У часи, коли спотворені всі системи координат, коли зневажені перш за все моральні цінності, а відтак зневажені й політичні, і всі інші засади суспільства, в оці часи функція Генія — а я переконаний, що Ліна Василівна — це той геній, який живе серед нас — полягає в тому, щоб відновлювати. Чітко, ясно, суворо відновлювати ці моральні цінності. І хай нам не здаватиметься, що це скромна функція. Навпаки, це сьогодні найпотрібніша функція, бо без цього не буде взагалі в нас шансу на виживання. Якщо цього не станеться. Щастя — що Ліна Василівна є серед нас.
Я мав нагоду один раз у житті, це було у квітні 2006 року, зустрічати Ліну Василівну на вулиці Богдана Хмельницького і спілкуватися з нею. Вона просто йшла у справах. Перед цим у нашій редакції відбувся круглий стіл, присвячений Чорнобильській трагедії, і вона поцікавилася, як опрацьовується цей матеріал, коли він вийде і так далі. І потім вона так тихо, дуже тихо, я навіть не зрозумів, мені чи самій собі, сказала: «Як ми не чуємо своїх пророків. Ось у Шевченка є вірш: «Либонь, уже десяте літо, як дав я людям «Кобзаря», а їм неначе рот зашито...». І в мене і тоді склалося враження, і сьогодні воно ще більш чітке: великі спілкуються між собою! Навіть те, як Ліна Василівна чітко будує свою поезію, — це сила і велич Думки, а не «сила і велич» самоаналізу, як часто в наших сучасних поетів. І, може, через це частина з них недостатньою мірою цінує Ліну Василівну. Це приклад для майбутніх наших творців.
І ще два моменти. Лекція Ліни Василівни «Гуманітарна аура нації» (2001 рік), яка увійшла до складу публіцистичної підбірки «Підривна література» з серії «Бібліотека газети «День», має вивчатись на всіх факультетах журналістики українських вишів, ба більше — усіма гуманітаріями. Це — наша сучасна класика, я в цьому переконаний.
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
Ліна КОСТЕНКО:
Річ у тім, що коли американці свого часу запускали з мису Канаверал дослідну станцію з якимсь особливо потужним телескопом, що мав прецизійно точну систему дзеркал, то, виявивши в останній момент дефект головного дзеркала, призупинили запуск, усунули дефект і лише тоді запустили цей телескоп на орбіту.
У переносному значенні таким телескопом, з такою системою дзеркал у кожній нації, в кожному суспільстві повинен бути весь комплекс гуманітарних наук, з літературою, освітою, мистецтвом, — і у складному спектрі цих дзеркал і віддзеркалень суспільство може мати об’єктивну картину самого себе і давати на світ невикривлену інформацію про себе, сфокусовану в головному дзеркалі. Ефект головного дзеркала, точність його оптики грають вирішальну роль у рецепціях світу.
У нас же цей телескоп давно застарів, ніколи не модернізується, його обслуга часом не дуже й грамотна, а часом і недобросовісна й упереджена, так що нація відбивається не в системі розумно встановлених дзеркал, фокусується не в головному дзеркалі, а в шкельцях некоректно поставлених лінз і призм, що заломлюють її до невпізнання. Маємо не ефект, а дефект головного дзеркала, місцями воно розбите, заклеєне і замальоване.
Та й взагалі цей телескоп встановлений нам не нами. Запрограмований на систему анахронічних уявлень, він умисно спотворює обличчя нації. Відтак і живемо в постійному відчутті негараздів, психологічного дискомфорту, викривленої істини. У той час, коли справжня дослідна станція з потужним нашим телескопом давно вже повинна пролітати над світом, вивчати світ об’єктивно, і об’єктивно віддзеркалювати світові нас
(з серії «Підривна література», 2013 р., лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитано в Києво-Могилянській академії 1 вересня 1999 року)
І насамкінець. Петро Порошенко оголосив десятиліття захисту української мови. Мені здається, не треба робити такі декларації. Треба зробити одну просту річ — безоплатно поширити по школах України найкращі твори Ліни Василівни — «Берестечко», «Маруся Чурай», збірники її поезії. Оце буде реальна конкретна справа з розвитку нашої культури.
