У статті Кирила Галушка «Очікуючи на «російську епоху світової історії» («День» №№13-14, 18-19, 23-24) автор критично осмислює основні положення теорій Льва Гумільова, який і нині має достатньо прихильників.
Характеристика євразійства, здійснена К. Галушком, заперечень не викликає. Хотілося б тільки зазначити, що імперський москвоцентризм Л. Гумільова стане для українського читача більш зрозумілим, якщо прочитати те, що він написав про Україну в книзі «От Руси к России». Взагалі євразійство, «Русский мир», теорія слов’янської єдності та інші подібні теорії — це набір старих і нових ідеологічних засобів, за допомогою яких Москва і сьогодні намагається штучно відгородити багато народів від Європи і решти світу. З цього приводу чудово написав російський історик М. Карамзін багато років тому: «Головне бути людьми, а не слов’янами. Що добре для людей, те не може бути погане для росіян, і що англійці або німці винайшли для користі, вигоди людини, те моє, бо я людина!» (Н. Карамзин. Письма русского путешественника, Москва, 1988. стр. 342).
Щодо теорії етногенезу, запропонованої Л. Гумільовим, то і її критичне сприйняття Кирилом Галушком не викликає протесту. Л. Гумільов дуже спрощено підходить до визначення рушійних сил і чинників, які зумовлюють виникнення і розвиток етносів. А ось із теорією пасіонарності не так усе просто.
К. Галушко узяв останнє за часом, але не найвдаліше за змістом визначення пасіонарності, наведене Гумільовим: «Пасіонарність — це ознака, що виникає унаслідок мутації (пасіонарного поштовху) і утворює всередині популяції деяку кількість людей, які володіють підвищеним потягом до дії. Ми назвемо таких людей пасіонаріями».
Це визначення можна умовно розділити на дві частини: перша вказує на причини виникнення досліджуваного явища (пасіонарності), а друга — на його визначальні ознаки. Але справжні причини виникнення того або іншого об’єкта дослідження інколи стають відомі тільки через довгий час після початку його вивчення; бувало і так, що спочатку наведені причини виявляються помилковими. Тому в робочому визначенні об’єкта, що вивчається, цілком може бути відсутня вказівка на причину його виникнення; в такому разі вказується або мається на увазі, що причину виникнення ще остаточно не встановлено.
Якщо не розглядати причини виникнення пасіонарності, вказані Гумільовим, істинність яких не підтверджена науково, то пасіонарність — це ознака, що характеризується наявністю усередині популяції певної кількості людей, що володіють підвищеним потягом до дії. За Гумільовим, пасіонарність — це ознака не лише етносу в цілому, але й окремої людини — пасіонарія.
Чи може хтось заперечувати, що людські індивіди володіють різним потягом до дії? Ні. Повсякденний життєвий досвід людини свідчить про наявність значних відмінностей в активності і цілеспрямованості людей.
Протилежність пасіонарності — це пасивність, інертність. При цьому амплітуда між крайніми точками пасивності і пасіонарності надзвичайно велика: з одного боку вона обмежена патологічною пасивністю (депресивною бездіяльністю або непереборною лінню), а з іншого — завершується патологічною надактивністю і параноїдальною прихильністю до певної ідеї. Патологічну лінь як одну з типових рис російської вдачі описав російський письменник Гончаров ще в ХІХ столітті в образі Обломова, посприявши таким чином виникненню поняття «обломовщини». А деякі відомі з історії надактивні пасіонарії (Іван Грозний, Гітлер тощо) явно були параноїками або страждали на інші душевні розлади. Відомо, що деякі психічні розлади носять спадковий характер і пов’язані з генами і мутаціями. Водночас існують і люди, які перебувають на межі психічної аномалії, але так і не перейшли межу, за якою починається психічний стан, що виключає з нормальної соціальної комунікації. Таких людей інколи називають акцентуйованими особами. Акцентуйовані особи бувають цінним матеріалом для появи пасіонаріїв, які включені в активне громадське життя, дивують своїми вчинками і заражають своїми ідеями; інколи їм вдається розворушити навіть, здавалося б, безнадійних «обломових». При цьому один пасіонарій має значущість для всього етносу або всієї нації, а інший тільки для свого села або своєї вулиці, але і перший і другий становлять значну цінність для суспільства, якщо їхня діяльність носить конструктивний, гуманний характер. Без підтримки пасіонаріїв «місцевого масштабу» діяльність найобдарованіших лідерів нації залишиться безуспішною.
