але є мій спомин
Ліна Костенко
Михайлина Коцюбинська попрощалася із земним життям у перший день Різдва Христового. 7 січня 2011 року залишиться в нашій пам’яті днем «Великої Радости і Великого Смутку». Так визначав долю її побратим Василь Стус. Велика Радість – народження Ісуса Христа, Великий Смуток – завершення в цей же день життєвої долі видатного вченого, чудового літературознавця, одного з чільних діячів українського шістдесятництва.
У промові на випускних урочистостях в Українському Католицькому Університеті 19 червня 2004 р. у м. Львові Михайлина Коцюбинська зацитувала початок одного із Стусових програмних віршів: «В мені уже народжується Бог» і далі пояснила символічне значення набуття усвідомленої суверенності власного «я» - народження в душі Бога.
«Утримати в собі «Бога» - цю вищу духовну сутність, втримати, хоч би чого це було варто…» - це для Михайлини Хомівни означало витримувати «протистояння на вітрах історії, на вітрах долі»… Це прямостояння досягається нелегко. Передусім необхідно було створити умови, ґрунт, на якому має постати духовна оселя для Бога, що має народитися в людині.
Цим ґрунтом було життя і творчість її славетного дядька-письменника Михайла Коцюбинського, її батька – молодого брата автора «Intermezzo» Хоми Михайловича, який був засновником і першим директором Вінницького літературно-меморіального будинку-музею М. М. Коцюбинського, а згодом і Чернігівського літературно-меморіального музею Коцюбинського. Бо ж і названа була на честь уславленого дядька, і виростала в кольорах і барвах українського образного слова, плекала і захоплювалася дивоцвітом природи серед буйства квітів, які любив Михайло Михайлович – серед червоних гвоздик, що їх привозив із Капрі письменник, серед розкішних штамбових троянд, виписаних батьком після війни з Кенігсберґа, жоржин, мальв, винограду, агав…
Її духовною опорою, моральною силою було Шевченкове слово. «Поетика Шевченка і український романтизм» - тема кандидатської дисертації, яку вона написала під керівництвом академіка О. І. Білецького і захистила в 1958 році. Працюючи в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка, Михайлина Коцюбинська друкує дві книги: «Образне слово в літературному творі» (1959) та «Література як мистецтво слова» (1965), багато статей і рецензій, поетичних перекладів із польської, французької, англійської мов. Володіла особливим чуттям образного слова, тонко аналізувала систему образотворення, жанрову специфіку твору та «життя» слова в індивідуальному стилі митця…
На книгу «Література як мистецтво слова» відгукнувся Василь Стус: «Майстерність аналізу конкретних творів, ясність і логічна стрункість концепції Михайлини Коцюбинської, вміння побачити крізь призму структури твору, творчості, літератури, вільне оперування критичною літературою, здатність доносити красу художнього слова — все це ставить монографію у ряд далеко не пересічних праць українського літературознавства».
Далі їй, як і її друзям і побратимам – Іванові Світличному, Василю Стусу, Юрію Бадзьо, Євгенові Сверстюку, Аллі Горській, Іванові Дзюбі, Богданові Гориню та іншим представникам українського руху Опору, простелилася «дорога долі, дорога болю» (В. Стус). Михайлина Коцюбинська активно включилася в роботу відомого Клубу Творчої Молоді, очолюваного Лесем Танюком і цим самим потрапила під пильне відслідковуюче кожен крок кадебістське око, а після знакової прем’єри фільму «Тіні забутих предків» в кінотеатрі «Україна» у вересні 1965 була виключена з партії.
Після завершення звинувачувальної екзекуції в Київському обкомі партії її запитали, що вона відчуває, прощаючись із партквитком. Михайлина Коцюбинська не втрималася від прощального афоризму: «Якщо треба вибирати між ідеалами і квитком, я квиток віддаю вам, а собі залишаю ідеали».
Далі – звільнення з роботи в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка. Її драма, яку розіграла комуністична влада на кону політичного театру абсурду, була жорстокою.
Каральна система СРСР не дозволила цій талановитій жінці протягом 18 років опублікувати жодного рядка. Ледве вдалося влаштуватися на роботу редактором видавництва «Вища школа». Та весною 1977 року і звідти звільнили за причетність до Української Гельсінської Групи.
