Через поріг Академії образотворчих мистецтв і архітектури
Андрій Володимирович Чебикін, нині професор і академік, ходить з одинадцяти
років (раніше тут була художня школа). Хлопчик жив у гуртожитку (батько
— шкільний вчитель історії та географії, привіз його з Басина Вінницької
області, де проживала сім'я) і одержував від батьків 15 карбованців у місяць.
Сніданком і обідом учнів годували, про вечерю Андрій мав потурбуватися
сам. Перші два місяці він лежав на ліжку в кімнаті, де тулилося семеро
хлопців, і плакав. Плакав ще й тому, що у Києві він, відмінник, відразу
нахапав «трояків». Але до кінця першого року навчання у нього вже були
практично лише п'ятірки.
Коли Андрію Чебикіну видавали паспорт, йому, не спитавши,
записали національність — росіянин (батько — росіянин, мати — українка).
Казус полягав у тому, що його рідний брат за паспортом — українець, так
вони з братом виявилися представниками різних національностей. Брат писав
вірші, вступив на філологічний факультет Вінницького педінституту. І якось
дав ляпаса своєму декану, котрий брутально чіплявся до однієї зі студенток.
На цьому його навчання в інституті закінчилося. Сьогодні він, українець,
живе під Благовіщенськом у Росії, працює інженером і керує Народним театром.
А росіянин Андрій Чебикін закінчив Київський художній інститут, де залишився
викладати, потім став професором, проректором з наукової роботи, ректором.
І президентом Української академії мистецтв.
— Андрію Володимировичу, якось американські художники
розповідали мені, що у них малюванню вже практично не вчать і підкреслювали,
що українські художники всі — чудові рисувальники...
— Наша Академія і взагалі українська художня школа дійсно
цінна світу тим, що ми зуміли зберегти ці традиції. Напевно, тому у нас
вчиться так багато іноземних студентів, у тому числі і з країн Західної
Європи. Вони прагнуть здобути класичну художню освіту. А на Заході чимало
художників вже просто не здатні намалювати людину схожою. Чимало наших
зарубіжних колег стверджують, що традиційне мистецтво належить минулому,
а сучасний митець насамперед працює з комп'ютером. Наприклад, я відвідав
Тулузьку академію мистецтв у Франції, яка існувала ще за часів Людовіка
XIV. Але вона вже п'ятнадцять років носить іншу назву: Школа мистецтв.
Вважається, що навіть сама назва «академія» застаріла. Студенти там працюють
таким чином: знімають фотографії, вводять їх через сканер у комп'ютер і
потім вже, використовуючи різні програми, експериментують із цією фотографією,
імітуючи живопис чи графіку. Звісно, така робота теж вимагає певних навичок
і хорошого смаку, але вміння малювати вже виявляється непотрібним. Це дуже
обідняє художника.
— Наскільки мені відомо, і ваші студенти працюють на
комп'ютерах. Не боїтеся дійти того ж результату?
— Все залежить від того, які завдання ми перед собою ставимо.
У нас студенти щодня по дві години малюють. Вивчають пластичну анатомію,
нарисну геометрію, форму, перспективу... Так що нам це не загрожує.
— Я чула, у вас відкрилися нові цікаві майстерні, котрі
випускають фахівців, яких не готували раніше в Україні...
— Новий час вимагає нових фахівців. У нашій країні на дуже
низькому рівні знаходиться промисловий дизайн — це й упаковка товарів,
і розробка знаків, символів, емблем. Адже не секрет, що покупця завжди
приваблює те, що зроблено зі смаком, яскраво і оригінально. Тому ми відкрили
відділення графічного дизайну, який є складовою частиною дизайну промислового,
і хочемо сприяти створенню у Києві Інституту прикладного мистецтва та дизайну.
На графічному факультеті ми відкрили відділення арт-менеджменту. Ці фахівці
працюватимуть у пресі, очолять художні галереї і, що найважливіше, вони
зможуть скласти собою той інститут художніх агентів (нині відсутній у країні
і давно існуючий на Заході), в якому гостро мають потребу наші художники.
Агент допомагає митцеві продаватися, є зв'язуючою ланкою між ним і суспільством.
На живописному факультеті у нас відкрито майстерню кіно-,
та телесценографії, де готуються кадри художників кіно та телебачення (в
колишньому Радянському Союзі ці фахівці готувалися для України у ВДІКу,
у Москві), а також майстерня монументального живопису та храмової культури.
Україна зараз переживає час відновлення та реставрації церков: безліч дилетантів,
непрофесіоналів заробляють на цьому гроші. Наші випускники, котрі вивчили
історію церкви, храмової культури, церковні стилі та канони, знаючи секрети
справжнього древньоруського темперного живопису на левкасі, зможуть грамотно
виконати розпис, мозаїку, вітраж, написати ікону, оформити іконостас. Хочу
підкреслити, що йдеться не про реставрацію старих фресок, а про розпис,
скажімо, нових храмів, тобто абсолютно самостійну авторську роботу.
— Андрію Володимировичу, ви викладали ще за часів СРСР.
Чи відрізняються ваші сьогоднішні студенти від тих?
— Так. Вони стали значно розкутішими і заповзятливішими.
Вони значно вільніші у своїй творчості, тобто над ними не тяжіє необхідність
вибирати «соціально значущі», ідеологічно заангажовані теми для своїх робіт,
як це було раніше. З іншого боку, і це сумно, патріотизму в них стало значно
менше, а я переконаний, що почуття патріотизму — це одна з невід'ємних
рис істинного інтелігента. Сьогодні провідну роль грає виховання молодої
людини в сім'ї, бо школа дещо втратила концепції виховання. Звісно, у художньому
вузі ми ніби опосередковано виховуємо в молодих людях любов до своєї Батьківщини,
бо тут глибоко вивчається історія її мистецтва, традиції, обряди і вірування
тощо. А в технічних вузах із цим просто біда. Адже якщо виховний процес
втрачено, то ми втрачаємо якоюсь мірою людину. «Святе місце порожнім не
буває». Немає такого впливу — буде інший. До речі, Міністерство освіти
зараз починає розробляти виховні програми.
— А ви не боїтеся, якщо ми почнем «натискати» на ідеологію,
то вона у свою чергу знову «натисне» на нас вже відомими методами?
— Держава, як відомо, без ідеології не існує. А в істинно
демократичному суспільстві, яке ми намагаємося будувати, існують закони
та підзаконні акти і працює механізм, який забезпечує їхнє дотримання,
що гарантує і дотримання демократичних прав і свобод людини. А щодо патріотизму:
подивіться, як у будь-якій західній країні люди пишаються своєю батьківщиною,
своєю мовою, я вже не кажу про американців... До речі, мова — це відображення
ментальності народу, в ній концентруються всі національні особливості:
в її ритмі, в її стилістиці. Вивчення мови — один зі способів зрозуміти
ментальність народу. Тому я не розумію людей, котрі живуть в Україні і
не бажають вивчити українську мову. Не можна побудувати свою національну
державу, мислячи мовою сусідньої держави. І це, до речі, в основному проблема
міст. Ви поїдьте в будь-яке село, в будь-яку область і почуєте, що люди
там розмовляють по-українськи.
— Це суржик...
— Ні. Суржик — у приміських зонах. Наша трагедія в тому,
що люди, приїжджаючи із села до міста, боялися розмовляти українською,
і намагалися відразу ж заговорити російською. Ось вам і суржик. Українці
соромилися у своїй республіці розмовляти українською. Українська мова асоціювалася
з провінціалізмом. А зараз, слава Богу, ми вже чуємо на вулицях, у транспорті,
в магазинах гарну українську мову. Я із задоволенням ілюструю українську
літературу.
— Яку, наприклад?
— Зараз я роблю ілюстрації до поетичної збірки дуже своєрідного
волинського поета Василя Простопчука.
— Як ви ставитеся до думки, що «геній і лиходійство»
несумісні?
— На жаль, історія приклади наводила різні, але мені особисто
хочеться вірити, що високий геній все ж не здатний на підлість.
