Треба сказати, реакція на «Голоси» досить типова: буквально
напередодні «Молодості» фільм Андрія Осипова став переможцем міжнародного
фестивалю телефільмів і радіопрограм «Prix Europa» в Берліні у номінації
«Молода Європа». Серед фільмів однолітків, котрі усуцiль перебувають пiд
впливом Віма Вендерса, Девіда Лінча, Джима Джармуша й «солодкої парочки»
Тарантіно-Родрігес, «Голоси» виділялися принциповою осібністю — інтонації,
ритму, погляду. Теми, нарешті. Здавалося б, що може бути далі від проблем
нашої технократичного часу, ніж «срібна доба» російської поезії, доля одного
із найталановитіших і найсвоєрiдніших її представників — Максиміліана Волошина?
Адже де б не демонструвався фільм — на Тайвані чи у Німеччині, у російській
глибинці чи на престижному кінофорумі, скрізь його зустрічають із симпатією.
Можливо, справді, секрет його — у занадто «екзотичному» для сучасних глядачів
матеріалі? З цим запитанням я звернулася до володаря гран-прі «Молодості-98»
Андрія Осипова.
— Особисто для мене вибір теми був абсолютно природним.
Я виріс в домі (моя мама, до речі, заслужений вчитель України), де в сімейній
бібліотеці були й альбоми з мистецтва, й поетичні збірки. В інституті (я
закінчив Одеський політехнічний за спеціальністю «Атомна енергетика») поряд
завжди були друзі, котрих цікавили історія, культура. Це не акцентувалося,
але було дуже важливо для кожного. Потім доля привела мене у Крим. Я жив
недалеко від Коктебеля, «волошинської вежі»... Одно слово, якщо для когось
«срібна доба» — елітарна чи екзотична сфера, то для мене — дуже близьке,
своє, рідне.
— Ви так романтично говорите про літературу...
— Я завжди був разом із книгами. Вони не просто давали
творчий заряд, а й приносили величезну радість. Мені необхідне читання
як духовна допомога. Адже у кожної людини виникають запитання, як жити,
як вчинити в тій чи іншій ситуації.
— А література дає на це відповіді?
— Мені дає. Гортаючи щоденники Льва Толстого, знаходжу
відповіді на багато запитань (на багато, правда, не знаходжу). Є сутнісні,
вічні запитання, які цікавили людей завжди, всі покоління. Людина завжди
задає собі запитання: що таке життя? Чому вона з'явилася на світ, яка її
місія?
У мистецтва своя магія й таємниця, і для мене в ієрархії
життєвих цінностей немає нічого важливішого за це. Спитайте у будь-кого:
хто був при владі у часи Брейгеля чи Босха? Навряд чи хтось пригадає. А
Брейгель і Босх продовжують впливати на людей, їхні картини живуть.
— А ваші картини через триста років дивитимуться?
— Не знаю і навіть не хочу про це думати. Я просто спробував
поділитися з людьми за допомогою кіно тим, що відчуваю.
— Але все ж, чим ви пояснюєте такий надзвичайний успіх
«Голосів»?
— Я не знаю, чому так відбувається. На світовому фестивалі
документальних фільмів у Тайвані успіх був зовсім несподіваним — ми ж для
них зовсім інша культура. Я ні на що не претендував, у мене не було намірів
когось підкорити, здивувати, попередити. Я робив фільм так, як я відчував.
Без претензій на нову мову або осмислення ситуації. У мене не було оригінальної
концепції особистості Максиміліана Волошина. Хоч я розумів, що можна взяти
його поему «Шляхами Каїна. Трагедія матеріальної культури», де він передбачив
усе те, що трапилося пізніше: революцію, терор, атомну бомбу. До речі,
деякі з його пророцтв ще не збулися, але, аналогічно, можна чекати, що
збудуться. Ця поема унікальна, вона дає художнику творчу свободу, тут могла
б бути і кліпова естетика, й поліекран, і асоціативний монтаж, і особливе
звукове та образотворче вирішення. Але це була б, не скажу авангардна,
але концептуальна картина. Такі фільми вже були. Про Хлєбникова, наприклад.
Для мене складніше було зробити документальний фільм про «срібну добу»,
який був би зрозумілий різним глядачам. Це складніше. Не можна сказати,
що люди сьогодні абсолютно байдужі до поезії. Просто їм зараз не до «срібної
доби» — вижити б.
Тому, коли ми починали працювати над картиною зі сценаристом
Одельшею Агiшевим, ми домовилися постаратися зробити неможливе — документальний
фільм для максимальної аудиторії. І щось вдалося. Я об'їздив із «Голосами»
Урал і Сибір: після сеансу люди довго не розходилися — запитували, висловлювали
думки. А наступного дня приходили й розказували, як всю ніч читали антологію
«срібної доби» й відкрили для себе щось нове. Напевно, це свідчить про
те, що ми все-таки добилися того, до чого прагнули. Ми викликали зворотний
зв'язок. Для мене важливо робити кіно для глядачів. Адже часто режисеру
важко контролювати форму. У Берліні на фестивалі «Prix Europa» я бачив
цікаві оригінальні ідеї, важливі теми й абсолютне неволодіння формою. А
кіно спочатку має соціальну спрямованість — режисер знімає для людей. Значить,
треба глядача поважати, відчувати зв'язок із ним. Звісно, важливо й себе
не втратити при цьому, не загравати з публікою. Цю рiвновагу складно витримувати,
але якщо художник чесний, не лукавить і серйозно підходить до своєї роботи,
він може чогось досягнути. Плівка відчуває характер режисера. Раніше я
проводив експерименти: дивився фільм і намагався подумки скласти портрет
його режисера. Коли ж потім із ним зустрічався, з'ясовувалося, що в більшості
випадків сформований у свідомості образ збiгався з оригіналом. Плівку не
обдуриш.
Берлін—Київ
№217 12.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
