Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Анастасія ВОЛОЧКОВА : «Я не заручниця своєї професії»

26 квітня, 2001 - 00:00


Ми можемо сміливо говорити, що саме на київській сцені уперше засяяла нова яскрава балетна зірка — Анастасія Волочкова. П’ять років тому перемога на Міжнародному конкурсі «Серж Лифар де ля данс» стала вдалим стартом в її творчій біографії. Нині балерина виступає у Маріїнському й Великому театрах. Незважаючи на стрімкий злет популярності, армію шанувальників, у Насті не зіпсувався характер. Вона така ж привітна, усмішлива, контактна.

— Вас можна привітати — ви стали солісткою Великого театру після дебюту в оновленій версії «Лебединого озера» (постановка Ю. Григоровича). Тепер станете москвичкою чи будете поєднувати виступи в Маріїнці й у Великому театрі?

— У березні відбулася прем’єра відновленого балету Юрія Григоровича «Лебедине озеро». Мені дуже приємно, що нашу роботу тепло прийняла критика, і це стало подією не тільки для Великого театру, але й для всіх меломанів. Прекрасно, що в головний театр Росії повертається хореографія видатного майстра нашого часу Юрія Григоровича. Адже саме його балети уславили радянську балетну школу. А «Лебедине озеро» знову стає візитною карткою Великого театру. На прем’єрі моїми партнерами були Микола Цискаридзе і Андрій Уваров, у другому складі зайнятий Володимир Непорожній. Репетиції проходили у творчій обстановці. Ми працювали на підйомі, забуваючи про час. Я вважаю це найщасливішим етапом у своєму житті. Мені запропоновано контракт із Великим театром.

На фестивалі «Серж Лифар де ля данс» я виконала монолог Мехмене-бану з «Легенди про любов», поставленої Григоровичем, і «Російський танець» із «Лебединого озера» у хореографії Володимира Васильєва. А також номер-модерн «Грішний янгол», створений спеціально для мене Даном Тай-Суном. Мені хотілося показати киянам різноманітний репертуар. Я не можу поскаржитися на відсутність роботи, крім Маріїнки й Великого театру займаюся власними антрепризами. Недавно відбулися мої сольні концерти у Швейцарії, Франції та Англії, до яких я включила десять номерів класичного репертуару.

— Як ви ставитеся до думки багатьох театральних критиків, які вважають, що зараз немає молодих хореографів, здатних ставити не одноактні балети, а великі масштабні полотна?


— З цим можна посперечатися. Наведу один приклад. Мені пощастило працювати із Борисом Яковичем Ейфманом, який поставив для мене балет «Російський Гамлет». Прем’єра відбулася минулого року. Я грала роль Катерини Великої. На мій погляд, сьогодні він єдиний, хто може ставити великі драматичні спектаклі в Росії. Його роботи захоплюють драматизмом, патріотизмом, відданістю історії. Він як хореограф визнаний у всьому світі. Я не можу погодитися із деякими критиками, які вважають, що Григорович — це балетмейстер 70-х, тобто вчорашнього дня. Його спектаклі напрочуд живучі й непідвладні часу. А Борис Ейфман — це інший стиль, інший напрям, це балет ХХI століття. Мені здається, що зараз молоді хореографи нагромаджують досвід, багато експериментують, й у недалекому майбутньому глядачі познайомляться із цікавими сучасними драматичними спектаклями.

— Нині вже немає антагонізму та суперництва між Великим і Маріїнським театрами?

— Ці театри різної величини. Їх не можна порівнювати. Я можу тільки захоплюватися трупою Великого театру та Маріїнки. Мені пощастило танцювати в обох театрах. Зараз я хочу в Москві показати все те краще, чого навчив мене Санкт-Петербург — моє рідне місто. І разом з тим, увібрати те нове, чим славиться московська балетна школа. Що ж до суперництва, то в будь-якому творчому колективі воно присутнє. Головне, щоб на перше місце ставилося бажання виявити себе, зацікавити публіку, не принижуючись до закулісних інтриг та чвар.

— У вас різноманітний репертуар: ви танцюєте і класику, і модерн. Цікаво, що вам як актрисі ближче?

