Влітку 1944 р. Друга світова війна вступила у завершальну фазу. На всіх фронтах Європи й Азії країни фашистської коаліції перейшли до оборони. Часи запаморочливих військових успіхів, як Німеччини, так і Японії, пішли в небуття. Вихід Італії з війни позначив кризу фашистського блоку. У багатьох німецьких політиків і військових все частіше виникали питання, як вийти зі становища, що склалося, з найменшими втратами. Те, що насамперед необхідно усунути Гітлера, було ясно й раніше, але після Тегеранської конференції союзників проблема пошуку виходу із катастрофічного становища Німеччини постала з усією гостротою.
ДО ПОВНОЇ ТА БЕЗЗАСТЕРЕЖНОЇ
Уперше термін «беззастережна капітуляція» (unconditional surrender) до політичного обігу було введено в комюніке після зустрічі президента США Франкліна Рузвельта з прем’єр-міністром Великої Британії Вінстоном Черчиллем у Касабланці в січні 1943 р. Таким терміном була позначена капітуляція армії південців після громадянської війни у США 1861 — 1865 рр.
Це було новим у міжнародних відносинах, у правилах виходу з війн і конфліктів. Цією формулою учасники антигітлерівської коаліції брали на себе зобов’язання не підписувати ніяких договорів і угод із урядами Німеччини та Японії. Було позначено перспективу того, що переможці не розглядатимуть своїх противників як суб’єкт майбутніх мирних переговорів. До речі, до цієї формули СРСР приєднався не відразу. Сталін на Тегеранській конференції детально розпитував Рузвельта про цю формулу й про те, як президент має намір вести мирні переговори з німецькими представниками після закінчення бойових дій. Хоча відповіді американського президента носили загальний характер, СРСР після Тегерана приєднався до своїх союзників. За ухвалою Московської конференції міністрів закордонних справ СРСР, США та Великої Британії в жовтні 1943 р. було створено Європейську консультативну комісію (ЄКК) — постійний орган антигітлерівської коаліції, яка почала працювати в Лондоні в грудні 1943 р. Нею було розроблено «Документ про беззастережну капітуляцію Німеччини», затверджений урядами трьох країн.
Хоча німецька пропаганда використала термін про «беззастережну капітуляцію» як доказ загибелі німецького народу, що планувалася союзниками, лідери країн коаліції неодноразово висловлювалися про те, що боротьба йде не з німецьким народом, а з фашистським режимом. Сталін у лютому 1942 р. заявив: «Досвід історії говорить, що гітлери приходять і йдуть, а народ німецький, а держава німецька — залишається». У своєму виступі 30 червня 1943 р. Черчилль сказав: «Ми, Об’єднані Нації, вимагаємо від нацистської, фашистської та японської тиранії беззастережної капітуляції. Під цим ми маємо на увазі, що їхня воля до опору повинна бути повністю зломлена і що вони повинні цілком віддати себе на нашу милість і правосуддя... Це не означає й ніколи не може означати, що ми заплямуємо свою звитяжну зброю нелюдяністю чи просто прагненням помсти».
У правлячих колах Німеччини зустріч лідерів Великої трійки в Тегерані в листопаді-грудні 1943 р. викликала шок. Всі чудово розуміли, що час прийняття рішень закінчується. Формулу «беззастережної капітуляції» вже було застосовано до Італії. І це не провіщало нічого доброго для Німеччини. Особливо хвилювалися ті, хто був у таємній опозиції до гітлерівського режиму. Прискорила дозрівання змови і ситуація на фронтах, яка все більше погіршувалася.
Після оточення 6-ї армії під командуванням Паулюса під Сталінградом і провалу літнього німецького наступу під Курськом стратегічна ініціатива на радянсько-німецькому фронті перейшла до рук командування Червоної Армії. Висадка союзників на Сицилії, подальший десант на Апеннінському півострові та вихід Італії з війни визначили перспективу прориву англо-американських військ до Австрії, на Балкани і до південної Німеччини. Ставало абсолютно ясно, що американці, незважаючи на зайнятість на Тихоокеанському театрі військових дій, все ж таки зосередилися на Європі. Другий фронт був справою часу. І річ не в тім, де він буде: в Італії, на Балканах чи у Франції. Німеччина найближчим часом зіткнеться з чотиримільйонним угрупованням союзників поряд із семимільйонним радянським. Перспективи, що й говорити, гнітючі.
