Чи давно ви тримали в руках ляльку? Отож- то. Наразі перепрошую — ви ж дорослі. Ляльки лишились у дитинстві або належать нині вашим нащадкам. Поза тим є в Україні серйозні, поважні дорослі люди, які присвятили себе саме лялькам, зокрема ляльковому театру. Нещодавно вони організували й відсвяткували в столиці України, у казковому будинку Київського академічного театру ляльок свій V Міжнародний фестиваль за участю лялькарів iз Польщі (Лодзь), Сербії (Земун), Білорусі (Брест), а також з України — з Черкас, Ужгорода, Полтави, Рівного, Києва (Театр маріонеток, Міський театр ляльок та Університет ім. І.Карпенка-Карого).
Своєрідною окрасою фестивалю були вистави Донецького обласного театру ляльок — «Ніч на Івана Купала» Я. Стельмаха за М. Гоголем та «Лисичка, Котик і Півник» О. Олеся. Відбувся своєрідний творчий звіт найстаршого в Україні лялькового театру перед столичним глядачем і мистецькою громадськістю. Успіх ще раз підтвердив високий професійний рівень колективу, і в жовтні уряд присвоїв театру статус академічного. До свого 75-річчя в грудні наступного року театр іде з гідним сучасним доробком. У його репертуарі твори вищого літературного ґатунку — Г. Х. Андерсен і О. Пушкін,Є. Шварц і М. Гумільов, К. Чуковський, Ю. Чеповецький, В. Нестайко та інші. Досконала літературна основа майбутньої вистави — одна із стратегічних рис роботи донецьких лялькарів.
Мистецьку стратегію цього театру розробляють у творчому партнерстві та взаєморозумінні керівники театру — директор-художній керівник, заслужений працівник культури України, доцент Донецької музичної академії ім. С. Прокоф’єва Віктор Стариков та головний режисер Анатолій Поляк — заслужений артист України, лауреат премій ім. Лесі Українки та М. Садовського. Літературною частиною театру опікується професійна письменниця Світлана Куролех.
А ведеться лялькарям у величезному мегаполісі зрусифікованого Донецька дуже непросто. Привезти дітлахів на виставу з інших районів міста — проблема. І тоді лялькарі самі вирушають до маленького глядача, не знижуючи мистецького рівня таких зустрічей. Вистави українською мовою надто часто відкидаються і батьками, і навіть викладачами середніх шкіл(!) — і тоді лялькарі беруться за Гоголя і Олеся. Попереду, мабуть, «Енеїда».
Колись театр вселився в незручне приміщення старого кінотеатру. Зал тут величезний, широкий, маленькі ляльки з великої відстані не сприймаються, тож діти на задніх рядах шумлять. І тоді театр вдається і до педагогічної роботи з глядачами та вихователями, і до радіопідсилення, і — головне — до створення проекту перебудови споруди. Проект вже готовий і узгоджений на всіх рівнях крім… Ви вгадали — крім фінансового. Грошей на культуру не вистачає навіть у регіоні, який хизується своїм багатством на всю Україну. Сподіваймося, що Донецький обласний театр ляльок, здобувши давно заслужене звання академічного, діждеться: держава, аби не соромитися, таки відкриє для перебудови гаманець разом iз тими заможними новими українцями, які для власних дітей не пошкодують дещицю копійок з нулями…
А творчий рівень вистав донеччан і справді високий. Актори — здебільшого харківської та дніпропетровської фахової освіти — віртуозно й виразно водять ляльок, створюють яскраві інтонаційні характеристики героїв, позбавлені того фальшивого писку й вереску, який часто, на жаль, відбиває будь-яку охоту дивитись лялькові вистави в певних театрах. Акторська трупа береже славні традиції своїх попередників. Зокрема, в театрі впроваджено власну внутрішню премію імені Бориса Смирнова, творчого лідера колективу з 1971 по 1999 рік, нині, на жаль, покійного. Донецькі актори-лялькарі не страждають на комплекс недостатньої публічності — в театрі нема вистав так званого «живого плану», коли здоровенна фігура людини з’являється на публіці, щоб поспілкуватися з маленькими ляльками й дітлахами. Бо тоді зникає магія гри з ляльками і в ляльок, вважає режисер Анатолій Поляк. У його театрі панує, царює, володарює Її Величність Лялька.
