Національний академічний театр опери і балету імені Тараса Шевченка закриває 147-й театральний сезон. Минулий рік був непростим для колективу. Як, утім, і для всіх нас, громадян України. Але вистави йшли з аншлагом, а на прем’єри і взагалі, як за старих добрих часів, уже в метро запитували зайвий квиток. У тому числі, і на балетні. Автор двох останніх постановок — «Дами з камеліями» і «Дафніса та Хлої» — Аніко Рехвіашвілі, художній керівник балету, запрошена на цю посаду два роки тому. Вистави дістали неоднозначну оцінку — серед критиків. Публіка приймає їх захоплено.
Напередодні закриття сезону ми зустрілися з Аніко Юріївною, щоб підбити підсумки минулого року.
ПРО ДИТЯЧІ ФАНТАЗІЇ ТА РЕАЛЬНЕ ЖИТТЯ
— Аніко, коли слово «балет» з’явилося у вашому житті? Пам’ятаєте?
— Навіть дуже добре пам’ятаю! Я мешкаю на вулиці Лисенка, поряд з оперним театром (наша родина заселилася туди, мабуть, року 38-го). Моя бабуся була лікарем, але дружила зі знаменитою балериною і педагогом Наталею Вікторівною Верикундовою. Їх зв’язувало повоєнне дитинство. Наталя Вікторівна часто приходила до нас у гості, бабуся палила, вони довго розмовляли. А я стрибала довкола них, крутилася — мені здавалося, що я гарно танцюю. І одного дня Наталя запропонувала бабусі віддати мене на танці до своєї приятельки Естер Модилевської. Мені було тоді років п’ять. Так балет увійшов до мого життя.
Не можу сказати, що я прийшла в захват від занять (Сміється.) Удома я придумувала свій світ, і мені здавалася, що абсолютно вільна в ньому. До речі, в дитинстві у мене була маніакальна мрія — як вище досягнення уявної свободи: я хотіла співати! Розуміла, в балеті ти залежний від усіх — від виконавців, диригента, педагога (все ж таки синтетичний вид мистецтва), а коли співаєш — існуєш лише ти і твій Голос! І ось він-то точно вільний, виривається і летить кудись.
Але мене віддали в балет. Заняття проходили в знаменитому Будинку вчених на Володимирській, де починав Серж Лифар, звідки вийшло багато інших відомих танцівників. Прикріпили до верстата, і я почала мучитися. Балет — тяжка праця, мабуть, ви здогадуєтеся. Я знала, що необхідно підкоритися, натиснути собі на горло, тоді будуть результати, але щось мені в цьому не подобалося. (Сміється.) Я не була особливо слухняною в дитинстві — фантазії та реальність розходилися.
СОЛІСТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОПЕРИ ЯН ВАНЯ І АНАСТАСІЯ ШЕВЧЕНКО У БАЛЕТІ «ДАФНІС І ХЛОЯ» / ФОТО ОЛЕКСАНДРА ПУТРОВА
— Але ви все ж таки пов’язали своє життя з балетом! Був якийсь інший варіант?
— Я любила балет патологічно — він мене хвилював, приголомшував! У театрі і по телевізору. (Сміється.) Мені здавалося, що розумію танець. Що моє захоплення природне: як у когось малярство, математика або вірші.
— Самій потанцювати вдалося?
— В основному, на заняттях у Будинку вчених. Потім, як у всіх пристойних людей (сміється), стався і в моєму житті Палац піонерів. Пізніше потрапила до студії Вірського. І ще трохи потанцювала в студії при консерваторії. Але не особливо, ні. Чесно кажучи, тато був проти мого захоплення.
— Чому? Хоча, здається, здогадуюся: гордий кавказець вважав балет не дуже правильним заняттям для хорошої дівчинки?
— (Сміється.) Майже. Тато говорив: «Анікошка, я не уявляю, як ти стоїш п’ятнадцятою в 32-й лінії... Прізвище має звучати! А балет — це корпус, група людей, які зобов’язані підкорятися певному завданню». Тому, мабуть, багато в чому завдяки татові, коли я вступила до інституту і познайомилася з Миколою Трегубовим (золоте ім’я в галузі балетмейстерства!), то обрала цю професію.