І якщо військова складова становища Німеччини виглядала похмурою, то більш важкою була ситуація в економіці. Ще вся європейська промисловість була під німецьким контролем, але вже виразно позначилася сировинна криза, яка доповнювалася нестачею кваліфікованих робітників та інженерів. Гастарбайтери з європейських країн могли замінити німців у сільському господарстві, але спроби використати більш кваліфікованих робітників із Франції та Бельгії в німецькій промисловості закінчилися провалом. Незважаючи на німецьку організованість і контроль, саботаж ставав повсякденним явищем. Обсяги виробництва озброєнь підійшли до своєї межі, а фронт вимагав все більше й більше. Не краще було і з фінансами. Шведські, швейцарські, іспанські, португальські та латиноамериканські фірми відмовлялися приймати платежі в німецьких марках, вимагаючи оплати в більш твердій валюті, а конкретно, в доларах. Затримки в платежах викликали зупинку в поставках важливих приладів і підшипників для танків і літаків. Довелося передати до цюріхських банків декілька десятків тонн золота, але цих коштів вистачило лише до середини 1944 р.
Німецькі генерали стали в опозицію до Гітлера після вбивства генерала Курта фон Шлейхера під час так званої Ночі довгих ножів. Зерно змови 20 липня 1944 р., змови Штауффенберга, зародилося ще 1937 р., коли Гітлер уперше відверто поділився з генералами своїми планами щодо захоплення Західної Європи та СРСР. Військові всі як один на чолі з тогочасним командувачем сухопутних військ генерал-полковником Вернером фон Фрічем висловили думку, що така війна буде авантюрою, оскільки Німеччина до неї не готова. Гітлер тоді сказав Гессу: «Генерали — ось моє слабке місце. Вони всі в змові проти мене. Мені доведеться битися з ними, як із ворогом: або я їх, або вони мене». 1938 року, коли Гітлер оголосив про майбутнє захоплення Чехословаччини, генерал Бек, начальник генерального штабу сухопутних військ, у доповідній записці висловив думку: «Напад на Чехословаччину призведе до конфлікту з Англією та Францією. Виходом стане не лише військова поразка, але й загальна катастрофа». Гітлер, прочитавши це, демонстративно реготав. Бек подав у відставку.
Людвіг Бек рішуче приступив до організації Опору, до якого ввійшли Гальдер, що змінив його на посту, глава абверу Канаріс, президент берлінської поліції Гельдорф, колишній президент рейхсбанку Шахт і ще багато хто, більшість із яких були офіцерами середньої командної ланки. Щоправда, питання про фізичне усунення Гітлера залишалося спірним. Готувався путч у Берліні лише з відстороненням Гітлера від влади.
Мюнхенська змова зірвала ці плани: Чехословаччина здалася без бою. Захоплення західноєвропейських країн, Польщі настільки збільшили популярність Гітлера в армії, що змовники зачаїлися. Віце-президент берлінської поліції Шуленбург підготував план вбивства Гітлера під час параду в Парижі, але парад було скасовано. Для змовників це був час безнадійності та відчаю, який усе більше підводив їх до думки, що без убивства фюрера їм нічого в долі Німеччині не вдасться змінити.
Більшість німецьких генералів не схвалювали фюрера, але обмежувалися переказуванням анекдотів про єфрейтора у своєму колі. Тим більше, що після гучних перемог Гітлер не шкодував нагород, звань і грошових премій. Вже в другій половині 1942р. старші армійські офіцери чудово усвідомлювали реальне й фактично безвихідне військове становище. Анекдоти й розмови плавно переросли в обговорення вічного питання: що робити? Відповідь була очевидною. Якщо союзники не хочуть мати справу з Гітлером, то його потрібно усунути, сформувати новий уряд і негайно починати переговори про мир, поки німецькі війська перебувають у Білорусі, Україні, Прибалтиці, на Балканах і на берегах Ла-Маншу. Ясно було й те, що з генералами вермахту розмовляти ніхто не буде, значить потрібно шукати цивільних, із якими погодилися б вести переговори.
СХІД ЧИ ЗАХІД?
Змовники в своїй цивільній частині не репрезентували єдиної організації. У ній були різні, часто ідеологічно несумісні частини.