Хотілося б побажати Ліні Василівні міцного здоров’я, невичерпних творчих сил, такої віри в Україну, яка передавалась би кожному з нас. Як-от в оцих її рядках із «Берестечка»:
«Не допускай до себе мислі,
Що Бог готує нам неласку.
Життя людського
строки стислі —
Немає часу на поразку».
«ВОНА ІНТЕЛІГЕНТНА ЗА СВОЄЮ ПРИРОДОЮ»
Леонід КРАВЧУК, перший президент України:
— Я Ліну Костенко знаю ще з радянських часів. «Марусю Чурай», яка вважалася ЦК Компартії України не дуже лояльним твором, прочитав кілька разів. Але я не знайшов там чогось такого, що могло б викликати якусь підозру чи незадоволення в людей. А от ЦК знайшов. Прочитавши «Марусю Чурай», я відчув, наскільки це глибока, щира, інтелігентна й освічена людина.
Пізніше я кілька разів зустрічався з Ліною Василівною — зокрема, вже після президентства в Оперному театрі. А я тоді входив у редакційну колегію журналу «Бульвар». Вона підійшла до мене і каже: «Пане президенте, хіба це личить президентові України бути в колегії такого журналу?» Наступного дня я зателефонував і сказав, що виходжу звідти. Її слова були для мене не просто порадою, хоч вона старша за мене лише на чотири роки, а чимось більшим.
От взяти її слова про російську війну проти України:
І жах, і кров, і смерть,
і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра — ви.
Так сказати може лише дуже талановита, дуже переконана у своїй правоті людина, яка любить свою землю, свою країну, свій народ. Вона інтелігентна за своєю природою. У мене таке враження, що в неї і волосся інтелігентне. Хай вона буде здоровою, і хай їй щастить. Я завжди читав її з задоволенням, і хотів би, щоб вона писала більше. Такі твори потрібні українському народові.
«КОЛИ В ДУМКАХ ПРО ДОНЕЦЬК ІНШИХ СЛІВ НЕ ДОБЕРЕШ, НІЖ «ПО МІСТУ БЛУКАЮТЬ МЕРТВІ, ЯКІ ЩЕ ЛЮБЛЯТЬ ЖИВИХ»
Олена ТАРАНЕНКО, завідувачка кафедри Донецького національного університету імені Василя Стуса:
— Ліна Костенко — класик. Це не комплімент, це констатація власного відчуття. Класик таким тільки і може бути — для мене, особистий, власний, прийнятий серцем. Класика — це коли читаєш поетичні рядки (чи слухаєш музику) і думаєш: «Не може бути, щоб ніхто до цього так не писав, це так просто, це така правда, як же до цього і без цього?». І ще думаєш: «Це не просто про мене сказано, це як я сама сказала».
Така моя Ліна Костенко. Чиї рядки просто самі випливають у моїх думках, коли — про дуже важливе, дуже особисте. Як допомога, іноді — порятунок. Коли гніваєшся до краю, коли підступає відчай, а в голові «Єдиний Боже, все обсіли хами. Веди мене шляхетними шляхами...». Коли раптом приходить розуміння, що це саме моє «життя іде, і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде». Коли в думках про Донецьк інших слів не добереш, ніж «по місту блукають мертві, які ще люблять живих». І цією любов’ю живиться те, що, здавалося, в мені померло назавжди. Найболючіший власний досвід вистражданий також її рядками — від «У житті свобода лиш єдина, одна свобода — та, що у мені!» до «На те й погорільці, — будуємо хатку. Над хаткою небо. А знов голубе. Найвище уміння — почати спочатку: життя, розуміння, дорогу, себе».
Але серед усіх цих рядків, необхідних мені, тих, що стали частиною мого життя, є один головний текст. Програмний, як сказали б у радянській школі, але та програма — моя. То «Трамплін для сосен і снігів», так-так про: «В кишені був квиток, а снігу по коліна...». І про ідею фікс, і про величезність гори, яку взяти неможливо за визначенням, і про магніт, що манить, тим більш, і про «те, що зранку починалось грою, під вечір стало справою життя». Про амбіції, про «весь світ зачекає», про гордість перемоги... А й про головне: «Є строга радість — взять трамплін рекордний. Без публіки. Без премій. Без журі».
