45 років тому, а саме 14 жовтня 1964 року, сталася по-своєму унікальна подія в історії Радянського Союзу. Перша особа в державі — Перший секретар ЦК КПРС, голова Ради Міністрів СРСР 70-річний Микита Хрущов був зміщений із усіх постів і відправлений на пенсію, як офіційно повідомлялося, «відповідно до його прохання в зв’язку з похилим віком та погіршенням стану здоров’я». Це обтічне формулювання приховувало (лицемірно й незграбно) жорстоку боротьбу за владу в радянському керівництві, результатом якої, власне, і став знаменитий переворот у жовтні 1964 р. Але факт залишається фактом: єдиний раз за всю історію СРСР господар Кремля залишив свої володіння не внаслідок відходу в кращий світ (як Ленін, Сталін, Брежнєв, Андропов, Черненко), а після зовні цілком «легітимної» та «демократичної» процедури голосування на Пленумі ЦК КПРС, причому його не було знищено, отруєно, замордовано в катівнях, вислано, а «мирно» відправлено у відставку, на пенсію (те, що з ним вчинили дещо гуманно, Хрущов небезпідставно вважав своєю заслугою, точніше, плодами реформ, що проводяться ним, нехай надто непослідовних, боязких і незграбних).
Але для нас вельми цікавим є ось яке питання: а чому оточення Микити Сергійовича, що не вирізняється ні відвагою, ні блискучим інтелектом (майбутній «спадкоємець престолу» Леонід Брежнєв, дізнавшись за тиждень до перевороту, перебуваючи в Берліні на урочистостях із нагоди 15-ї річниці утворення НДР, що Хрущов знає про плани його зміщення, від страху за своє життя мало не втратив розум, навідріз відмовився повертатися до Москви і лише після довгих умовлянь отямився), все ж наважилися замінити Першого секретаря? І чому Хрущов, людина з багатим досвідом, обізнана щодо палацових інтриг, фактично «проѓавила» змову проти себе? І ще: які уроки (не тільки чисто політичні, але й морально-етичні) подій жовтня 1964 р., подій, які не змінили в серйозному сенсі політичного ландшафту СРСР, але все ж відкрили новий період радянської історії — роки всевладдя апарату, що провів, як ніколи раніше, «свою», «стабільну», «надійну» людину на першу посаду в державі й бажало тепер спокійного життя, безпечного, по можливості безмежних повноважень, ситості, а головне — стійкості існування? І зауважимо, що саме Брежнєв, як ніхто інший, відповідав цим вимогам апарату — на відміну від невгомонного Хрущова з його нескінченними реорганізаціями, перестановками кадрів та стрибками з крайності в крайність...
Але першопричина унікального безкровного перевороту, який стався в жовтні 1964 року, не тільки в цьому. Хрущов дуже активно, настирливо й «нахабно» став наступати на «улюблений мозоль» (а точніше — «ахіллесову п’яту» і джерело влади) номенклатури: безвідповідальність, незмінність і кастові привілеї. Зрозуміло, було б дуже наївно ідеалізувати Микиту Сергійовича — цей лідер був плоть від плоті сталінської тоталітарної системи, був нею зрощений, вихований і увібрав на все життя її криваві «правила гри». На ньому нітрохи не менше, ніж на інших наближених до Вождя Всіх Народів, лежить найтяжча відповідальність за криваві «танці смерті» 30-х і 40-х років XX століття. І за багатьма принциповими позиціями Хрущов так до кінця життя і не зміг вирватися зі «сталінської клітки» — і політичної, й духовної. І все ж, думається, коли Хрущов у 1961 році, на XXII з’їзді КПРС, публічно поставив питання про винесення тіла Сталіна з Мавзолею (і домігся цього) і навіть, більше того, про спорудження в центрі Москви пам’ятника, як він висловився, «жертвам необѓрунтованих репресій» (що реалізовано не було) — на той момент він керувався не стільки міркуваннями дешевої популярності або піару, як зараз би сказали (чи додало б це йому популярності в очах багатьох мільйонів переконаних сталіністів, у тому числі номенклатурних?), скільки більш або менш щирим прагненням залишити в минулому жахи сталінізму, хоча власне цей термін був абсолютно чужий Микиті Сергійовичу.
І коли 1963 року Хрущов готував (зрозуміло, у виключно вузькому колі) поправки до запланованої ним нової редакції Конституції СРСР, які передбачали, зокрема, введення граничного вікового цензу для партійних і радянських керівників, а також граничного терміну їхнього перебування на своїх посадах — апарат віднісся до такої «химери» Першого секретаря, м’яко кажучи, зі здивуванням. Взагалі, підстав для здивування (надалі — для неприязні, а то й для ненависті) Хрущов давав своєму чиновному оточенню досить багато. Так, він буквально розлютив вищий генералітет СРСР (а той вимагав від Хрущова відмови від масштабного скорочення, що проводиться у Збройних силах, навпаки, поголовного призову в армію всіх студентів, без будь-якої відстрочки, кардинального збільшення військових витрат) несподіваною, як на той час, постановкою питання: хто кому служить — армія народу чи народ армії? І далі: «Нам треба думати насамперед про зміцнення економіки країни. Якщо вона буде здоровою, то жодні імперіалісти нам не страшні (адже думка була вельми слушною як для «примітива» Хрущова і озвучено її було в 1963 році! — І. С.). Звичайно, поки (!) без армії не обійтися, але армія, гарантуючи нашу безпеку, не повинна гирею висіти на шиї у народу. Основою оборони сьогодні є стратегічні ракети — міжконтинентальні, проміжної та середньої дальності. Вони тримають під ударом, під страхом смерті всю територію противника, хоч як далеко він знаходився, яким би чином не захищався. Наш Генштаб планує сотні цілей, та й десятка ракет із термоядерними зарядами достатньо, щоб зробити саму думку про війну безглуздою. Тому що жоден політик і не подумає про війну під загрозою невідворотної відплати».