ПРО «РОЗУМНИЙ» БАЛЕТ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ ТАНЦІВНИКІВ
— Ви стали художнім керівником балету вже з ім’ям у професійних колах — засновник колективу «АНІКО Балет», лауреат Міжнародного конкурсу імені Сержа Лифаря, автор багатьох постановок. Якщо до академічного колективу на одну з керівних позицій запрошують людину зі сторони, мабуть чекають від неї кардинальної зміни політики театру, якихось реформ? Це так?
— У певному сенсі, звичайно.
— Проте, якщо пригадати історію балету, реформ за час його існування було чимало. Виник цей вид мистецтва у Франції в XVI сторіччі як придворний танець. Минуло сто років — з’явилися комедія-балет, опера-балет. Ще через сторіччя, завдяки тим же реформам Жан-Жоржа Новерра, класичний танець стверджується як самодостатній вид мистецтва. Коли балет став популярним у Російській імперії, також регулярно трансформувався під впливом моди, історичних подій. В одному інтерв’ю ви самі зазначали, що в 30-ті роки минулого сторіччя переважав атлетичний балет, в 90-х — настав час шоу-балету. Здається, балетмейстери використовували вже всі прийоми, щоб танець жив. З якими амбіціями прийшли до театру ви?
— Якщо говорити про чисто творчий аспект, тут два напрямки. Перше — вдихнути життя в ті класичні вистави, які, на жаль, втратили свій нерв. Бо до них прийнято ставитися, як до мертвої конструкції, як до застиглого матеріалу. Але ж і Маріус Петіпа, і Лев Іванов, і Олександр Горський були шалено обдарованими людьми, і я розумію їх сьогодні. Як і Вівальді, наприклад, коли слухаю його музику: відчуваю, де він плаче, і чому. Це схоже на школу: пам’ятаєте, в кабінетах висіла безліч портретів — Чехова, Достоєвського, Толстого? Обличчя людей, які нічого попервах нам не говорять і які давно пішли від нас. А коли починаєш читати їхні твори, усвідомлюєш — вони живі! Страждають, люблять, зраджують! Так от і «Сплячу красуню», мені здається, необхідно зробити чарівною, зворушливою Авророю, щоб глядачі усвідомили, що вона і сьогодні осяває світ красою і добром. Це дуже важливо. А не просто рахувати, скільки разів технічна балерина стрибнула pasdechat, скільки — pasdeciseaux. Це нудно, і цікаво лише професіоналам. Простіше кажучи, перевести танець зі спортивної площини (хоча, безперечно, складні технічні елементи необхідно зберігати і використовувати) до духовної, естетичної площини. Тим паче, що цей шлях нам вже вказали Кенет Макміллан, Борис Ейфман, Юрій Григорович.
Балет — не просто видовище, парад краси, який втішає око. Сьогодні — це розповідь про емоції, про людину. Мені хочеться, щоб усе нові вистави хвилювали глядача, оскільки в них йдеться про таких же людей, як ми з вами. Балет повинен «порозумнішати», стати більш інтелектуальним, не давати відповіді, але ставити (!) важливі питання буття, щоб публіка в залі співпереживала героям на сцені. Посміхалася, але щоб текли сльози... Ось до такого образу танцю мені хотілося б прийти. Бо інші театри сьогодні починають відмовлятися від балетних вистав, вони стають незрозумілими, дуже спеціальними, можливо, для глядачів. І мене теж відштовхує зайва декоративність у балеті.
— Ви почали займатися балетом ще за Радянського Союзу, коли гриміли імена танцівників «Маріїнки», Великого театру. Абсолютно різні школи. Чи відрізнявся від них (чи відрізняється зараз?) стиль українського класичного танцю?
— Підказку, в чому різниця цих (без перебільшення) великих шкіл, я знайшла в книзі «Классический танец», яку написала дочка Менделєєва, дружина Блока — Любов Блок. Вона порівнює італійську і французьку балетні школи. Здається (за точність цитати не поручуся, але смисл вірний), Італія — віртуозність, Франція — манера і стиль. Так от, російський балет поєднав у собі обидва ці стилі. Великий театр — безперечно, яскрава і смілива подача теми, її віртуозне прочитання. «Маріїнка» спокійніше дихає в спину, на її виставах хочеться задуматися. Це, скоріше, аромат, настрій у танці. А оскільки в Київському театрі опери та балету багато постановок робили майстри з Ленінграда-Петербурга, природно, наші вистави за манерою більше нагадують пітерську школу. Український балет поєднав у собі основи альма-матер («Маріїнки») і врахував уроки Великого театру, пишність якого визнана в усьому світі.
