Нація, що втратила гідність й через це нездатна пам’ятати про важкі, дорогою ціною здобуті перемоги (а вони є!), зациклюючись на поразках, і лише на них, сама позбавляє себе майбутнього. Саме в цьому полягає зміст на диво цікавого, воістину символічного збігу двох «різнополюсних» ювілеїв, що їх Україна відзначатиме в середині 2009 року (більше того, практично в ті ж самі дні!): 300-ї річниці битви під Полтавою (27 червня 1709 року) та 350-ї річниці перемоги під Конотопом (29 червня 1659 року). Показовим є те, що «вага» обох дат в історичній свідомості суспільства є абсолютно різною: «славна», «вікопомна» перемога російської зброї під Полтавою, що знаменувала стрімке перетворення деспотичної Московської держави на імперію, стала системоутворюючим ядром цілого комплексу ура-патріотичних міфів, у той же час Конотопська битва ще й досі не сприймається як одна з найславетніших сторінок національної історії. Зрозуміло, що це результат дії багатовікового табу.
А між тим Конотопська перемога справді завдала нищівного удару московському війську! Яскраве свідчення цього — це рядки з розповіді найвидатнішого російського історика середини ХIХ століття Сергія Соловйова (з його «Історії Росії з найдавніших часів»): «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув у один день, і ніколи вже після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська. В жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах напав на Москву. Удар був тим тяжчий, що був несподіваний! Трубецькой, на якого покладали найбільше надій, муж на війні щасливий і ворогам страшний, згубив таке величезне військо! Після здобуття стількох міст, після здобуття литовської столиці царська столиця Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-по-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, й ішла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль». Це — історична правда, її неможливо переписати сучасним українофобам, котрі заявляють, що під Конотопом перемогу здобуло не українське, а кримськотатарське військо. Воістину — якщо неможливо вже замовчати якусь подію, то треба «очолити» процес її перекручення у свідомості людей...
Конотопську битву важко описати в коротких рядках. Щоб дати про неї бодай коротке уявлення, варто було б розповісти про героїчну оборону Конотопської фортеці (гарнізон її, під орудою ніжинського полковника Григорія Гуляницького, налічував лише п’ять тисяч козаків!) від стотисячного війська царя московського, очолюваного «ближнім боярином» Трубецьким. Вдумаємось: Гуляницький два місяці захищав Конотоп від армії, котра за чисельністю переважала його в 20 разів(!); а хто про це знає, навіть якщо брати не дилетантів, а людей, які справді цікавляться вітчизняною історією?
Можна було б також розказати й про перебіг самої битви. 29 червня 1659 року «коаліційна» (висловлюючись сучасною мовою) армія гетьмана Івана Виговського (в її складі перебували вояки різних країн, окрім українських козаків, волонтери з Польщі, Трансильванії, Молдавії, Валахії; був там, безперечно, й загін кримськотатарського війська, який очолював хан Мегмет-Гірей) підійшла нарешті до Соснівської переправи під Конотопом. Гетьман відразу атакував передовий московський загін, що стояв поблизу переправи, а після цього, залишивши в засідці військо Мегмет- Гірея, Виговський прийняв бій з частиною армії Трубецького під командуванням князя Семена Пожарського. У розпал битви гетьман раптово віддав наказ про відступ на початкові позиції, майстерно імітуючи втечу. Коли ж декілька російських воєвод (князь Львов, князь Ляпунов, брати Бутурліни, той же князь Пожарський) кинулися навздогін — то дуже швидко потрапили у засідку, влаштовану Мегмет-Гіреєм. А з тилу вдарили козаки, які, до того ж, швидко зруйнували Соснівську переправу, унеможлививши тим самим відхід російської кінноти на попередні місця розташування. Підсумок битви неможливо розцінити інакше, як погром війська князя Трубецького: як писав визначний історик Дмитро Дорошенко, «30 000 московських трупів устлали конотопські поля» (і це ще — мінімальні дані). Про реакцію уряду царя Олексія Михайловича ми вже згадували.
