Багато сучасних ЗМІ борються за увагу читача, приваблюючи його гучними заголовками й вигаданими сенсаційними історіями. І значно менше тих, хто роками добирає якісні матеріали, об’єднує навколо себе інтелектуалів, вибудовуючи довіру своєї аудиторії. Одним із таких ЗМІ є UkrLife.TV. З кожним роком цей «ютуб»-канал набуває усе більшої популярності — підтверджуючи, що якісний інформаційний продукт завжди знайде дорогу серед величезної кількості відомостей, що містяться в інтернеті. Симптоматично, що генеральний продюсер каналу Людмила НЕМИРЯ неодноразово вживає прислівники «глибше й ширше». Тож так само глибше і ширше «День» вирішив обговорити з нею тенденції 2020 року та зміни в медійній сфері, які відбуваються просто на наших очах.
«УСІ ІНТЕРНЕТ-МОЖЛИВОСТІ ЗНАЙШЛИ НОВЕ ВИКОРИСТАННЯ»
— Які основні тенденції 2020 року ви виокремили б?
— Напевно, найголовніше у цьому році — те, що ми всі намагалися адаптуватися до нового життя. І ця адаптація була дуже складною, особливо в психологічному плані, тому що всі раптом опинилися в іншій реальності. Це було, напевно, найголовніше.
Щодо медійного простору, то цьогоріч усі інтернет-можливості, які існували до цього, знайшли нове використання. Бо людям хотілося подивитися щось трохи більше, щось трохи глибше. Це трохи більше і трохи глибше для мене було, напевно, головним викликом. Тому що в себе на каналі ми виявили, що потрібно розширювати коло експертів, які були б фахівцями, наприклад, з вірусології, коло філософів, які розмірковували б про майбутнє, щоб контент був глибшим і цікавішим. Це складна робота, але приємно, що в Україні дуже багато розумних людей. Я вважаю, що тепер ми для себе як каналу поставили таке завдання: незважаючи на ситуацію, потрібно і ширше, і глибше висвітлювати різні аспекти.
А з листів наших глядачів стало зрозуміло, що вони також прагнуть позитивних емоцій. Не просто щоб хтось тобі сказав, що все буде добре, хоч і цього хочеться, а щоб хтось пояснив, якщо робити ось так, то буде краще. І саме такого оптимізму хотілося б побільше.
«ЗРОЗУМІЛИ, ЩО НАША КРАЇНА — ЦЕ ВСЕ, ЩО В НАС Є»
— Зараз у ЄС і не тільки часто лунає така теза, що «ми усвідомили, наскільки ми всі пов’язані». Що ще, на вашу думку, оприявнила пандемія?
— Коли це все відбувалося ще в Китаї, Ухані, коли ми дивилися усім світом, як там людей закривали, не випускали, перше враження було, що такі заходи є неприйнятними, нереальними. Тому що незважаючи на те, що до якості української демократії можна поставити багато питань, але, тим не менше, ми звикли жити у вільній країні. І коли сталася ця ситуація з коронавірусом, мене вразило, що навіть західні країни з усталеною демократією раптом не вигадали нічого нового і теж пішли шляхом швидкого закриття своїх країн, регіонів. Навіть перший час, коли виникла паніка, були історії, як одні держави намагалися перекупити маски, і таке інше. У мене склалося враження, що це якийсь поганий фільм про апокаліпсис, який ми раніше дивилися і думали: «Так же не буває». І раптом у якийсь момент світ почав «розходитися по своїх квартирах». І це мене дуже вразило.
По-друге, багато людей опинилися замкненими. Наприклад, ми в Україні теж це відчули і зрозуміли, що наша країна — це все, що в нас є. І коли ми отямилися, почали їздити і подорожувати Україною, усвідомили: «Чим же ми займалися всі ці роки?» Я от думаю, невже ми не бачили ці 30 років, що, наприклад, з цієї затоки можна зробити щось прекрасне? А виходить, що не бачили.
У всій цій історії, як в закритості, так і відкритості, є якийсь особливий виклик. І навіть сьогоднішня реакція країн на Великобританію — дивовижне відчуття. Це ж не історія про допомогу, а радше — «ти вигнанець». Хоча, звичайно, зрозуміло, що кожен хоче захистити своє життя. Однак це для мене нове почуття, і я його до кінця ще не обдумала, ще не змирилася з цим.