Тут доречними будуть два зауваження. Ці розумні міркування спали на думку Хрущову тільки в 1963 році, не в останню чергу тому, що Карибська криза, яка виникла через провину радянського лідера, поставила людство на тонку, страшну межу ядерної катастрофи. І через рік його буде зміщено — в тому числі й за такий «крамольний» підхід, нехай висловлений тільки у вузькому колі. Бо нове керівництво, що змінило Першого секретаря, з азартом дозволило втягнути себе в гонку озброєнь (більше, ще більше ракет, збільшити витрати на оборону і чисельність армії!) і тим самим наполегливо тягнуло Союз Непорушний до економічного й політичного провалля — певна річ, саме того не розуміючи... І друге. Хрущов, як видно з наведеного стенографічного запису його закритої наради з військовими в лютому 1963 року, чітко розумів, що ядерна зброя — це є засіб стримування, якщо бажано, страхання і шантажу, але аж ніяк не дійсно належна до використання зброя, виключно у відповідь на неспровокований ядерний напад противника. М’яко кажучи, дещо інакше виглядає щойно оприлюднена військова доктрина Російської Федерації, яка давно вже проголосила себе геополітичною спадкоємицею Радянського Союзу. Ця доктрина, зокрема, передбачає нанесення Росією «превентивного» ядерного удару (Першою? Навіть без ядерного нападу на неї ззовні? На розсуд керівництва РФ? Запитання далеко не пусті!). І мимоволі думаєш: а чи не є такий підхід військово-політичного керівництва Росії, дуже делікатно висловлюючись, явним відкатом, недопустимим кроком назад навіть у порівнянні з установками 1963 року? Не говорячи вже про «нове мислення» часів перебудови, коли було офіційно заявлено про необхідність позбавити світ від ядерної зброї назавжди... Ядерний арсенал і агресивність — убивче небезпечне для людства поєднання.
Ще за рік до скинення, восени 1963 року, Хрущов нарікав своєму старому другові Олексію Снєгову (провів 16 років у сталінських таборах, брав активну участь у реабілітації безвинно репресованих), що «йдучи коридором, відчуває спиною, як його розстрілюють поглядами». У спробах, зроблених Хрущовим щодо реорганізації структури партійної ієрархії, партійні комітети розгледіли замах на свою владу. І апарат показав, що може вже «підбирати» вождя під себе, а не тільки покірливо виконувати його вказівки. Відповідна операція була блискуче проведена в жовтні 1964 року на пленумі ЦК КПРС. У чому тільки не звинувачували Першого секретаря: і в створенні власного «культу особистості» замість сталінського, і у волюнтаристському прийнятті рішень, і в хамській поведінці з колегами — членами Політбюро... І, до речі, в переважній більшості ці обвинувачення цілком відповідали дійсності. Не було сказано лише одне: тепер партійна, військова і кагебістська верхівка можуть спокійно починати реабілітувати Сталіна, насолоджуючись усією повнотою влади...
І ще один, мабуть, найсуттєвіший момент. Хрущов зіткнувся, якщо називати речі своїми іменами, зі зрадою найближчих соратників, які в пишних виразах славили його з високих трибун, а потім, таємно об’єднавшись, усунули (не допомогла йому й «українська група» товаришів, на яку так розраховував Микита Сергійович, що просував цих людей — Шелеста, Подгорного, того ж Брежнєва, вони були в змові, незважаючи на те, що об’єднував їх усіх з Першим «український сентимент»). І що характерно: особливо раболіпствував перед Старим (або Микитою, як у своєму колі вони його називали) саме Леонід Брежнєв, наступний «вождь» — аж до того, що в свої 58 років побіг діставати віднесений вітром капелюх Хазяїна, наздогнав його і, весь готовий служити, приніс Самому. Саме Брежнєв, прийшовши до влади, в першу чергу розпорядився, щоб Хрущова по можливості не допускали в столицю (нехай сидить собі на підмосковній дачі в засланні!) і повністю виключили згадування його імені в пресі, енциклопедіях та мемуарах. Нехай же наші політичні «метри», Віктор Андрійович, Юлія Володимирівна, Віктор Федорович та інші, а також ті, хто прийдуть їм на зміну, твердо пам’ятають: небезпечний не той, хто публічно критикує ті чи інші рішення — ні, зраджують зазвичай саме ті, хто перед зрадництвом послужливо підносить капелюха, лестить і кланяється...