— Я себе вважаю класичною балериною, і немає для мене більшого щастя, ніж танцювати великі повноцінні спектаклі. Моїми улюбленими балетами є «Лебедине озеро», «Баядерка», «Жізель», «Дон Кіхот». У сучасних номерах мені подобається імпровізувати. Адже тим збагачується пластика, і є можливість показати себе як різнопланову балерину. Мені і в творчості, і в житті хочеться пізнавати все нове. Я вважаю, що балерина повинна не зупинятися на досягнутому, а постійно розвиватися, пробуючи себе у різних жанрах. У класичних балерин є перевага: їм легше освоїти сучасний танець. А ось тим, хто займається виключно модерном, повністю себе розкрити у класичному репертуарі неможливо — у них відсутня техніка. В один із останніх приїздів до Києва я показувала номер, присвячений пам’яті принцеси Діани (хореографія Алекса Урсуляка). Цей танець мені дуже дорогий. Він і тепер у моєму репертуарі. Зовсім недавно китайський хореограф Дан Тай-Сун поставив для мене композицію «Грішний янгол». Це історія душі, яка шукає себе, зазнає поневірянь серед людей. Її закидають камінням — у фіналі Янгола забирає Бог на небеса.

— Багато танцівниць пробують свої сили як актриси. Ви не плануєте знятися в кіно або зіграти у виставі драматичну роль?

— Зараз Павло Санаєв пише для мене сценарій. Фільм повинен зняти московський режисер Євген Лангін. Я буду грати роль балерини, своєї сучасниці. Дуже сподіваюся, що наша історія зацікавить глядача.

— Настя, чи можна сказати, що перемога 1996 року на Міжнародному конкурсі балету ім. Сержа Лифаря стала трампліном у вашій майбутній професії?

— Звичайно, перемога мені допомогла. Саме у Києві я познайомилася із чудовим хореографом Алексом Урсуляком. Ми з ним підготували кілька номерів. Крім композиції, на пам’ять про принцесу Діану, він поставив для мене веселий танець «Жарт» і «Танок із шарфом» на поп-музику. Саме на конкурсі я зустрілася також із Аскольдом Анатолійовичем Макаровим (який, на жаль, наприкінці грудня помер). Саме участь у конкурсі додала мені сили, і своїм виступом я зацікавила Юрія Григоровича, який очолював журі. З його рук я отримала золоту медаль. Доля розпорядилася так, що в Австрії, після гала-концерту, він запропонував мені попрацювати у Великому театрі. Я вірю в долю і щасливий випадок. Київ для мене — одне із найулюбленіших міст: тут у мене живуть родичі. Я на три чверті маю українську кров — мої бабусі й дідусі були українці, мати народилася на Львівщині, а батько — у Запоріжжі. Я завжди із великим задоволенням приїжджаю у Київ і дуже хотіла б брати участь не тільки в концертах, але й у спектаклях Національної опери України. Досвід у мене є — я танцювала в балеті «Дон Кіхот» і «Баядерка» з київськими артистами. У Донецьку неодноразово брала участь у програмах, які організовував Вадим Писарев.

— Бути балериною — це постійний тренінг, дієта, режим. Чи бувають моменти, коли хочеться собі влаштувати свято і, може, поласувати на свою втіху тістечками й цілий день відпочивати?

— Балет вимагає самопожертви й самовідданості. Мій ранок починається iз щоденних репетицій. Тільки тренінгом можна добитися філігранної техніки. Але в той же час живу нормальним життям і знаходжу час для зустрічей з друзями, читання книг, слухаю музику, знайомлюся з новими фільмами, намагаюся не пропускати цікаві театральні прем’єри. У мене немає друзів у балетному світі. У Санкт-Петербурзі в мене товариські відносини тільки із одним моїм партнером — солістом Маріїнського театру Євгеном Іванченком. Як правило, мої друзі абсолютно не пов’язані із балетом, і вони набагато старші за мене: режисери, актори, музиканти, лікарі, інженери, спортсмени. Я зовсім не заручниця своєї професії. Навпаки, дуже щаслива людина, оскільки займаюся улюбленою справою — балетом.

Тетяна ПОЛІЩУК, фото Сергія ЦИГАНКОВА, «День»
Газета: 
Рубрика: