1 — 3 грудня ювіляри запрошують глядачів на вечір «Сквозь годы…», в якому виступлять актори різних поколінь, котрі зараз працюють на цій уславленій сцені. Про майбутні торжества, про минуле та майбутнє Театру ім. Лесі Українки, про взаємовідносини творця і влади — наша бесіда з генеральним директором-художнім керівником колективу Михайлом Рєзниковичем.
ПРО ЮВІЛЕЙ
— Театр ім. Лесі Українки — моя перша любов, — признається Михайло Юрійович. — Я прийшов працювати до Російської драми 43 роки тому. Театр мене приголомшив дивовижно людяним, душевним і творчим ставленням до молоді. Тоді до театру прийшла ціла група акторів, яких дуже привітно зустріли корифеї: Юрій Лавров, Євгенія Опалова, Віктор Халатов. Їх доброзичливе ставлення до молодих колег стало для мене наукою на все життя. Знаєте, я б дуже хотів, щоб сьогоднішні майстри так само трепетно ставилися до молоді. Цей ювілей нашого театру, для мене, з одного боку, це амаркорд — солодко-гіркі спогади. Солодкі — тому, що був чудовий час, а гіркі — тому, що пішли ті, хто були моїми вчителями. Цей ювілей — сумний і веселий. Ми спробували у виставі «Скрізь роки...» пригадати тих, кого з нами вже немає. Ми хочемо, щоб на сцену вийшла вся трупа, щоб звучав гумор, були жарти. Це буде вистава з новел, які перетікають з однієї в іншу... Ви знаєте, стіни Театру ім. Лесі Українки завжди допомагають талановитим і тим, хто хоче виступати на цій прославленій сцені, а ювілей — це привід пригадати добре і подумати, як жити колективу далі.
ПРО ЕКСПЕРИМЕНТИ
Цього року Російська драма почала сезон із цілої серії експериментальних робіт на малій сцені. У «Ромео і Джульєтті» звучала німецька і російська мова, а виставу про Василя Стуса «Йду за край» грають українською мовою. Резонанс викликала й остання постановка колективу: «Дон Кіхот. 1938 рік», що об’єднала героїв Сервантеса і Булгакова…
— Всі наші прем’єри замішувалися ще півтора року тому, — підкреслив М. Рєзникович. — У непростий для нашого театру період: коли в нас було певне протистояння з тодішнім Міністерством культури, але попри численні перевірки, гучні заяви, судові засідання і інші способи псування нервів, ми все ж таки репетирували. Я радий, що вистави відбулися. Наприклад, «Ромео і Джульєтту» ми зіграли на аншлагах по вісім вистав у Києві і в Мюнхені. Нам приємно, що цю виставу запросили в лютому 2007 року до Базелю (Швейцарія), а у вересні до Канади (нам запропонували показати постановку в університетському місті Едмонтон, де живе й працює велика українська діаспора, і ми вирішили зіграти виставу по-українськи). У «Ромео...» відбулося поєднання природи почуттів наших і німецьких акторів. Саме симбіоз різних мов і театральних культур — найцікавіше у виставі. До речі, всі німецькі актори, зайняті в постановці, не професійні актори, а театрознавці (майбутні драматурги, завліти театрів). У Німеччині керівники театральних колективів дуже добре розуміють, що студентам потрібно освоїти акторську майстерність. Тому коли вони, закінчивши ВНЗ, в майбутньому писатимуть про театр, то в їхніх статтях уже не буде дурості чи низькопробності, яку часом пишуть деякі наші випускники- театрознавці, які часто-густо не розуміють самої природи акторської майстерності...
Поставити виставу про життя і долю Василя Стуса «Йду за край» — ідея актора нашого театру Романа Семісала. Ми пішли йому назустріч і подумали, що це має бути обов’язково вистава українською мовою. Для мене особисто в цій постановці була головна проблема про яку Пастернак сказав: «Я все життя боровся з низькопробністю. Різною низькопробністю». Так ось і Стус міг сказати те ж саме. Вистава ставить проблему боротьби з пристосовництвом, з тим «чого зволите?», до речі, актуальною і нині. Сьогодні ти — «помаранчевий», завтра — «біло-блакитний», а післязавтра ще в якийсь колір перефарбуєшся. Цього не повинно бути. У виставі ставиться важлива тема — проблема совісті. Уперше за 80 років вистава в Російській драмі йде українською мовою і від цього в глядачів відчуття, що звучить сам голос Стуса. Хоч у постановці є документи, які звучать «мовою оригіналу» — українською та російською мовами.