— Я нещодавно дивилася балет «Дама з камеліями» і звернула увагу, що на сцені багато зовсім молодих акторів.
— Це якраз другий напрямок тих реформ, які мені хочеться провести в театрі. І засадниче! Все, про що я говорила, — про дух сучасності в класичних виставах — неможливе без оновлення трупи. Я багато працюю з молодими танцівниками, це покоління мені здається незвичайно цікавим. Звичайно, ніхто з них не відмовиться від привабливого запрошення, всі ми люди і хочемо добре жити — це нормально. Але нинішню балетну молодь відрізняє не надуманий романтизм. Я рада, що до театру прийшло таке покоління — це як ренесанс, оновлення. Хто танцював Даму, коли ви були на виставі? Не звернули увагу?
— Звернула. Бо балерина підкорила мене певною декадансною манерою поведінки в танці, пристрастю та болем, які майже фізично відчувалися, дивлячись на неї. Анастасія Шевченко.
— Ця дівчинка — моя надія і гордість. Вона говорить, що, коли танцює Даму, весь час плаче. Не може впоратися зі своїми емоціями, хоча не розуміє, чому так. Уявляєте, наскільки глибоке проникнення в образ, у характер героїні, співпереживання її історії! З Настею відбувається під час танцю щось дивовижне, і це важливо. Ще до приходу до театру, я побачила Шевченко в «Баядерці» — в її очах була якась хитринка. Тоді Настя ще не вела як солістка жодної вистави. Але вона знала про свою героїню більше, ніж решта. І так вірила в цю казку, що можна з глузду з’їхати! Заразливо неймовірно! Саме такі балерини — майбутнє українського балету, я переконана в цьому.
— Які нові імена ще можуть голосно прозвучати в найближчому майбутньому?
— Юля Москаленко, Микита Сухоруков, Олеся Шайтанова. Ярослав Ткачук — чудові. Сподіваюся, щось вагоме зробить Саша Скулкін. Прекрасна молода плеяда. Те покоління, з яким можна говорити про все: про імпресіонізм і «Петра I» Олексія Толстого, яким я зачитувалася в дитинстві, а вони вирішили прочитати, аби краще зрозуміти мене. Про характери Дафніса і Хлої, про книгу Фокіна «Проти течії»... Балет довго був безглуздим. А я дотримуюся думки, що на сцену необхідно виходити відповідним чином підготовленим. Адже із залу на тебе дивляться освічені інтелігентні глядачі. І ці діти працюють над тим, аби наповнитися емоціями і знаннями, потім перемішати їх у собі, а результат видати публіці. Це дорого коштує.
Звичайно, в театрі багато прекрасних танцівників, старших за віком. Дениса Недака, наприклад, запрошують сьогодні у Віденську оперу і АВТ (American Ballet Theatre) . Денис потрапив на вершину Олімпу — і це дуже приємно. Ян Ваня працює в трупі вже давно, учень чудового майстра, народного артиста Миколи Прядченка. Ян — обличчя нашого театру в Італії, Канаді, Греції. Це вже визнані танцівники. Серйозні, красиві. Але щоб у 24-річному хлопцеві Микиті Сухорукові був настільки неймовірний коктейль (майже «Молотова»!), замішаний на таланті, ремеслі, розумі, інтелекті, відчутті!.. Микита настільки пристрасно живе в танці, що коли він виходить на сцену, розумієш заздалегідь — зараз ти побачиш диво! Мені навіть здається, що це нове слово в чоловічому танці. Як у драматичному театрі свого часу, коли Юрій Яковлєв зіграв у «Ідіоті»? Що це було? Хто може пояснити?..
Я дуже люблю працювати з молоддю. Дистанцію тримаю, але обожнюю їх. Тішить те, що молодь розумна і усвідомлює: у цьому обожнюванні у будь-який момент можливе знищення.
— Ви настільки жорсткий педагог?
— Загалом, так. Правда, кричати — верещати собі не дозволяю. Минулий етап. Колись, у молоді роки, могла вийти з себе. Сьогодні розумію, що момент недовіри для акторів набагато складніший і болючіший.
— Ви так емоційно говорили про Микиту Сухорукова — це не виключення з правил? Адже балет спочатку живе на пріоритеті жіночих образів?