А ляльок у донецькому театрі створюють головний художник Анатолій Павлик і його майстерна команда. Можна сказати, що загальний стиль цих ляльок — лірично- іронічний. І в Півника гребінець «ірокезом», і в Котика солом’яний брилик набакир, і в рудого Панька борода лопатою, і гоголівські «жахи» смішні — величезна голова Басаврюка хвацько і зовсім не страшно літає чорним простором. Зате які тут на Івана Купала дівчата — різні, але всі красуні, стрункі, ходять вихилясом, пускають свої віночки водою й пречудово співають та хороводять.
Невеликий простір за влучно оздобленою ширмою лялькового театру режисер і художник примудряються не тільки розширити, а й надати йому незвичної перспективи. Скажімо, у казці О.Олеся домівка Лисички має дахом землю з травичкою — бо це ж нора. Котик нагорі своєю скрипочкою виманює з-під землі все лисяче сімейство, щоб по черзі піймати кожного в мішок, аби витурити злодюг подалі звідси. А в норі оселилась мишка, й щасливі Котик із Півником рушили дорогою вглиб простору (це два метри!), в далеку дорогу додому. І поступово їхні фігурки зменшуються, зникаючи за «пагорбом» ширми. Та й у просторі гоголівської фантазії зустрічаємо і принцип симультанності (одночасності місця дії в полі зору глядача), і переконливість плину річки, і польоти героїв у зоряно-місячному небі. Такі просторові ефекти не часто зустрінеш у ляльковому театрі.
Тішить музична основа донецьких вистав. Вона мелодійна, українські музичні інтонації прикрашають драматичну дію. Пісня Котика, наприклад, дуже просто запам’ятовується. Полтавський композитор Василь Якубович, автор оригінальної музики до донецьких вистав, враховує не тільки характер драматургічного матеріалу і режисерську стилістику, але й специфіку лялькового театру. А ще донецькі ляльки граціозно танцюють (балетмейстер Олександр Касьяненко).
Театр не замикається у власному просторі. Тут ставили вистави режисери й художники з інших театрів, зокрема, народний артист України Сергій Єфремов (Київ), заслужений діяч мистецтв України Борис Азаров (Сімферополь), відомий в Україні творчий тандем Валерій Бугайов (нині в Росії) та Віктор Нікітін з Дніпропетровська. Театр брав участь у багатьох міжнародних фестивалях і гастролював у Сербії, Боснії, Герцеговині, Молдові, Білорусі, Бельгії…
…Колись трапилося мені взяти до рук тростинну (на паличках) ляльку східної красуні. І коли вона з моєї волі почала рухатися, роздивлятися навкруги, вітатися з присутніми, мене раптом не стало, була тільки Вона — Принцеса Лялька. Вона вела мене куди хотіла, робила те, що їй заманеться. І коли я, немало тим наполохавшись, лишила її в кріслі, вона проводила мене сумним докірливим поглядом. Хочете вірте, хочете — ні.
А я вірю і знаю, що мистецтво театру ляльок трохи містичне. Його персонажі за відсутності людей живуть власним життям — недарма написано не зовсім дитячу казку про театр Карабаса Барабаса, Мальвіну, П’єро й Буратіно. Його можливості безмежні, як людська уява, його зміст завжди філософський, бо навіть простенька казочка — це притча. А ще «жива» лялька відсторонює від побутової реальності, відкриваючи таким чином простір для роздумів, узагальнень і романтики. І донецькі, нині академічні лялькарі- ювіляри цьому вірно й високо служать.