Я хочу підкреслити, що наші вистави «Ромео і Джульєтта» та «Йду за край» доводять, загалом, прості речі: неважливо, якою мовою ти говориш, а важливо, що ти говориш! Хочу я тебе зрозуміти чи ні? Можна довго говорити про вступ до Європейського дому, але нічого не робити, а ось «Ромео…» і «Йду за край» — це конкретні кроки в цьому напрямку, це спроба повернутися до тієї Вавілонської вежі, яку не змогли побудувати люди, бо пересварилися, і Бог у покарання сказав: «Будете розмовляти різними мовами»! Наші вистави — це повернення до однієї мови, яка називається мовою театру.
— Михайле Юрійовичу, чи потрі бно це розуміти так, що в майбутньому в Театрі ім. Лесі Українки йтимуть вистави французькою, англійською, польською, італійською та іншими мовами?
— Це залежатиме від конкретних умов. У творчості взагалі все індивідуально. Якщо ми поставимо це питання на потік, то нічого доброго не буде, а якщо виникне якась творча ідея, то ми подумаємо: як її можна втілити на сцені. До речі, у нас у репертуарі була вистава «Неймовірний бал» — пластична постановка, балет-шоу Алли Рубіної, в якій драматичні актори танцювали. А в «Маскарадних забавах» наші актори чудово співали (причому без фонограм — вживу)!
ПРО ВЛАДУ
— «Дон Кіхот. 1938 рік» замишлялося півтора року тому, а прем’єра відбулася лише зараз, — продовжує Рєзникович. — До речі, п’єса М. Булгакова ніколи не мала успіху в театрі! Поставити «Дон Кіхота» ми вирішили на прохання Іспанського посольства, і, звичайно, якби не Давид Львович Боровський (сценограф), то цієї вистави б не було. Ми творили її разом, думали, як цікаво її поставити. Тому весь жовтень минулого року я таємно літав до Боровського ( у ту пору я був не виїзний, і не легітимний, літав за свої гроші). Знаєте, проблема — людина і влада була в усі часи. Ми й поєднали п’єсу Булгакова та роман Сервантеса. На початку 40-х років чудовий дослідник італійської та іспанської драматургії Джівелегов написав про те, що останні два акти «Дон Кіхота» — це духовний заповіт Михайла Булгакова. Саме це стало відправною точкою для вирішення постановки. У виставі поєднано три епохи. «Дон Кіхот. 1938 рік» — багатошарова вистава, багатоступінчаста. Так у ході роботи з’ясувалася цікава деталь: виявляється, Сервантес і Булгаков по життю, за проблемами, за трагедіями, які вони пережили, були дуже схожими, близькими. У цій виставі закладено, як нам здається, одну дуже просту ідею: щойно людина прощається з мрією чи коли її примушують розлучитися з мрією, і знищивши в собі мрію — вона йде з життя. Без мрії, духовної і чистої, людина жити не може! Життя з неї йде разом із тим, як іде мрія. Костюми до вистави «Дон Кіхот. 1938 рік» зробила Олена Дробна — здібний, молодий художник, і мені було дуже приємно, що Давид Боровський схвалив ці костюми. Ми закінчували виставу вже без нього (сценограф раптово помер цього літа. — Т. П.).
ПРО ПОЛІТИКУ
— Михайле Юрійовичу, нині ви не лише художній керівник Російської драми, але й депутат Київради. Навіщо вам, творчій людині, було йти в політику?