— А «лиходіїв» ви у своєму житті зустрічали?
— Ні, таких художників я не зустрічав. Ну, «дутих» бачив.
Недоліки їхні бачив, чи навіть більше, аніж недоліки. Але ці художники
тільки мали славу хороших. Принаймні геніями вони не були. Я взагалі боюся
цього слова. Хоча для мене безумовно: Якутович — геній, Яблонська — геній
і Лідер — геній. Зоя Лерман від природи дуже обдарована людина. Сильваші,
Животков, Бойко — дуже талановиті молоді люди... Я завжди згадую Стефана
Турчака — ось хто дійсно був генієм у музиці. А як він поводився з людьми
— просто, ніколи не підкреслюючи свою перевагу, але й не втрачаючи свою
гідність. Якщо людина багато працює і вона дійсно талановита, захоплена
своєю справою і творчо спроможна, вона не відчуває заздрості, ревнощів
до колег і вміє радіти успіхам інших. А той, хто почувається невпевнено,
той не скаже комплімент своєму колезі, ну, у кращому випадку, промовчить.
Уміння радіти тому, що у іншого вийшло — це доля талановитих людей. Вони
завжди доброзичливі. І, найголовніше, що природа, Бог дає такій людині
подвійно — творчість іншого її не мучить, а стимулює, надихає.
— А що вас більше стимулює — творчість інших людей чи
спостереження з реального життя?
— Пікассо казав, що художник — це колекціонер, він «збирає»
картини інших художників і робить свій парафраз. Я ніколи не роблю те,
що вже бачив, але це може дати поштовх. Це один із варіантів. Інший: слухаю
музику — народжується образ. А буває, як сьогодні: був у сауні, побачив
кахель розбитий — такі лінії- павутинки, тріщини і тріщинки, розводи —
по суті готова композиція. У мене відразу народилася ідея цілого циклу
робіт у цьому ключі. Далі дивлюся: штукатурка розмита, потекла десь, десь
облізла, потріскалася — і це теж образ. Хоча там, по суті, ще нічого немає.
Зараз чомусь все більше з'являються спогади дитинства. Я пам'ятаю, як півень
летів, а бабуся виходила з дверей, і він влетів їй у обличчя: це лице і
кров на лобі... Чи на вулиці, в транспорті раптом побачиш якесь обличчя,
пропорції дивні... Дивишся, як фігури компонуються, як вони групуються.
На жаль, зараз я у зв'язку із завантаженням працюю менше. Рукою менше...
Я не хочу працювати нижче від своїх можливостей. Мені в
33 роки «заслуженого» присвоїли, так у мене після цього стрес був. Я півтора
року картину не міг на виставку виставити, боявся, щоб планку не опустити
— сталася повна переоцінка своєї творчості.
— А викладацька діяльність якось позначається на вашій
творчості?
— Так, от я якраз хотів про це сказати: викладацька діяльність
час, звичайно, забирає, але йде процес взаємозбагачення між мною та моїми
колегами і студентами, тобто наскільки вони у мене беруть, настільки і
я у них. Не в тому сенсі, що ми «передираем» один у одного, а просто творчість
молодих створює ту ауру творчого настрою, яка і мене стимулює щось робити.
І часто буває, що у мене є ідея, а мій студент десь крутиться біля неї,
але не може впіймати. І я йому цю ідею, між іншим, дарую, а він і не знає
цього. Просто делікатно підказую варіант, і тим самим розлучаюся з тим,
що мені спало на думку. А бува, у мене на тлі того, що робить студент,
народиться якесь своє рішення, але на моєму рівні: багатше, тонше, професійніше.
Тобто, ось таке взаємозбагачення відбувається. І тому я бачу своє життя
як органічний і суцільний процес. Єдине, що заважає — це адміністративні,
непотрібні творчості речі. Вибивання грошей, вибивання документів. Якщо
тобі пообіцяли або має належати — це ж зовсім не означає, що ти одержиш.
Треба вибігати. Якщо ти, як-то кажуть, «не сидів на питанні», значить,
сам винен. Ти його не вирішив. Ось ця суєта спустошує...