Досить часто прояв пристрасного потягу до певних видів діяльності (наукової, артистичної, керівної, реформаторської тощо) неможливо пояснити вихованням та іншими зовнішніми чинниками. З біографій деяких відомих осіб ми знаємо, що інколи в багатодітних сім’ях раптом з’являлася одна дитина, фанатично віддана якомусь виду діяльності, яка абсолютно вибивається з родинної і місцевої традиції; при цьому ні умовляння, ні батьківський пасок не могли вибити з голови «пасіонарного чада» пристрасті, незрозумілої і неприйнятної для батьків і ближніх. Пояснення в таких випадках, мабуть, лежить не в галузі педагогіки, а у галузі біології, психології та інших природничих наук, зокрема і генетики.
Аналізуючи багато історичних подій, ми бачимо, що успіх або неуспіх того чи іншого громадського руху або дії був обумовлений наявністю або відсутністю активних діячів і активних талановитих лідерів різних рівнів, що висуваються з пасіонарного середовища, а також наявністю або відсутністю підтримки серед оточуючих; при цьому інколи у видатних історичних подіях значну роль грали начебто випадкові чинники. Якби Богдан Хмельницький і його родина не піддалися беззаконню з боку польського шляхтича, то чи став би він тим пристрасним пасіонарієм, який змінив долю свого народу? Подібні випадки відомі і в історії інших народів.
Дослідження в галузі суспільної свідомості, так званої масової волі і масової активності, свідчать, що для спонуки організованого співтовариства (або навіть випадкової безлічі людей) до певних добровільних дій, досить, аби активні індивіди складали від п’яти до десяти відсотків від загальної кількості. Інші можуть піти за ними через природну схильність до наслідування («стадного відчуття»). Наслідуючи приклад пасіонаріїв, взяти участь у масовій акції можуть навіть ті, хто далеко не впевнений у її необхідності.
У разі збудженого (або панічного) стану натовпу або організованої групи людей для масової дії (наприклад, для панічної втечі) може знадобитися і менше активних індивідуумів, які провокують цю масову дію. Один боягуз, який першим кинувся навтьоки, може спровокувати безладну втечу цілої армії.
Чим більшу частку в співтоваристві або випадковій безлічі складають активні і цілеспрямовані індивіди, об’єднані загальною метою, тим більша ймовірність того, що все співтовариство або випадкова безліч візьме участь у бажаній об’єднаній дії і досягне успіху. Пасіонарії, взявши участь у соціальних рухах, досягають успіху лише за достатньої активності та підтримки ширших груп населення. М. Грушевський, аналізуючи дії Богдана Хмельницького, писав: «Хмельницький мав великий талант політичний і державний, без сумніву, любив Україну і відданий був її інтересам. Але він занадто хитрував і мудрував і більше дбав, як вже казав, про помочи заграничні, ніж про те, щоб розбудити силу і витривалість, свідомість і завзятість у власнім народі.» (М. Грушевський. Ілюстрована Історія України, Київ, 1996 р.).
Правлячі тоталітарні режими в СРСР та інших країнах розуміли значення активних громадян. Ці режими покладалися не лише на залякування та інші заходи зі свого арсеналу; вони старанно ростили так званих «активістів» з народу, які потрібної миті могли спонукати людей до дій, бажаних для правлячої кліки.
Таким чином, пояснивши пасіонарність індивіда і етносу виключно мутаціями, географічним середовищем і космічними випромінюваннями, Л. Гумільов явно спростив проблему. Життя і доля людини визначається цілим комплексом чинників: спадковістю, вихованням, власним інтелектом, довкіллям, випадковим збігом обставин... Доля етносу певною мірою схожа з долею окремої людини і обумовлюється подібними чинниками.