Група молодих інтелігентів об’єдналася навколо паростків двох найбільш іменитих німецьких аристократичних родин — графа Гельмута фон Мольтке, правнучатого племінника фельдмаршала, який привів прусську армію до перемоги над Францією 1870 р., і графа Петера Йорка фон Вартенбурга, прямого нащадка знаменитого прусського генерала наполеонівської доби. «Гурток Крейсау» дістав назву за маєтком Мольтке, розташованим у Сілезії, і став дискусійним клубом. До його складу входили два єзуїтських священики, два лютеранських пастори, консерватори та ліберали, соціалісти, багаті землевласники, колишні профспілкові лідери, професори та дипломати. Незважаючи на відмінності в переконаннях, вони змогли виробити спільну широку платформу, яка дозволяла їм сповідати філософські й політичні ідеї опору Гітлерові. Судячи з документів, які збереглися, намічалися плани створення майбутнього уряду, економічні, соціальні та духовні основи нового суспільства на основі християнського соціалізму. Але ці молоді люди були неймовірно пасивними. Вони ненавиділи Гітлера, але не прагнули скинути його. Члени гуртка вважали, що майбутня поразка Німеччини вирішить це питання, і зосередили свою увагу на тому, що повинно було потім піти за цим.
Карл Герделер — видатний діяч правої Німецької національної народної партії, спочатку доброзичливо поставився до приходу нацистів, вважаючи, що тільки тверда влада може стабілізувати політичну і соціально-економічну ситуацію в країні. В 1934—1935 рр. був рейхскомісаром із цін, у 1930—1937 рр. — обер-бургомістром Лейпцига. Пішов з посади на знак протесту проти знесення пам’ятника композитору Феліксу Мендельсону. Навколо Герделера зібралася група опозиціонерів, до якої належали Едуард Попіц — прусський міністр фінансів, відомий дипломат Крістіан фон Хассель, економіст Пауль Лежен-Юнг. Ця група мала намір після перевороту призначити Герделера на пост канцлера, фон Хасселя — міністром закордонних справ, а Лежен-Юнга — міністром економіки.
Ця частина змовників дотримувалася жорсткої антикомуністичної та правої орієнтації. Вести переговори вони мали намір тільки з Великою Британією та США. У квітні 1942 р. Герделер зустрівся в Стокгольмі з банкіром Якобом Валленбергом, якого він переконував зустрітися з Черчиллем і отримати від нього запевнення, що союзники укладуть з Німеччиною мир, якщо Гітлера буде скинуто. Валленберг відмовився від місії, оскільки був упевнений, що англійський уряд на таке не піде. Через два місяці в шведській столиці член відділу зовнішніх відносин німецької євангелічної церкви Ганс Шенфельд і пастор Дітріх Бонхеффер зустрілися з англіканським єпископом Джорджем Бєллом, якого проінформували про плани змовників. Після повернення в Англію єпископ розповів про зустріч міністру закордонних справ Ентоні Ідену, але ніякої реакції з британської сторони не було.
Через віце-консула в Цюріху Ганса Гізувіуса змовники були пов’язані зі співробітником американського Управління стратегічних служб Алленом Даллесом. Однак і з Вашингтону нічого обнадійливого не надходило.
Військова частина змовників пішла на безпрецедентний крок. Про військові плани вермахту противнику передавалася інформація. Каналом служили довірені агенти відділу абверу адмірала Канаріса. Начальник Загальновійськового управління Верховного командування сухопутних військ (ОКХ) генерал-майор Фрідріх Ольбріхт через офіцерів, співчуваючих змовникам, налагодив передачу інформації в Швейцарію як через офіційних кур’єрів, так і через радіостанції абверу і вермахту. Останнє організував начальник служби зв’язку при верховному головному командуванні (ОКВ) генерал Фріц Ліндеман. Все це надходило до агента британської та швейцарської розвідок Рудольфа Ресслера в Люцерн. Пізніше на зв’язок із ним вийде і радянська розвідувальна група Шандора Радо («Дора»). Саме від Ресслера радянське командування дізналося про плани літньої кампанії 1943 р. і про операцію вермахту «Цитадель» у районі Курська. Оперативність передачі була неймовірною. Траплялися випадки, коли абсолютно секретні відомості з Німеччини попадали в Швейцарію, а потім — союзникам, менше ніж за 24 години після прийняття відповідного рішення вищим військовим і адміністративним керівництвом рейху. Військові йшли на це свідомо. «Жахливо, якщо Німеччина зазнає поразки у війні, — говорив глава абверу Вільгельм Канаріс, — але ще жахливіше, якщо Гітлер переможе!» Військова поразка Німеччини була бажаною, оскільки наближала позбавлення від Гітлера.
