Виступи всесвітньо відомого баса Анатолія КОЧЕРГИ в Києві настільки рідкісні, що будь-яка його участь в українських проектах сприймається як подія, яку меломанам не варто пропустити. 28 червня Анатолій Кочерга виступить за програмою гала-вистави фестивалю «Сходи до Неба», що відбудеться на Європейській площі. Напередодні виступу співак розповів «Дню» про своє сприйняття сцени залежно від репертуару, про щирість як вищу ознаку музичного виконання, про те, як відчуває власний голос і про багато іншого.
— У вашому репертуарі складні партії із західноєвропейської та слов’янської класики. На фестивалі співатимете пісню «Дивлюсь я на небо», яка стала вже народною.
— Пісня, порівняно з оперною арією, складніша тому, що там немає ні декорацій, ні партнерів, ні режисера, який каже, куди піти і навіщо. Ти один. І треба намалювати за короткий час якийсь образ, захопити людей, щоб вони тобі повірили. Мені здається, виконувати пісні, романси набагато складніше, тому що ти сам на сам із публікою. І кожен свій вихід на сцену я досі сприймаю як іспит: я складаю його, перш за все, самому собі та публіці, звісно.
— Ви об’їздили з гастролями практично весь світ. Чи є щось таке, що викликає однаково тепле сприйняття музики, незалежно від країни, від того, якою мовою співаєте?
— Я побував і в теплих краях, і на півночі, де виступав перед шведською і норвезькою публікою. Скажімо, в Осло співав «Песни и пляски смерти» Мусоргського. Дуже переживав, бо мені казали, що публіка там холодна, не відверта, тим паче, в програмці не було перекладу. Втім, хоч як дивно, зал аплодував стоячи. Вважаю, я підкорив цю публіку, і для мене це найбільша «п’ятірка». Так само було в Гетеборзі, де я співав у 13-й симфонії Шостаковича («Бабин Яр»). Концерт сприйняли «на ура»! Як на мене, все залежить від того, наскільки ти щирий у своєму бажанні зацікавити людей, наскільки ти серцем і душею робиш свою справу — це завжди оцінять глядачі. Обдурити людей дуже складно: якщо є фальш, її видно, а в музиці — особливо.
— Анатолію Івановичу, що ви розумієте під словами «творче начало»?
— Під «творчим началом» я розумію безліч різних деталей, які певним чином сходяться. Скажу відверто, я ніколи не думав, що співатиму взагалі. Я думав зовсім про інше... Але вийшло так, що опинився в консерваторії (навчався в класі у Р. Разумової). Я дуже рано почав виступати — на третьому курсі консерваторії вже співав у Київському театрі опери і балету (з 1972 року — соліст трупи). Потім здобув звання заслуженого артиста. Я став наймолодшим (в історії колишньої УРСР) народним артистом України. Це був 1979 рік... Для мене творче начало — голос. Саме він — начало начал! Потім — консерваторія, яка дає основи володіння цим голосом. Тому що можна співати, але не бути актором, і навпаки, що не рівнозначно. Взагалі, творче начало — це дуже складно... я не філософ — я виконавець, актор і співак... Бог не дає всього. Дасть одне — забере інше. У мене було важке поранення, проте я не здався і без сторонньої допомоги рухаюся (а це вже велика перемога, я вважаю — і психологічна, і фізична). Я переніс складну операцію. Можна сказати, мене повернули з того світу (1998 р. у Мехіко внаслідок нападу грабіжника Анатолія Кочергу було поранено пострілом у ногу. — О.Н.). Я попросив лікарів, щоб мені дозволили заспівати, адже з голосом нічого не сталося. А перемогти себе психологічно я був зобов’язаний, і це було непросто. І я, як людина цілеспрямована, повинен був сам себе ствердити, переконати себе в тому, що нічого не сталося. І вийшло, що на п’ятий день після операції я в інвалідному візку співав на сцені Мексиканської опери «Бориса Годунова». Глядачі плакали й буквально засипали мене квітами. Я цього ніколи не забуду. Це називається філософське творче начало.
— Бас — доволі унікальний і рідкісний тембр. Як ви його відчуваєте — як дар чи як творчий інструмент?
— Не знаю, серцем і душею я його відчуваю. Ми не існуємо окремо один від одного...
— Ви стикаєтеся з людськими історіями, відображення яких можна побачити, скажімо, в оперних сюжетах. Ви своєрідний «маг» на сцені...
— Знаєте, якось навіть було таке: після мого виступу, коли я співав Бориса, до мене за лаштунки прийшли школярі, щоб подивитися, чи живий я після смерті у виставі «Борис Годунов», чи ні.
— Як пильнуєте свій голос, чи є якийсь рецепт Кочерги?
— Рецепта немає. Треба просто бути дисциплінованим у житті. Це найголовніше. Іноді ти відмовляєш собі багато в чому, дуже багато в чому. Але я ніколи над цим не замислювався, просто по-іншому не можу.
— Чи бували у вас творчі кризи, якщо так, то як ви з них виходили?
— Звичайно, бували кризи душевні. Два роки я лежав у ліжку, мені не можна було вставати на ноги. Лікарі сказали, що не зможу ходити. Дякувати Богові, їхні пророцтва не здійснилися. Які ще кризи? Відколи поїхав на контрактну роботу за кордон, Києву я не знадобився й досі... Щоправда, торік я співав у «Євгенії Онєгіні» в Національній опері України (Кочерга виконав партію Греміна, з якої розпочався його творчий шлях на київській сцені. — О.Н.). Але в цілому психологічну обстановку вдома добре характеризує фраза: «чужий серед своїх», при тому, що за кордоном усе абсолютно навпаки. Я не вважаю, що мені повинні кланятися, мене це абсолютно не хвилює. Але бути непотрібним на Батьківщині, а бути постійно зайнятим за кордоном — це дивно, принаймні. Мене впізнають у багатьох столицях світу, я навіть дивуюся, коли зі мною вітаються, — думаю: Боже, а хто це.
— А суто творчі кризи бувають? Скажімо, нічого співати...
— Ні, такого не буває. Гадаю, життя не вистачить усе переспівати. Стільки музики! Це нескінченність. І я щасливий! Мені вдалося за ці роки поспілкуватися з найкращими диригентами і режисерами світу. Найбільше щастя, коли з’являються однодумці, скажімо, із Зубіном Метою працювати одне задоволення, а Клаудіо Аббадо — просто золото! Великий музикант і людина, він — скарбниця добра! Коли ти поруч із такими людьми, в цій атмосфері, в цій енергетиці — ти не можеш зробити погано. Ти повинен зробити або добре, або геніально.
— Яких емоцій ви чекаєте від свого виступу на фестивалі «Сходи до Неба»?
— Я хочу бути у формі й заспівати для улюбленої української публіки!