ФОТО З АРХІВУ «Дня»
Це урок. Один із тих, що маю щастя брати у Великої Майстрині. Уроки достойного життя, що вона так щедро дає всім, хто вміє і хоче вчитися — читати, слухати, думати, жити.
«ЗАХОПЛЮЄ ЄДНІСТЬ ДУМКИ Й ОБРАЗУ»
Андрій СОДОМОРА, перекладач, письменник, філософ, учений:
— Яскраву й самобутню поетичну творчість Ліни Костенко, зокрема й як авторки знаменитої «Марусі Чурай» («української Сапфо»), сприймаю в її органічному співзвуччі з найвищими зразками європейської літератури передовсім — поезії життєлюбних еллінів, закоханих не лише у світло сонця, а й у світло, що у Слові. Те світло в Ліни Костенко особливо зворушливе, тепле (блиск — холодний), бо її Слово глибоко закорінене в національний ґрунт, черпає живильні соки рідної землі.
Захоплює шанована нашими неокласиками єдність думки й образу. Думки гострої, творчої, безкомпромісної; образу — оригінального, точного, емоційного.
«Мова — душа народу» — це про поетичну мову творів Ліни Костенко: мову, якою вона була за часів Марусі Чурай і якою має тепер бути — не «правильною», а правдивою, живою, українською; дарма, що входимо у світ дедалі прагматичніший, депоетизований.
«ДЛЯ СЕБЕ ТАЛАНТ ЛІНИ КОСТЕНКО Я ВІДКРИВАВ У ЧАСИ ПЕРЕБУВАННЯ В ТАБОРАХ»
Мирослав МАРИНОВИЧ, дисидент, правозахисник, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи:
— Моя Ліна Костенко — це людина, яка відчуває плоть поезії, яка відчуває душу поезії, яка не просто віршує і складає рими до купи, а яка творить поезію. З-під її пера виходить справжня поезія. Це рідкісний талант від Бога. В нас є багато поетів, які римують, але є лише одиниці, які до глибини розуміють, що таке душа поезії.
Для себе талант Ліни Костенко я відкривав у часи перебування в таборах. Її збірка віршів «Неповторність» стала величезною подією для політичних таборів — усі захоплювалися її словом. Пригадую собі, наскільки великим було захоплення тим чаром поезії Ліни Костенко.
Щоправда, в табірний час я відчував певну дистанцію до позиції її споглядальності. «Які тоді були у нього очі?», — запитує вона у вірші «Чи зрікся Галілео Галілей?». Тобто йдеться про Галілея, який був у опозиції, але цього не висловлював, а тільки очима дав зрозуміти, як він до цього всього ставиться. В час дисидентський, у час мого власного бунту мені цього було замало. Звичайно, я розумію, що людина має право на своє бачення. Мій тодішній бунт уже відійшов. Зараз внутрішньо я цілком на одній хвилі з Ліною Костенко. Дай їй Боже, здоров’я! Я принагідно хочу висловити їй найкращі побажання з нагоди дня народження!
Cергій ТРИМБАЧ:
«БУЛО БЕЗКОНЕЧНО ШКОДА, ЩО МИ РОЗМИНУЛИСЬ...»
А втім, не зовсім так — не розминулась Ліна Костенко з Олександром Довженком. У розмові з Оксаною Пахльовською (у книзі Івана Дзюби «Є поети для епох», Київ, Либідь, 2011) Поет розповідає про свою зустріч із Поетом. Було це в Москві, де Костенко навчалась у Літературному інституті. З однією з київських сценаристок опинилась у московській квартирі режисера. Та почала читати свій опус...
Довженко «слухав-слухав — і почав читати свій. Уривок із «Поеми про море», ту фантастичної незграбної ніжності любовну сцену під зорями. Він читав дивовижно [...] Я була вражена його зболеністю, драматизмом його розповідей про те, як він знімав «Щорса».
А так, у «Поемі про море» є дивовижні сторінки. Кінооператор Сергій Урусевський («Летять журавлі») пригадував, що Довженко і йому читав ці епізоди, а потім запитав, як знімати зорі. Як? Вертикаль оту, що є одним із найбільших див цього світу.
А ще студентка Літінституту зауважила, що на стіні в Довженковій квартирі висіла картина з квітучими яблунями. «Він говорив, що старі люди повинні свій вік доживати в садах. До мене він звертався українською. І запросив почитати вірші, прийти до нього на дачу, вона десь там недалеко від Передєлкіно, на Мічуринці.
Студенти Ліна й Єжи Ян Пахльовський (він стане її першим чоловіком) узимку часто їздили на лижах — якраз побіля письменницьких дач у Передєлкіно. Заїхати до господи Довженкової можна було, одначе... «В юності ми ж усі безсмертні. Але я все відкладала, відкладала, мені здавалося, що мої вірші ще не годяться, щоб читати їх Довженкові. І ані взимку, ні влітку так і не зайшла. А потім раптом прочитала, що Довженко помер (це сталося 25 листопада 1956-го.— С.Т.). Плакала. Було безконечно шкода, що ми розминулись».
От ці переживання лишились у вірші «Підмосковний етюд».
[...] Там Пастернак,
а там живе Чуковський,
а там живе Довженко,
там Хікмет.
Все так реально,
а мороз — чукотський,
а ми на лижах — і вперед,
вперед!
Ще всі живі.
Цитуємо поетів.
Ми ще студенти,
нам по двадцять літ.
Незрячі сфінкси снігових
заметів
перелягли нам стежку
до воріт.
Зметнеться в гору
білочка-біженка.
Сипнеться снігом,
як вишневий сад.
І ще вікно світилось
у Довженка,
як ми тоді верталися назад.
Ще нас в житті чекало
що завгодно.
Стояли сосни в білих кімоно.
І це було так просто
і природно —
що у Довженка
світиться вікно...
Так просто і природно, і всі живі. Бо молодість, яка не вернеться. Не вернеться, якщо не вкарбується в слово, щоби оживати щораз, щоби вертати час і його дихання, його прекрасну неповторність.
Як у тій же Довженковій «Поемі про море»: «Повечорів уже день, але видно далеко і чути навколо, ніби зникли непомітно всі кордони...»
І чи не ці рядки «Поеми...» вразили тоді студентку Ліну Костенко?
«Ось він. Їй хочеться бути з ним вночі серед степу одній.
Ось вона. Йому хочеться бути з нею одною вночі серед степу.
«Хочу лежати в степу в теплу ніч одна, хочу дивитись на небо. А наді мною, щоб тільки зірки й твоє обличчя, мій любий. І ніколи не забути мені цього в житті, ніколи».
Степ, зорі, бездонне небо мерехтить далекими світами. Це залишається, це буде завжди, допоки є Поет, Поети, які здатні зняти пелену з наших очей, відкрити весь об’єм Космосу, яким і є людська душа.
Ні, не розминулись вони, Ліна Костенко й Олександр Довженко. І нам би не пройти мимо. Бо інакше «як ми у вічі глянемо нащадкам?»
«У НЕЇ ТАКИЙ АВТОРИТЕТ, ЯКИЙ ЛЮДИ ХОТІЛИ БИ БАЧИТИ В ПОЛІТИЦІ»
Євген ГОЛОВАХА, заступник директора Iнституту соціології НАН України:
— Це одна з найбільш знаних постатей в Україні, яка є найменшим об’єктом критичного ставлення до себе. До неї люди з різних верств і з різними поглядами ставляться як до представника високої української культури. В неї такий літературний авторитет, який люди хотіли би бачити в політиці.
«ФЕНОМЕН, ГІДНИЙ ПОДИВУ»
Андрій ЛЮБКА, письменник:
— Щотижня я відвідую сайт книгарні «Є», щоб переглянути список бестселерів — які 20 книжок українці найохочіше купували за останні сім днів. Переважає там перекладна література, коли з’являються новинки українських авторів, то потрапляють у топ на кілька тижнів, особливо успішні — як Шкляр чи Жадан — місяців. Є з цього правила один виняток — Ліна Костенко. Книжка її вибраних поезій у списку бестселерів уже кілька років поспіль, традиційно піднімаючись угору напередодні свят. Що це означає? Що вірші Ліни Костенко досі для українців є певним еталоном, взірцем доброї поезії й літератури. Малі й великі, жителі сіл і мегаполісів, українськомовні й російськомовні, що люблять українське слово — українці вибирають «Триста поезій» Ліни Василівни для себе й на подарунок близьким. Цій книжці не потрібна реклама, піар-супровід, презентаційні тури — її вперед ведуть тексти. Це, либонь, мрія кожного поета — щоб його вірші знали напам’ять, цитували й читали без огляду на кон’юнктуру чи рекламу, вік чи регіон проживання. Додаймо до цього ще й виняткові моральні чесноти авторки, а передусім її скромність, — і отримаємо феномен, гідний подиву. Добре, що в нас є Ліна Костенко.