Звичайно, я дуже переживаю за людей, які залишилися на Донбасі, тому що там є мої родичі, близькі й не тільки. Є телеглядачі, які пишуть і які взагалі залишилися в ізольованому просторі. І це дуже складно. Поки взагалі незрозуміло, як вибиратися з цієї дійсності. І це якраз те, що можна екстраполювати на наступний рік: завдання вибратися з цих замкнених просторів — хтось замкнувся в душі, хтось у квартирі, хтось у своєму регіоні, хтось у країні. Адже не факт, що коли ми зробимо цю вакцину, то легко виберемося з цього почуття закритості й ізольованості.
«СКЛАДАЄТЬСЯ ВРАЖЕННЯ, ЩО ЦЕНЗУРА МАЄ ЗОВСІМ ІНШЕ ЗНАЧЕННЯ»
— Ця криза також показала, що те, що багатьма сприймалося як дане, насправді таким не є. І висловлюються думки, що коронавірус допоможе переосмислити наші цінності. Як ви ставитеся до цієї тези?
— Так, але не завжди, боюся, у кращий бік. Останніми днями мене вразила історія з вакцинами. Багато західних ЗМІ пишуть про те, що багаті країни закупили по три набори вакцин для своїх громадян. А бідні країни можуть розраховувати на неї у 2022 — 2023 роках. І це дуже важливе переосмислення того, як ми живемо. Ми ж зараз говоримо про рівність на право жити. Я і, думаю, багато хто ставимо собі зараз запитання: а як таке може бути? І тоді запитання, яке йде за цим: а хто тоді повинен це розподіляти? А наступне: а що залежить від нас, нашої країни? Одна вакцина спричиняє це переосмислення на всіх рівнях. Задумаймося ще над цим: коли вакцина з’явиться в Україні, чи всі зможуть собі її дозволити. Це вперше так, на глобальному рівні, поставлено питання нерівності. Ми то знали про це, але коли трапляється так — ти обертаєшся і починаєш переосмислювати: а в якій країні я живу, бідній чи багатій?
— Питання нерівності, порушення прав, зокрема свободи слова, постало цьогоріч і в зв’язку з відомим листом західних інтелектуалів, у якому вони висловили побоювання, що боротьба за соціальну, расову справедливість може призвести до цензури, відсутності відкритого діалогу й толерантності до різних поглядів. На вашу думку, що засвідчує цей лист?
— Взагалі останнім часом у мене складається враження, що цензура вже має зовсім інше значення і для самих журналістів, і для всіх, хто так чи інакше причетний до цього, зокрема політиків. Якщо, наприклад, телеканал відкрито каже, що ми підтримуємо того чи іншого політика. Як це назвати? Адже ми ж звикли до стандартів, що ЗМІ мають показувати дві протилежні точки зору, що є певні стандарти журналістики. А що робити з цим стандартом? Куди його зараховувати? Це перше.
По-друге, не знаю, можливо, це траплялося раніше, але на моїй пам’яті це вперше — коли журналісти перервали президента США. Той виступає, а йому кажуть: «Спасибі, але нам не дуже подобається те, що ви говорите». Це ж дуже цікавий прецедент. Цензура це чи свобода — я не знаю. Але для мене це питання. Тому що сьогодні вони перервали одного президента, завтра вони перервуть іншого, а післязавтра вони перервуть політика, вченого, просту людину — просто якщо їм не сподобається те, що ті говорять. У цьому сенсі поки незрозуміла глибина цензури, яку люди самі собі виставляють.
Крім того, політики зараз грають в цензуру і, напевно, будуть грати. Причому політики на глобальному рівні. Як під час коронавірусу правильно донести до людей те, що потрібно донести? Обмежити інформацію або дати свободу інформації — це теж велике питання. Як не посіяти паніку? А з іншого боку, як донести правду? І ось це все аспекти, які нам ще належить визначити.
І ось іще, що мені здається важливим: вперше на нашій пам’яті громадяни самі погодилися з обмеженням власної волі. Але потім ми побачили дух протесту в різних країнах, де люди з абсолютно різними ідеологіями, поглядами виходили на одну площу і протестували проти цього. Тому зараз іде переосмислення і цих цінностей — свободи загалом, свободи слова, свободи навіть пересування.
Згадайте, як ми мріяли про безвізовий режим. А зараз його немає. Проте на роботу ви можете виїхати, будь ласка, ми вас запрошуємо. Тобто ви не можете приїхати до нас подорожувати, але ви можете приїхати до нас, умовно кажучи, зібрати полуницю. А це ось як тоді? Яке це має відношення до свободи? І це ми теж переосмислюємо. Тому в цьому листі інтелектуали ставлять дуже справедливі запитання, ми про це будемо думати не тільки весь наступний рік, а я гадаю, що найближчі кілька років, а може, й десятиліття, тому що незрозуміло, як на це відповідати.
«ПРОПАГАНДА ЗМІНЮВАТИМЕ ФОРМИ, АЛЕ НІКУДИ НЕ ПОДІНЕТЬСЯ»
— На одній із презентацій відомий дослідник пропаганди Пітер Померанцев зауважив, що якщо хтось вводить обмеження на контент, де є пропаганда, аргумент проти — що немовби порушують свободу слова.
— Кілька слів про пропаганду. Я ризикну тут бути непопулярною, але, якщо чесно, мені здається, ми перебільшуємо значення пропаганди. Якби ми більше говорили про те, що хоч скільки у нас є пропаганди, але наші ж люди розумні, освічені, й розуміють, де пропаганда, а де ні. І якби ми більше апелювали до цих почуттів, давали альтернативну інформацію, пам’ятаєте, як ми на початку говорили — глибше і ширше, тоді б ми перестали говорити на кожному кроці, що це пропаганда. «У чому проблема наших помилок? Це пропаганда. Чому ми робимо це неправильно? Це пропаганда». Прекрасна відповідь. Але ми ж самі себе обманюємо. А що ми самі зробили, щоб люди так не сприймали пропаганду? Пропаганда була й буде завжди, вона змінюватиме форми, виходитиме з різних джерел, але вона нікуди не подінеться. І тому я вважаю, що справа не в пропаганді, а в тому, що ми розповіли людям глибше, ніж зазвичай, щоб допомогти їм розібратися з ситуацією.
— А як бути з іншою тенденцію, яку ми спостерігаємо з появою інтернету, особливо, запуском соцмереж — легким доступом до публічності? Як це змінює наш інформаційний простір і що може спричинити?
— Це складне питання, я б сказала навіть багатогранне. Тому що право написати щось у «Фейсбуці» — це чудово. Знайти своїх прихильників і навіть опонентів — це теж прекрасно. Дуже легко казати, що люди часто не відповідають за свої слова в соцмережах, можуть принижувати, ображати... Так, це є. І поки незрозуміло, що з цим робити. Однак чи є інші варіанти? На жаль, немає. Можна сказати, що давайте комусь дозволимо це робити, а комусь заборонимо, бо він думає по-іншому, несе нісенітниці — заблокуймо його «Фейсбук». Прекрасна ідея, але тоді чому ми вважаємо, що ми такі розумні й не можна заблокувати наш «Фейсбук». Це справедливе питання. Мені здається, що багатьом потрібно над ним подумати.
«ЛЮДИ ХОЧУТЬ ПОГОВОРИТИ ПРО ЖИТТЯ»
— Як мені здається, соцмережі, інтернет роблять наш світ більш горизонтальним. Як колись казав в інтерв’ю Тарас Прохасько: «Олімпу немає, а є величезний Тибет із тисячею гірок, на яких сидять свої авторитети». Крім того, усі ці негативні тенденції, як поява, наприклад, псевдоекспертів, дещо змінюють поняття авторитетів. У багатьох сферах уже є інша назва — лідери думок. Загалом як, на вашу думку, змінилося нині поняття «експерти», «авторитети»?
— Так, безперечно. Зараз експертами стають люди, не маючи бекграунду, освіти, тому що не може одна людина коментувати, умовно кажучи, коронавірус і зовнішню політику, якщо, ясна річ, коронавірус не елемент зовнішньої політики.