— Звичайно, балет будується на романтичному періоді, де образ жінки ірреальний. Наприклад, «Баядерка» — великодушна, любляча, ефемерна. Для балету така героїня — ідеальна. Але мені дуже подобаються сьогоднішні чоловіки! Вони — харизматичні, зухвалі, сміливі і (повторюся) не дурні. Не «колготошники», не «носильщики», а повноправні партнери з яскравими характерами. Той самий Микита Сухоруков танцює в «Дамі з камеліями» так, що глядачі ридають, дивлячись, як він любить Даму, як страждає, втрачаючи її.
ПРО МАЙДАН, ПОЛІТИЗОВАНИЙ ТЕАТР ТА «ВЕЛИКОГО ГЕТСБІ»
— До речі, про глядачів. Завжди вважалося, що опера і балет — для еліти. Для обраних, підготовлених людей. Хто сьогодні ходить до театру?
— Звичайно, основна частина глядачів — ті, хто ходив до нашого театру в усі часи. Інтелігентна думаюча публіка. Але зараз в залі багато молоді. Дітей-гаджетів (Сміється.) Це покоління моїх артистів, вони вчаться в інших вузах, багато спілкуються в соціальних мережах, обмінюються найрізноманітнішою інформацією, і похід до театру для них — не заздалегідь запланований захід, а нерідко спонтанний. Хтось написав у «Фейсбуці», що класна вистава, потрібно подивитись, вони списалися і прийшли. Молода смілива, інколи — жорстка, інколи — сентиментальна, як не дивно, публіка.
— Цікаво, а народні депутати заходять до театру хоч зрідка?
— (Замислюється.) Ні. Я в усякому разі не помічала. Часто приходять актори, режисери з драматичних театрів, музиканти. У депутатів, ймовірно, не вистачає часу. (Посміхається.)
— Я бачила в залі на виставі «Дама з камеліями» хлопців у військовій формі. Адже це не випадковість? Ви запросили?
— Буває, що і я запрошую, але в принципі це ініціатива керівництва театру: на будь-яку виставу відкриті двері воїнам АТО. Безкоштовно, звичайно. Я часто виходжу в зал привітатися з ними. Мені так хочеться сказати якісь теплі слова хлопцям, обійняти їх, поцілувати... Виходить інколи дуже невміло. Ну то й що — проте щиро.
А нещодавно ми виступали в госпіталі перед бійцями АТО. Ми не афішували цей захід і тому було особливо приємно отримати комплімент стосовно того, що на наш концерт прийшло навіть більше людей, ніж до «франківців» і акторів Театру імені Лесі Українки. Мене приголомшив початок концерту: хлопці заходили в зал і зупинялися під стінкою. Ніби хотіли сказати: ну, подивимось, звичайно, але чому тут радіти?.. А наші артисти змогли розтопити цей льодок — вони та-а-ак нам аплодували! Ми були щасливі!
— А як ви ставитесь до балетної або оперної вистави на тему Майдану? Я чула такі пропозиції.
— Дуже погано ставлюся. Пригадаю аналогічний випадок. Після подій 11 вересня в Америці один актор поставив номер і висунув його на конкурс, написавши: «Присвячується 11 вересня». Чому не людському горю, не трагедії, яка могла статися і 9 і 13 вересня, січня, травня?.. Ми ж говоримо про людський біль взагалі. І навіть у Шекспіра король Лір — узагальнений образ. Через ситуацію. Але він не документальний.
У мене, до речі, були серйозні душевні муки за часів Майдану — я кілька разів хотіла припинити репетиції «Дами з камеліями». Який балет, коли гинуть люди?! Не розуміла, навіщо він потрібен. Ще і «доброзичливці» старалися. Мовляв, у країні АТО, а вони ставлять виставу про повію... (А хіба ж наша постановка про це?) Потім зрозуміла — життя триває. І корисним своїй країні можна бути, роблячи свою роботу чесно, щиро, професійно.
— Ви служите в театрі вже третій рік, поставили балети «Дафніс і Хлоя», «Дама з камеліями», хореографічні сцени в опері «Запорожець за Дунаєм». Вас люблять учні. Прекрасно приймає вистави публіка (сама свідок). І в той самий час я чула скептичні оцінки вашої роботи, мовляв, то хіба це балет — жалюгідна подібність? Звідки ноги ростуть?
— Більш того, у мене були постановки в Національному театрі опери і балету ще задовго до запрошення на посаду головного балетмейстера. Наступного року виповниться 15 років «Віденському вальсу». Це щастя! Світовим шлягером вважається балет, коли його дають більше ста разів. «Віденський вальс» — така вистава. «Даніела» Михайла Чембержі. Я також ставила хореографічні сцени в «Наталці-Полтавці», «Ярославі Мудрому», «Мойсеї», «Нормі».
Звідки недоброзичливці? (Довга пауза). Не знаю. Можливо, через те, що в театральних колах (особливо серед журналістів, які пишуть на теми балету) мене мало знають — я не займаюся самопіаром, не ходжу на всілякі прийоми (все це залишилося у минулому, в 90-х роках, коли кожен вечір був розписаний — сьогодні ми йдемо на день народження Пономарьова, наприклад, завтра до Влада Ряшина на якийсь захід, тощо). Я працюю і радію, коли бачу результат. А жовта преса... Навіть не ображаюся. Вони мають підрости. Не у тому сенсі, аби полюбити, що я роблю, боже! А полюбити Театр.
— Ви любите такий театр, як «Великий Гетсбі»?
— Здивуєтесь, але я не дивилася виставу.
— Як?! Адже ця постановка зчинила стільки галасу! Її обговорювали багато і детально — і в театральних колах, і в мас-медіа.
— Поясню. Я свідомо не пішла на «Великого Гетсбі», оскільки, якби захотіла висловити свою точку зору і вона (раптом!) виявилася критичною, мої слова тлумачили б невірно. Можу сказати лише: подібний продукт однозначно має право на існування, і у нього, поза сумнівом, буде багато шанувальників. З іншого боку — це не академічний балет, який будується на унікальній пальцевій техніці (танцівники вісім років навчаються стояти на пальцях!). У світі подібна техніка поступово втрачається. А якщо в українському балеті є можливість користуватися нею, навіщо ж позбавлятися цього? Потрібно прагнути до вищих зразків класичного танцю і привносити нове в балет також засобами класики. Для порівняння: уявіть, що у філармонії сьогодні раптом відмовилися б грати Бетховена, замінивши його на Еллу Фіцджеральд, наприклад. Це прекрасна музика, я сама її дуже люблю, але до чого тут філармонія?!. А ось геній Бетховена в тандемі з неперевершеним Джоном Гальяно, — прекрасний мікст. У цьому випадку одна естетика доповнює іншу.
ПРО МУЗИКУ І БАЛЕТ. ПРО БАЛЕТ І МУЗИКУ
— Підіб’ємо підсумки. Отже, ви позитивно ставитесь до грамотного поєднання класичного і сучасного танцю. А до безсюжетного балету, що підпорядковується лише музиці?
— Прекрасно ставлюся! Адже я починала свою кар’єру на першій кафедрі сучасної хореографії в СНД. Займалася спочатку класичними танцями, потім створила перший в Україні колектив сучасної хореографії «АНІКО Балет». «Болеро» — це чудово. І жодної іспанської теми. Адже Равель написав його після відвідин якогось заводу. Ця музика, власне, пов’язана з накопиченням енергії і кохання людини до людини. Коли одна клітинка чіпляється за іншу — ланцюгова реакція. Вибух зірок! — І життя починається спочатку. Абсолютно приголомшлива «Шопеніана»! Коли я не працювала в репертуарному театрі, якраз і ставила безсюжетні, чисто емоційні балети. В академічному колективі не маю права так діяти: або театр «імені себе», або граєш за законами команди.
Є термін — образно-емоційна музика, образно-емоційна хореографія. Наприклад, «Дорогоцінності» Джорджа Баланчина. Танець: і ось тобі — рубіни, діаманти, смарагди! Розкіш! Це мрія будь-якого балетмейстера. Щастя, коли людина може дозволити собі як професіоналові злитися з музикою. Це найчудовіший дотик до мистецтва.
— На початку нашої розмови ви сказали фразу щодо тихого аромату пітерського танцю. А який аромат у нового українського балету?
— (Не замислюючись.) Аромат бузку. Ще коли я ставила «Віденський вальс», у нас не виявилося нот. Як ми їх добували, окрема історія. В результаті, мій вибір припав на карояновську версію Labella — вона як галопуюча мазурка. Я розуміла, як писав композитор, що відчував. І коли квітне бузок на дачі, ця музика відразу ж звучить у мені. Поза сумнівом, новий український балет — це аромат свіжого бузку. Ще й колір гарний! (Сміється.)