Нарівні з прозахідною групою серед змовників існувало більш ліберальне крило, так званих молодих. До іншого складу передбачуваного майбутнього німецького уряду увійшли колишній депутат рейхстагу соціал-демократ Юліус Лебер і профспілковий діяч, міністр внутрішніх справ у Гессені Вільгельм Лейшнер. Фактично це крило очолював полковник Клаус фон Штауффенберг.
Міністром закордонних справ у майбутньому уряді ця частина змовників бачила колишнього посла в Москві графа Шуленбурга. Він був вихідцем із старовинного дворянського роду, який брав свій початок від рицаря-хрестоносця Вернера фон дер Шуленбурга. Саксонський камергер барон Генріх фон дер Шуленбург 1786 року був зведений у графи Священної Римської імперії. Його син Людвіг поступив на російську службу і вийшов у відставку в чині генерал-майора. Російська гілка роду в графському достоїнстві була приписана до Чернігівської губернії. Посол у Москві Фрідріх фон Шуленбург був вихований у традиціях німецько-російської дружби і був прихильником тісних відносин із СРСР. На початку травня 1941 р. зустрілися він, радник посольства і агент радянської розвідки Густав Хільгер з радянським послом у Німеччині Деканозовим, який на той час був у Москві, та із завідуючим відділом Центральної Європи в Народному комісаріаті із закордонних справ Павловим. На зустрічі Шуленбург повідомив про свою розмову з Гітлером 28 квітня і про те, що у другій половині червня почнеться війна між СРСР та Німеччиною. Для кадрового німецького дипломата це був дуже ризикований крок. Німецький посол враховував, що Деканозов до свого призначення в Берлін був заступником керівника НКВС і розраховував, що розмову буде передано особисто Сталіну. Так воно і сталося, але радянський вождь не повірив, що дипломат такого рангу може фактично піти на державну зраду і видати противнику найважливішу державну таємницю. Сталін не повірив Шуленбургу, як і багатьом іншим.
Війну, що розпочалася незабаром, Шуленбург сприйняв як особисту трагедію. Він без коливань долучився до змови і погодився в майбутньому вести переговори про мир. Після усунення Гітлера граф мав намір з білим прапором перейти лінію радянсько-німецького фронту і благати радянських керівників погодитися на перемир’я і переговори з новим німецьким урядом. Ця так звана східна частина змови свої надії покладала на домовленість із Москвою. Для цього під впливом соціал-демократів Юліуса Лебера, Вільгельма Лейшнера і Адольфа Рейхвейна, який у той час завідував музеєм фольклору в Берліні, Штауффенберг, незважаючи на застереження Герделера, погодився встановити контакти з комуністичним підпіллям у Німеччині. При цьому сам Штауффенберг займав антикомуністичні позиції, але вважав, що насамперед треба домовлятися про майбутнє з СРСР. А в цій справі без місцевих комуністів, на яких спиралася Москва, не обійтися. Сам полковник на зустріч 22 червня 1944 р. не пішов. Змовників представляли Лебер і Рейхвейн. Їх комуністичні співрозмовники відрекомендувалися як Франц Якоб та Антон Зефков. Третім присутнім був Рамбов. Комуністи знали про змову досить багато, але забажали зустрітися з військовими керівниками. І на наступну зустріч 4 липня Штауффенберг не пішов. Недаремно Герделер попереджав його, що комуністичне підпілля нашпиговане агентами гестапо, «людьми перемоги», як називав їх Генріх Мюллер, великий прихильник методів допитів НКВС. З ними він познайомився в Кракові в лютому 1940 р. на нараді гестапо та НКВС, присвяченій боротьбі з польськими партизанами. Тоді німецькі учасники наради визнали перевагу і більший професіоналізм НКВС у тортурах і допитах. Як тільки Адольф Рейхвейн прийшов на зустріч 4 липня, його, а також Франца Якоба і Антона Зефкова, заарештували. Рамбов виявився провокатором гестапо. На наступний день заарештували Лебера. Всі четверо: Лебер, Рейхвейн, Якоб і Зефков, були страчені. Штауфенберг був глибоко приголомшений арештом Лебера, з яким вони стали близькими друзями, і відразу зрозумів, що всім учасникам змови загрожує смертельна небезпека. Арешт Лебера і Рейхвейна підштовхнув змовників до негайних дій.