Проте, з іншого боку, мені здається, чому інтернет став людям ближчим, ніж телебачення. Тому що люди хочуть поговорити про життя. Можливо, ця людина і не дуже розуміється в економіці, але так по-простому розповідає про свій досвід. Давайте візьмемо до прикладу ФОПів. І от він розповідає, що в нього така історія, і що він вважає, що це неправильно. А глядач думає, хто для мене більший експерт: ця людина, яка заснувала своє підприємство, чогось досягла, чи людина, яка закінчила інститут і тепер є професійним дипломованим фахівцем. І ось тут теж має значення це бажання близькості, комунікації, довіри, і виходить, що кожен сам для себе визначає, кому він довіряє і де рівень цього професіоналізму. І це, мені здається, стосується багатьох сфер.
Є ще один важливий момент, з яким я зіткнулася у своїй практиці. Що важливо для мене? В Україні дуже багато людей, які прекрасно розуміються у своїх темах, у нас є чудові хіміки, фізики, вірусологи... У нас дуже багато талановитих людей, але ми, на жаль, їх не знаємо, вони не публічні. І в цьому сенсі завдання — робити цих людей публічними. Якщо ми цього не будемо здійснювати, якщо в нас, умовно кажучи, не буде в інформаційному просторі досвідченого вірусолога, який може чітко пояснити, що відбувається, то, звичайно, тоді ми читаємо оцінки людей, які не є вірусологами, мало розуміються в цьому питанні, але кажуть те, що вони думають. Але це ж не означає, що потрібно заборонити цим людям говорити. Нехай вони говорять, нехай говорить вірусолог. І тоді людина може вибрати.
Мені здається, що в цьому сенсі тут є багато і завдань, і питань, але точно немає простих рішень. Однак я за те, що «нехай розцвітають тисячі квітів». Я в це вірю більше, ніж у те, щоб канонізувати експертів суто за їхніми знаннями. Але дуже важливо цих експертів знаходити. До речі, ми завжди ласкаво просимо до себе: якщо ви хотіли б поговорити про те, що відбувається у вашій галузі, — завжди звертайтеся, поговоримо.
«Я НЕ ТАК ВІРЮ В ДЕРЖАВУ, ЯК У ЛЮДЕЙ»
— Погоджуюсь із вами. Водночас виникає низка запитань, зокрема, як зробити так, щоб цей матеріал, інтерв’ю з експертом не загубилося серед інших...
— Як не загубитися — не можу сказати точно. Але що мене точно радує, що на моїх очах створюються групи, спільноти, які просто хочуть думати й про щось говорити. Іноді навіть не розумієш, про що вони говорять, навіщо, але тобі цікаво. Знаєте, одного разу мені з окупованої території написав наш глядач: «Людмило, я дивлюся одну з ваших розмов у студії з декількома експертами. Я взагалі не розумію, про що вони говорять, але вимкнути мені не хочеться». І це дуже приємно. Адже українці ж освічені люди. Критикувати освіту легко. А якщо підтримати наших учителів, допомогти літературою? Ми ж здебільшого так не дивимося — зазвичай кажемо, що в нас це погане, те погане. Я думаю, що насправді у нас не все так погано. І я не так вірю в державу, інститути, я більше вірю в людей.
— На чому хотіли закцентувати увагу, що для вас особливо актуально саме зараз?
— Для мене дуже важливо по можливості зберігати оптимізм, як кажуть, до останнього. Підтримувати оптимізм і радість усіх, хто поруч із тобою. І навіть якщо нема тобі з чого цей оптимізм взяти, то його можна отримати з будь-чого — пиріг спекти, щось смачне приготувати. І, можливо, тут я буду банальною, але сім’я — це дуже важливо. Багато хто під час коронавірусу зустрівся з проблемою, що важко перебувати в одному просторі, люди по-новому відкривали членів своєї сім’ї тощо. І ось я іноді думаю, як чудово, що була ця можливість для багатьох. Це почуття, що у тебе є сім’я, що у тебе є близькі, — це те, що має значення.
Останнім часом я ловлю себе на думці, що мені простіше в багатьох ситуаціях, тому що я беру інтерв’ю у багатьох розумних людей. Я їх слухаю і думаю: «Скільки ж у нас талановитих людей і скільки ми всього по-справжньому можемо зробити».