«У НЕЇ ПОТРІБНО ВЧИТИСЯ МУЖНОСТІ...»
Сергій СЕКУНДАНТ, завідувач кафедри філософії й основ загальногуманітарного знання Одеського національного університету імені I.I. Мечникова, доктор філософських наук, доцент:
— Я завжди був переконаний, що великим поетом може бути тільки велика особистість. Поезія Ліни Костенко глибока й багатогранна. Її життя — це приклад мужності, любові й віри у світле майбутнє України. В неї, а не в політиків, молоді покоління повинні вчитися любові до Батьківщини, людини, природи та, нарешті, до самого життя. В неї потрібно вчитися мужності, того, як любити, вірити і боротися, бо це те, без чого не зможе стати щасливою ні окрема людина, ні народ у цілому. Я радий, що найяскравіші представники епохи «фізиків і ліриків» змогли не просто вижити, а пронести крізь роки і донести нинішньому поколінню молоді свої ідеали і цінності. Довгих років Вам, Ліно Василівно, й усього самого доброго. Я сподіваюся, що ще багато років Ви будете нас радувати своєю поезією.
ТИМ ЧАСОМ
«Книга для Ліни»
Львів’яни підготували сюрприз до дня народження великої української письменниці
Книжка ручної роботи з переписами віршів Ліни Костенко — такий оригінальний подарунок підготувала львівська творча лабораторія «Лапудики» до вродин великої української письменниці, які Ліна Василівна відзначає 19 березня.
«Ідея проекту зародилася рік тому. Однак активно люди почали долучатися до створення книги лише в останні два місяці, — згадує Яна Лапуда, яка над ініціативою працювала разом із чоловіком. — Суть проекту полягає в тому, щоб люди з будь-якого куточку України переписали свій улюблений вірш Ліни Костенко на аркуші формату А4, зігнутому навпіл. Далі ці вірші надсилалися мені до Львова. Потім ми кавували ці аркуші, тобто тонували кавою, щоб ззовні їх штучно зістарити. А наприкінці все це зшивається у книжку. Ззовні вона буде дуже схожа на збірку «Ліна. Триста поезій». У нашої книжки також буде фіолетова обкладинка, а на ній золотими літерами вишито «Книга для Ліни».
Ініціативні львів’яни зібрали понад 250 переписаних віршів. «Найбільш активну участь у проекті взяли львівські студенти. Це логічно, бо в інших регіонах про цей проект могли і не знати, адже я здебільшого поширювала інформацію по Львову. Втім, також листи надіслали із Чернівецької області, Івано-Франківщини і не тільки. Крім молоді, долучалися також і викладачі університетів, і професори. Дехто навіть написав власні вірші, присвячені Ліні Костенко», — розповідає Яна Лапуда.
У книжці також є ілюстрації, підготовані творчою майстернею «Малювці». «Це діти, які малювали портрети Ліни Костенко, — пояснює львів’янка. — Вони побачили поетесу в особливому світлі, адже це діти. Вони не просто досконало перемальовували її портрети, а внесли в ці малюнки своє бачення. Наприклад, додали письменниці певні риси: на деяких портретах Ліна Василівна дивиться, напевно, трошки зверхньо, а на деяких — навпаки, виглядає дуже мило. Діти зауважили її стрілочки біля очей, які є на кожному малюнку. Також на всіх портретах дуже гарно було намальоване її пишне волосся».
Так коли ж сюрприз зі Львова отримає сама Ліна Костенко? Яна Лапуда каже, що це станеться зовсім скоро: «Ми поїдемо до Києва і особисто передамо «Книгу для Ліни» її головній натхненниці».
Дмитро ПЛАХТА, «День», Львів