ІЛЮЗІЇ
Змовникам фатально не щастило. Підкладена в літак Гітлера бомба не вибухнула. В останній момент відсунули портфель Штауффенберга у «Вольфшанці» і фюрер залишився живий. Військова частина змови значною мірою зірвалася, оскільки її головного виконавця, командуювача групи армій В у Франції фельдмаршала Ервіна Роммеля, було поранено 17 липня 1944 р. після обстрілу його автомобіля англійським літаком. У важкому стані його було відправлено додому в Ульм і, природно, ніякої допомоги змовникам він надати не міг.
У системному значенні трагедія змови проти Гітлера полягала не в тому, що не вдалося усунути фюрера. Особиста доля змовників була страшною, практично всіх їх або розстріляли, або стратили після страшних тортур. Головна проблема була в тому, що ніхто з ними не мав наміру вести переговорів незалежно від успіху замаху або його провалу.
Карл Герделер мав намір за основу взяти не кордони Німеччини 1937 р., а зберегти значну частину завоювання. Її кордони мали відповідати кордонам, які існували напередодні Першої світової війни. Німеччина, за думкою змовників, мала включати Ельзас і Лотарингію, «польський коридор» з Данцигом (Гданськом), підтверджувався аншлюс Австрії з приєднанням населеного німцями та австрійцями італійського Тіролю. Неможливо було передбачити, що з цим могли погодитися генерал де Голль і польський уряд у Лондоні.
Генерал-полковник Людвіг Бек відправив до Швейцарії через Гізевіуса в травні 1944 р. меморандум Аллену Даллесу з викладом фантастичного плану: німецькі генерали на заході відводять свої війська в межі кордонів Німеччини після вторгнення англо-американських сил (висадка в Нормандії сталася 6 червня 1944 р. — Авт.). На сході фронт утримувався у межах: гирло Дунаю, Карпати, Вісла, Мемель (Клайпеда). До речі, це литовське місто мало залишитися в складі Німеччині. Бек вважав обов’язковим, щоб західні союзники здійснили три бойові операції: викинули в район Берліну три повітряно-десантні дивізії для надання сприяння змовникам у захопленні столиці; висадили великі морські десанти на німецьке узбережжя в районі Гамбурга і Бремена; і, нарешті, висадили великі сили у Франції, форсуючи Ла-Манш. Тим часом антинацистськи налаштовані німецькі війська захоплюють район Мюнхена і оточують Гітлера в його гірському притулку в Оберзальцберзі. Дивно було, що досить досвідчені німецькі військові могли розробляти такі фантастичні плани. Союзникам були потрібні величезні зусилля, щоб висадити десант на досить близьке від Англії узбережжя Нормандії, але як вони могли зробити те ж саме на далекому і добре захищеному узбережжі Німеччині? Зі свого боку Даллес заявив, що сепаратного миру не буде.
Радянська пропаганда створила легенду про те, що союзники за спиною СРСР вели переговори зі змовниками. І головним у цьому був Аллен Даллес. Взагалі, треба сказати, що він і його старший брат Джон — державний секретар в адміністрації президента Ейзенхауера (1953—1959), були культовими і суворими фігурами радянської пропаганди. Чого тільки їм не приписували, і кожного разу — тваринний антикомунізм. Те, що обидва були противниками комунізму, зовсім не означає, що вони хотіли зберегти Гітлера і німецький мілітаризм. Та й не треба переоцінювати ступінь впливу братів на вироблення політичного курсу Вашингтону. Обидва в той період були не дуже великими державними чиновниками, виконавцями наказів та інструкцій інших людей. Визначати американську політику вони стали набагато пізніше, в 50-ті рр. минулого століття.
Цілі змови проти Гітлера принципово розходилися з намірами союзників, як західних, так і СРСР. Ні в Москві, ні у Вашингтоні, ні в Лондоні не були зацікавлені в успіху змови. Якщо в Німеччині буде новий антифашистський уряд, то від нього не можна буде вимагати беззастережної капітуляції. А це в плани союзників не входило. З різних причин.
Сталін хотів вторгатися в Європу і встановлювати там сателітні режими. До того ж його зовсім не влаштовувало б повернення до кордонів 1937 року й відмова від територіальних надбань за пактом Молотова-Ріббентропа. Не менш гостро стояло й питання Балкан. У Москві вже розробили план створення прорадянської федерації Югославії, Болгарії, Угорщини та Румунії на чолі з Йосипом Броз Тіто і Георгієм Димитровим. Але для цього Червона Армія повинна була вийти на береги Дунаю, а не зупинятися в Білорусі, в Україні та Прибалтиці. Важливо також було вкотре закріпити радянсько-фінський кордон. Тож навіть обговорювати можливі мирні пропозиції змовників у Москви не було ніяко резону.