На жаль, є люди і з посиленою тягою до деструктивних, украй егоїстичних, антигуманних дій, скажімо так, «пасіонарії зі знаком мінус». Григорій Сковорода у байці «Соловей, Жайворонок і Дрізд» пише: «...бажання согірш неволі. Лихе бажання спонукає злодія до жахливих вчинків. Але не менш потужне і святе бажання».
Люди, якими оволоділо це «святе бажання» (слово «бажання» має в цьому випадку значення «хотіння»), здатні на дивні акти самопожертви задля благородної мети. Засвоєні з дитинства гостре моральне відчуття, здатність до співчуття, непримиренність до несправедливості, відчуття власної гідності можуть підштовхнути людей до активних дій, змусять їх присвятити цим діям усе життя, всупереч протидії інших чинників. Наприклад, з дитинства боязка і пасивна людина може зробити мужній вчинок, якщо у неї є відчуття власної гідності, усвідомлення морального боргу перед іншими людьми або просто велика любов до когось або чогось.
В одній і тій же людині «святе бажання» може сусідити зі «злим бажанням», і яке з них переможе в людській душі — інколи залежить від ситуації і випадку. Тому суспільство зацікавлене у створенні умов для того, щоб люди з посиленим потягом до дії ще з дитинства мали можливість слідувати «святому», а не «злому бажанню». Заняття спортом, художньою творчістю та іншими видами змістовної діяльності можуть запобігти появі таких собі антисоціальних пасіонаріїв, і, навпаки, збільшити число пасіонаріїв з конструктивною, гуманною спрямованістю.
«Пасіонарність не можна виміряти і дослідити, бо її поки що жодною природничою наукою не виявлено», — пише К. Галушко. Її справді не можна побачити в мікроскоп або поторкати руками. Проте це недостатній аргумент. Не бути виявленим за допомогою приладів — це ще не означає не існувати. Причини виникнення посиленого потягу до дій (підвищеної соціальної активності) як окремих людей, так і великих мас не можна поторкати руками або побачити в мікроскоп, проте результати їхніх дій добре видно у вигляді трупів на площах і вулицях міст, у вигляді руйнувань і покалічених доль. Хоча зрозуміло, що в подібних випадках масові мутації абсолютно ні до чого і тут відіграють роль зовсім інші чинники, що ще вимагають вивчення.
Відсутність можливості точних вимірів не відміняє існування явища як такого. Термін «електрика» був введений 1650 року, а кількісне дослідження електрики почав де Кулон (de Coulomb) лише 1785 року, через 135 років після появи терміну.
Можна з великою часткою упевненості передбачити, що такі гуманітарні науки, як соціальна психологія, етносоціологія та інші будуть у майбутньому активно використовувати такі методи точних наук, як науковий експеримент і кількісне дослідження.
К. Галушко на підтвердження своїх аргументів проти «пасіонарності» наводить вислів генетика Сергія Храпунова про те, що ідея пасіонарності Гумільова становить типовий приклад гуманітарних (!) «теорій», позбавлених методичної наукової основи, які є, швидше, «питанням віри, а не знання». Проте цей вислів свідчить не стільки про наукову прозорливість американського генетика, скільки про його цехову чванливість, яка, на жаль, характерна для деяких представників природничих і точних наук щодо гуманітаріїв.
Теорії, що є, швидше, «питаннями віри, а не знання», виникають у тому випадку, якщо наявна інформація про об’єкт дослідження недостатня для створення достовірної цілісної картини. У таких випадках дослідники часто додумують інформацію, якої бракує, оскільки нормальній людській свідомості властиве прагнення до сприйняття будь-якого елемента і явища навколишнього світу як цілісного об’єкта з певними причинно-наслідковими стосунками — незалежно від того, належить дослідник до сфери гуманітарних чи точних наук. Гіпотеза є дієвим інструментом пізнання світу, хоча деякі гіпотези з часом і були відкинуті як такі, що не відповідають реальності.
Наприклад, люди вже давно оперують такими поняттями, як «тепло» і «холод». Тривалий час у вченому світі панувала точка зору, що причина тепла — особлива матеріальна субстанція (флогістон, теплород), і це було лише питання віри, а не знання істини. Тільки упродовж тривалого часу було з’ясовано, що природа тепла значно складніша, ніж наївні уявлення про флогістон.