— Я в політику не йшов. Вважаю, що депутат у Київраді, передусім, господарник і він думає про те, як би людям у місті жилося краще. Я й не хотів іти в депутати. Це сталося майже випадково. Після трагічних подій, «наїздів» Мінкульту, перемог у суді, виявилося, що внаслідок протистояння мій особистий рейтинг сильно виріс (хоча режисер — професія непублічна) і представники Партії регіонів попросили, щоб я балотувався до Київради. Я не зміг відмовитися, бо у важку хвилину вони мені допомогли — так у списку Регіонів я став другим номером. Знаєте, ставши депутатом я не розчарований, але дещо збентежений тим, що нині там відбувається. Майже половина моїх колег-депутатів думають як якомога яскравіше засвітитися власним піаром, а не про потреби киян. Колись драматург Олександр Гельман (автор добрих п’єс доби 80— 90 років — «Мы, нижеподписавшиеся», «Премия», «Наедине со всеми» та інші) сказав: «Любов до Батьківщини — це не берізки цілувати». Так ось, якщо ти любиш своє місто, то не варто кричати про це (як я люблю киян, не сплю ночами, думаючи про них), а потрібно конкретно займатися їхніми непростими проблемами. Знаєте, наразі моя робота як депутата лише розгортається. Ми в Комітеті з культури намагаємося допомагати київським творчим організаціям. Хоча, чесно скажу, я жодного разу з міським головою Л. Черновецьким особисто не спілкувався, але багато які наші проблеми знаходять у нього розуміння. Наприклад, театр різко виступив проти будівництва, яке розпочали навпроти нашої будівлі (зламали сквер, знищили дерева). Потрібно віддати належне меру — він заборонив будівництво до ухвали суду.
— Вам не шкода гаяти час на засідання, замість того, щоб у театрі щось нове поставити?
— Можливо шкода... У своєму розвиткові я йшов услід за шістдесятниками, а в них було дуже гостре почуття соціальної справедливості. Мені також хочеться, щоб кияни жили краще. До речі, міськрада пішла назустріч нашій Комісії з питань культури і виділила гроші на театральну премію «Майстер», яку вручатимуть до Дня Києва найвидатнішим діячам культури, театру, музики.
ПРО ПРЕМ’ЄРИ
— Наприкінці грудня ми запросимо глядачів на прем’єру «Як важливо бути серйозним», — сказав М. Рєзникович.
— Михайле Юрійовичу, але ж така вистава вже була в афіші театру?
— Ту виставу я поставив 1975 року. Вона пройшла 300 разів, користувалася гігантським успіхом у публіки, хоча тоді, перед прем’єрою, адміністрація театру, подивившись генеральну репетицію, вирішила, що на нас чекає провал. Але вона помилилася! Вистава мала величезний успіх у глядачів і критиків. Там грав «зоряний» склад: Роговцева, Кадочникова, Швідлер, Батуріна, Смолярова. Тепер ми вирішили зробити нову виставу в тих же декораціях і костюмах, але її поставить уже інший режисер (Ірина Барковська) і зіграють інші актори. «Як важливо бути серйозним» — дуже важка п’єса О. Уайльда, яка практично нікому не вдавалася за останні 50 років у колишньому СРСР. Нам у Театрі ім. Лесі Українки вона вдалася! Ми зуміли розгадати одну таємницю — відкрили природу почуттів, а це дуже непросто передати на сцені. Зараз проблема в тому: чи зуміють молоді актори, інше покоління, передати цю природу почуттів?
У нас готується ще декілька постановок, у одній із них будуть зайняті провідні актори трупи — Валерія Заклунна і Юрій Мажуга («На закате солнца», режисер Ольга Гаврилюк). З січня розпочинаємо репетиції двох вистав, які поставлять запрошені режисери. Аркадій Кац, поставив у нас «Вовки та вівці», а тепер працюватиме над «Доходным местом» а Ігор Селін (його «Маскарад» іде з великим успіхом у нашому театрі) поставить «Сірано де Бержерака». Думаємо про бенефіс Лариси Кадочникової, яка наступного року відзначить ювілей…
Я вважаю, що унікальність нашого театру в тому, що він зберіг серце — живу ідею психологічного театру — в усі свої роки. Про кожен великий театр можна написати «Театральний роман», подібний до булгаковського. Чекає на свій театральний роман і Театр ім. Лесі Українки....