Ще менше їх було в наших західних союзників. Вашингтон йшов до американської всесвітньої гегемонії, і існування непідконтрольної і територіально цілісної Німеччини стояло б на заваді на цьому шляху. Німеччину потрібно було максимально ослабити як в економічному, політичному, так і у військовому плані, і пропозиції змовників у таку схему абсолютно не вкладалися. До того ж майбутня радянська агресивність ще себе не виявила, і за океаном ніхто не розглядав свого радянського союзника як майбутнього ворога. Влаштовувати з Німеччини заслін радянської експансії поки що ніхто не збирався. У Вашингтоні потребували радянського союзника в боротьбі проти Японії. Можливі територіальні домагання Сталіна розглядалися як цілком прийнятні. Зіткнення щодо польського питання, Трієсту, Греції та Югославії були ще попереду. У будь-якому випадку, адміністрація Рузвельта була впевнена, що зі Сталіним modus vivendi буде знайдений.
У Лондоні взагалі і слухати не хотіли про збереження територіальної цілісності Німеччини. Черчилль уже розробляв плани розподілу Німеччини на п’ять держав, який він представить на Кримській конференції Великої трійки. Британський уряд вважав за необхідне окупувати Німеччину і встановити в ній суворий окупаційний режим.
Держдепартамент США 24 травня 1944 року передав посольству СРСР у Вашингтоні пам’ятну записку. Радянську сторону сповіщали, що «до американських представників у Швейцарії звернулися нещодавно два емісари однієї німецької групи з пропозицією скинути нацистський режим» (один із них — генерал-фельдмаршал Вальтер фон Браухіч. — Авт.). І йшов перелік осіб, які входили до групи. Серед них —Рундштедт, Гальдер, Цейтлер, Герделер та інші. Далі в записці зазначалося: «Група зможе вчинити достатній вплив на німецьку армію для того, щоб примусити генералів, які командують на Заході, припинити опір союзним висадкам, як тільки нацисти будуть вигнані. Умова, за якої ця група погоджується діяти, полягала в тому, щоб вона мала справу безпосередньо зі Сполученим Королівством і Сполученими Штатами після повалення нацистського режиму. Як прецедент для виключення СРСР з усіх переговорів вона навела приклад із Фінляндією, яка, за їхніми твердженнями, мала справу виключно з Москвою». Насамкінець у записці повідомлялося, що «представник США (Аллен Даллес. — Авт.) відхилив пропозиції і підтвердив, що вимога беззастережної капітуляції не відміняється». Коаліція була антигітлерівською, а не антинімецькою. Усунення Гітлера виймало з-під неї наріжний камінь. Ні Лондону, ні Вашингтону, ні Москві це було зовсім не потрібно. Цікаво, що Москва, наскільки відомо, про свої контакти з противником союзників не повідомляла. А було про що. Під час роботи Нюрнберзького трибуналу Ріббентроп заявив, що встановив контакти з радянськими дипломатами в Стокгольмі. Судді й прокурори цю тему не розвивали, але в протоколах ця заява залишилася. Цілком можливо, що прагнення радянської пропаганди звинуватити союзників у веденні сепаратних переговорів із німецькими представниками було покликане приховати подібні дії.
Полковник Штауфенберг та його однодумці були героями німецького Опору. Їхньою особистою хоробрістю є всі підстави захоплюватися. Цілком закономірно, що їхніми іменами називають вулиці й площі німецьких міст. Не їхня провина, а їхня біда, що вони були приречені на поразку.
Історія не знає умовного способу. Але в будь-якому випадку, незалежно від можливого усунення Гітлера, змова 1944 року була приречена. Генералам вермахту потрібно було не вагатися, а усувати фюрера в 1937—1938 рр. до того, як він затіяв світову пожежу. А тепер, коли їхня країна стояла на межі військової поразки, в успіху змови не були зацікавлені керівники країн, які воювали з Німеччиною. Нічого іншого, крім повної і беззастережної капітуляції Німеччини та її союзників, не залишалося. Війна в Європі повинна була завершитися падінням Берліна.