Деякі гуманітарні науки перебувають зараз лише на початку свого розвитку. Вони особливим чином зачіпають інтереси окремих соціальних груп, співтовариств та індивідів, бо їхній розвиток часто штучно гальмувався. У СРСР, наприклад, генетика, прикладна соціологія і деякі інші галузі науки довгий час вважалися буржуазними лженауками, а їхні прибічники піддавалися переслідуванням. І, до речі, хоча в США не досліджують пасіонарність у дусі Гумільова, але там всебічно вивчають явища соціальної активності (пригадаймо хоча б «соціальний капітал» Фукуями) і феномен лідерства; американці і в сім’ї, і в школі прагнуть вирощувати лідерів й активних громадян.
Загалом і в цілому, в теорії пасіонарності є раціональне зерно і відкидати його було б безрозсудно; просто це раціональне зерно потрібно очистити від тієї зовні красивої і оригінальної, але зайвої обгортки, у яку його заховав Л. Гумільов, що до того ж засунув все це в «подарунковий комплект», в якому є й ідеологічні товари сумнівної якості. Введені Гумільовим терміни «пасіонарність» і «пасіонарій» цілком придатні для використання (і охоче застосовуються багатьма). Слід лише враховувати різноманіття чинників, що зумовлюють пасіонарність як окремого індивіда, так і значних груп населення, етносів і націй.
Оцінюючи творчість Л. Гумільова в цілому, треба враховувати конкретну історичну обстановку, в якій він жив, творив і впливав на людські уми. У задушливій, бюрократичній атмосфері «єдино правильної» радянської офіційної науки його ідеї були немов ковток свіжого повітря. На його думку, людина (зокрема і так звана радянська людина) була не монументальним «володарем природи», що самостійно визначає свою долю, повертає назад річки і створює нові моря, відповідно до мудрих вказівок «великих вождів пролетаріату» і «рідної комуністичної партії», а істотою, безпосередньо пов’язаною з усім довкіллям, зокрема і з космосом, і безпосередньо залежною у своїх діях від цього довкілля.
Люди з вільним мисленням передавали його книги з рук у руки — але лише тим, кого вважали близьким по духу. Навіть категорично не приймаючи деяких його ідей, той, хто вважав себе мислячим нонконформістом, почувши, що хтось зі схваленням цитував або згадував Авєрінцева, Гумільова, інших «напівопозиційних» діячів науки і культури, робив у своїй пам’яті відмітку: це «своя людина», з нею можна говорити більш-менш відверто. Справедливо критикуючи деякі твердження і теорії Гумільова, слід віддати належне неординарності його мислення, і, звичайно ж, його пасіонарності: захопленості ідеєю служіння своїй Вітчизні, величезній працьовитості і надзвичайній мужності. Якби за часів СРСР не було таких людей, то самостійно мислячій і недурній людині з почуттям власної гідності можна було від нудьги і безнадійності впасти в депресію або спитися. Що, на жаль, інколи й відбувалося з тими, хто з різних причин не зумів знайти близьких собі по духу людей і сенсу свого життя.
Брак українців, що володіють посиленим потягом до дій і завзятістю в досягненні мети, — мети, що приносить користь всьому народові, всій нації, ми відчуваємо упродовж всієї нашої історії. Саме тому Україна в переломні моменти зазвичай не знаходить тих п’яти-десяти відсотків активних громадян, які здатні повести за собою весь народ. Гірше того, наші пасіонарії у відповідальні історичні моменти ділять народ на декілька частин, які потім взаємно атакують і винищують одна одну. Нам явно не вистачає конструктивної пасіонарності. Багато наших пасіонаріїв, попри всю їхню патріотичну риторику і не менш патріотичні вишиванки, несуть у собі деструктивну, руйнівну силу.
Проте чекати, доки стануться відповідні «масові мутації» в результаті зміни географічних умов або в результаті опромінення космічними променями (відповідно до ідей Гумільова), не варто; набагато ефективніше — робити те, про що писав Грушевський: цілеспрямовано розвивати силу, витримку, свідомість і енергію в своєму народі.
