було проведено масове переселення в нашу зону переважно працездатного молодого населення із малоземельних районів пограничної із Росією Сумської області, в основному з Хильчанського та Новгород-Сіверського районів. Зокрема, до нас у Нову Прагу переселили та розмістили по хатах-пустках людей з прізвищами Небелиця, Габура, Войстрік, Чухно, Багрій, Зубов, Дегтярьов, Конопелько, Криворучко.
Поволі життя починало відроджуватися, молодь включалася в трудове життя, змішувалася із місцевим населенням. Вечорами молодь збиралася біля одної з хат, часом заводили й пісні. Я особисто пам’ятаю одного парубка, який із простою гармошкою усідався на призьбі та награвав нескладні мотиви і танцювальні мелодії. Іноді він, акомпануючи собі, співав простенькі частівки. Ще знаходилися та хоронилися трупи померлих голодною смертю мучеників, а паростки життя пробивалися із землі, що прийняла в свої обійми мільйони. А з репродуктора, немов би нічого не трапилося, виспівувалось:
«Над страной весенний ветер веет,
С каждьім днем все радостнее жить.
И никто на свете не умеет
Лучше нас смеяться и любить.»
ЕПІЗОДИ ЗІ СПОГАДІВ Ф.М. ПЛОТНІРА.
БУХЕНВАЛЬД. Мабуть, через надмірне переохолодження на роботі у мене розболівся зуб. Болі були настільки нестерпні, що я зважився одного ранку піти в ревір (табірна лікарня), а не в робочу команду. Там зареєстрували мій №35949 і з допомогою медикаментів в деякій мірі притупили біль. Та наглядач за ревіром, есесівець, визнав мій поступок актом саботажу (мовляв, міг би після роботи піти в ревір). І покарав мене на тиждень: послав мене у штрафну команду «Штайн брук» (каменоломня). Цей кар’єр був у зоні концтабору на схилі гори. По звивистих сходах штрафна команда ранком опускається на дно кар’єра, що являє собою неправильної форми витягнутий прямокутник приблизно до 300 м довжиною. В однім кінці лежить велика купа каміння. Команда, мабуть з півста в’язнів, витягується ланцюжком, бере по каменю і несе в дальній протилежний куток. Так ходимо навколо куп каміння, поступово переносимо купу на нове місце. Спочатку кожен бере меншу каменюку, та доходить черга і до великих, дуже важких.
Так проходить робочий день, і нас гонять у табір. У наступні дні така ж робота продовжується. Та ось перетаскані на нову величезну купу всі камені. Робота закінчена. Але нова команда — брати по каменю, і переносити треба на попереднє місце...
О, люди! Мабуть, ви не в змозі уявити, як це тяжко. Тяжко фізично, знесилені в’язні, човгаючи ногами, таскають велике каміння. Та ще набагато важча моральна кара. Ця робота зовсім не потрібна і придумана для нашої муки, для знущання.
Колись Енгельс писав: «...труд создал человека». Та нацисти замість функції творця використали труд як кару. Це невимовно тяжка кара.
ДАХАУ. На початку квітня 1945 року велику партію в’язнів погнали з гори, з Бухенвальду, вниз, де було місто Веймар. Там нас загнали в товарні вагони, по 100 чоловік у вагон і, мабуть, днів із двадцять возили між двома фронтами (радянська армія — союзники) під посиленою охороною. Померлих у дорозі переносили в останні вагони, поповнюючи з них до сотні живими. В одному місці поруч залізниці лежали штабелі дров. Там вагони зупинилися, і всі трупи з вагонів витягли і склали на ці штабелі. Нас знову загнали у вагони і повезли далі. Десь 22 чи 23 квітня нас привезли в Дахау. Там смертність в’язнів була настільки масовою, що табірний крематорій не міг спалювати мертвих, і трупи доправляли і штабелювали поблизу крематорію. Зважаючи на весну, штабелі почали посипати сіллю. А потім трупи просто скидали на кучу. Мабуть, закінчилася сіль.
Звільнили Дахау американці 29 квітня 1945 року, приблизно о 8 годині вечора за середньоєвропейським часом. На другий день відбулася громадянська панахида над покійниками. Бульдозером була вирита глибока і довга траншея. Туди згорнули трупи, була створена ще одна братська могила.
Піддані СРСР відділили окремо формування, були створені певні групи, підрозділи. Проводилися політінформації, читки. Почали виходити щоденні листівки, комендатура допомогла випустити їх на стіклографі.
Для колишніх в’язнів були відкриті всі склади цивільного одягу, і кожен вибрав собі заміну смугастій «уніформи». Покращилось харчування і медичне обслуговування. У табір приїздив представник радянського командування капітан Щербаков. Він співчутливо спілкувався з нами, кажучи, що це не ганьба наша, а наше горе. А невдовзі почалася і репатріація. Спершу американці перевезли нас санітарними автобусами в місто у верхів’ї Дунаю. А потім пароплавом до міста Кремса. А там уже починалася зона радянської окупації, і Батьківщина зустрічала «рідним матом».
На основі спогадів Федора ПЛОТНІРА матеріал упорядкував В’ячеслав ХАВРУСЬ, maidan.org.ua