При цьому важливо підкреслити, що «українська частина» війська Виговського чудово розуміла в своїй переважній більшості, яку саме справу вони відстоюють. Згадували ці люди, мабуть, і такі слова з маніфесту українського уряду (1657 року), де докладно пояснювалися причини розриву з Москвою: «Ми, ціле Військо Запорiзьке, заявляємо й свідчимо перед Богом і цілим світом, що великі війни, ведені з Польщею, не мали ніякої іншої мети, як тільки оборону святої Східної церкви й прадідівської свободи, якої любов’ю ми держимося. Її провадив вічної пам’яті наш гетьман Богдан Хмельницький і канцлер наш Іван Виговський. Задля того ввійшли ми в союз із татарами (! — І. С. ), з пресвітлою королевою шведською Христиною, а потім із пресвітлим королем Карлом- Густавом, і всім їм додержували вірність непорушно. І Польщі не дали ми ніколи причини нарушити договори, але всім додержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з інших мотивів прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб, за Божою поміччю, нашу свободу, кров’ю здобуту й освячену, могли заховати й по смерті передати нащадкам нашим». Натомість, говорилося в документі, цар Олексій Михайлович не виконав даних їм обіцянок та взятих на себе зобов’язань: як приклад наводилися переговори московського володаря з Польщею за спиною України, зміцнення збройної присутності царя на українських теренах, втручання в українські справи, його постійна таємна підтримка «внутрішньої опозиції» та відвертих бунтівників на кшталт Мартина Пушкаря тощо.
Отож, аргументація за повстання проти Москви таки була. Чому ж блискуча перемога під Конотопом виявилася, по суті, зрадженою й втраченою (причому зрадженою не так завдяки воякам Трубецького, як завдяки «своїм», таким, як переяславський полковник Тиміш Цюцюра, відомі представники старшини Василь Золотаренко, Яким Сомко, протопопи Максим Филимонович, Семен Адамович; саме вони й складали так звану «московську партію» в Україні)? Цікаву відповідь дає на це запитання Михайло Грушевський: «Якби Хмельницький не вмер так рано, і ще більше — якби по його смерті Україна могла б пожити спокійно яких кільканадцять літ, зерна пізніших заверюх не проросли б. Українське громадянство виявило великий хист організаційний, воно жило незвичайно скоро і швидко поступало в своїм політичнім усвідомленні. Якби воно було полишене саме собі й могло спокійно попрацювати над своїм суспільним і політичним устроєм, над своєю конституцією — певно, зуміло б зробити новий устрій тривким і певним. Та власне отсього воно не мало — змоги спокійно і свобідно попрацювати над виробленням і утриваленням нового ладу».
Але ще цікавішим є те, про що пише Грушевський далі: «Крім тих слабих сторін політичних, про котрі ми говорили, ворогам України служило службу й суспільне, соціальне роздвоєннє між українськими народними масами і старшинськими кругами, між народом і старшинським правительством. Народ підняв повстаннє, щоб визволитися з панської кормиги; тим часом старшина козацька, маючи в своїх руках власть, зайнявши з сього погляду місце шляхти, мала охоту іти її стежкою: володіти землями, закладати собі села, способити підданих. Новий лад занадто був класовим, становим (сословним), зв’язаним з військом, і се робило трудности в переході його до нового, всенароднього, краєвого значення. Різко се ворогованнє (поміж елітою та народом. — І. С. ) виявилося пізніше, але початки його прокидаються дуже скоро по смерті Хмельницького і ослаблюють позицію старшини та її політику, і се була шкода велика, бо старшина мала на оці визволеннє цілої України, політичні інтереси цілого народу».
Ось тільки народ тоді думав дещо інакше й уважав, що старшина діє винятково у своїх вузькоегоїстичних інтересах! І саме тоді повстання «голоти», бунтівних запорожців, рядових козаків і міщан в тилу у Виговського, в Ніжині, Ромнах, Гадячі, Лохвиці, повстання, безперечно, інспіроване Москвою, яка вдавала з себе «захисницю» інтересів українського простого люду, перекреслило Конотопську перемогу. У жовтні 1659 року гетьман Виговський змушений був зректися влади. Розпочиналася Руїна — страшні часи української історії.
Але тим більше нашим обов’язком є пам’ятати про славетну Конотопську битву (дуже доречною є ініціатива громадськості про відзначення на державному рівні 350 їрічниці цієї події!). Але і не забувати про гірки історичні уроки, пов’язані з нею.