Від своєї позиції не відступилася, своє прямостояння витримувала і підсилювала повсякчасним випростовуванням себе – утвердженням своєї правоти на допитах в КДБ, відмовою покаятися, як цього прагнули слідчі, бо ж племінниця самого Михайла Коцюбинського не могла ж свідомо піднятися в кінотеатрі «Україна» на знак протесту проти арештів української інтелігенції слідом за Василем Стусом, Вячеславом Чорноволом…
Але Михайлина Коцюбинська поводила себе гідно, цей екзистенційний тест, який запропонувала їй доля, вона витримала і, більше того, як признається пізніше, «утвердилася як людина на землі». У ці тяжкі часи вона зуміла «утримати в собі «Бога», тому в незалежній Україні змогла розкрилитися напрочуд легко, творчо активно, з особливою натхненністю готуючи до друку наукове видання творів Василя Стуса у шести томах дев’яти книгах, пишучи статті, есеї, спогади, критично-мемуарні розвідки про Василя Стуса, Івана Світличного, Зіну Ґеник-Березовську, Павла Тичину, Євгена Сверстюка, Надію Суровцеву, Бориса Антоненка-Давидовича…
Михайлина Хомівна в останні два десятиліття своєї діяльності зосередилася на дослідженні художньої документалістики. Ретельно вивчає спогади, щоденники, епістолярії письменників, захоплює в орбіту своїх творчих зацікавлень величезні документальні масиви. Публікує листи Василя Стуса, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Василя Стефаника, Віри Вовк, Зіни Ґеник-Березовської, готує до друку два томи епістолярної спадщини Вячеслава Чорновола, узагальнює свої наукові спостереження в книзі «Зафіксоване і нетлінне: Роздуму про епістолярну творчість» (2001), яка була відзначена Національною премією України імені Тараса Шевченка.
Михайлина Коцюбинська, володіючи особливою інтуїцією вченого,відчула всезростаючий інтерес до художньої документалістики як до самостійного мистецького явища і всебічно проаналізувала цей специфічний вид словесної творчості. До цих наукових зацікавлень Михайлину Хомівну певною мірою долучив своєю порадою Василь Стус. Досліджуючи і популяризуючи його творчість, Михайлина Коцюбинська натрапляє в листі до дружини від 24 червня 1981 року звернення Стуса і до неї:
«Хотів би, Михасю, аби Ти знайшла собі заняття — свого рівня, аби не втікати в дійсність од себе, як добре Ти висловилася. Вірю, що ще знайдеш жанр свій, де не треба доскіпливості літературознавця, а лише доскіпливість Твого серця. Згармоніюй якось набуване і віддаване — прекрасна, як на мене, гімнастика духу».
Сприйняла цей «мовби дружній потиск поза життєвою гранню» з особливим – до сліз – зворушенням, вважала заповітом її гордого, нескоримого друга і брата, бо ж Василь Стус у вітальних листівках із концтаборів називає Михайлину-Михасю сестрою («Щасти Тобі, сестро!»).
Той, хто вчитається в її майже півстолітній науковий доробок, зібраний в двох книгах під назвою «Мої обрії» (2004), переконається в безумовній правоті цієї мудрої жінки, яка в прочитаній 4 квітня 2005 року в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» лекції узагальнила: «Усе свідоме духовне життя української нації – майже суцільна опозиція, тихий або голосний опір тискові й нівеляції. Опір цей неминуче переходив з суспільного поля територію душі окремої людини, заторкував її екзистенційні глибини, а це вже – матерія поетична».
Михайлина Коцюбинська володіла особливим даром – природною незлобливістю і надзвичайним почуттям гумору. До останніх днів свого життя була перейнята долею України, переживала з великим ентузіазмом Помаранчеву революцію – «Майдан внутрішньої свободи», «Майдан незалежності в наших серцях», сприймаючи його «як закономірний розвиток і продовження шістдесятницького Відродження й правозахисного руху». Її життя було органічно «вживлене» в українську культуру, літературу і мистецтво, наповнене високою відповідальністю за суспільні цінності та їх утвердження.
До своєї «Книги споминів» Михайлина Коцюбинська взяла за епіграф слова Василя Стуса: «Схились до мушлі спогадів – і слухай…» Її допитливий розум і чутливе до сповідального слова вухо прихилилося до спогадів тих, хто відійшов за межу земного буття, до їхніх листів щоденникових записів, поетичних одкровень, затаєних у архівах… Вживалася в ці суверенні духовні світи, які з відходом митців лишаються, на щастя, з нами, співпереживаючи їхні долі, болі, радощі й страждання. І водночас готувала нам, ще живим і тим, хто буде народжуватися і жити, свій духовний світ у книгах, статтях, есеях, листах, а також у переживаннях своєї долі.
Достойне життя, гідне національної честі і поваги. Життя, наповнене боротьбою за себе і повсякчасним, за заповітом Василя Стуса, випростовуванням себе. Задля того, щоб найвищу духовну сутність зберегти в собі – «утримати в собі «Бога».
***
Колектив редакції газети «День» з невимовним смутком зустрів новину про відхід у вічність Михайлини Коцюбинської.
Нам не вистачатиме її – не тільки як незамінного автора, улюбленого нашими читачами, і експерта з численних питань. Нам бракуватиме глибокої мудрості Михайлини Хомівни і того високого морального і духовного орієнтиру, який вона мужньо і непохитно тримала все своє гідне життя…
Щирі співчуття близьким Михайлини Коцюбинської. Світла пам’ять.
Михайлина Хомівна невтомно працювала до останніх днів. Наприкінці листопада минулого року в «Дні» була опублікована її вдумлива рецензія про книгу С. Цалика і П. Селігея «Таємниці письменницьких шухляд» «Людина в радянському футлярі, або Биття і буття на літературнім вулкані». Нагадаймо.
***
Редакція сайту «Майдан» розмістила фундаментальний виступ Михайлини Коцюбинської в Українському Католицькому Університеті на випускних урочистостях 19 травня 2004 року. Він вартий уваги читачів «Дня».
