Нещодавно, перебираючи особисті архіви, Святослав Васильович знайшов пожовтілий від часу аркушик із машинописним текстом. Це — авторський оригінал вірша «Аплодуйте акторам» Роберта Третьякова. Майже півстоліття тому поет присвятив його другові, молодому актору... Найперша репліка, яку Максимчук промовив у епізодичній ролі, була: «Відчиняйте двері!». Схоже, вона стала пророчою, і актор підібрав до них «ключ»: став режисером і головною дійовою особою свого життя та творчості. Святослав Васильович знає секрет молодості. Щоранку «заряджає» себе добрими рядками, котрі читає або виймає з пам’яті. Його енергії можна позаздрити...
Найяскравіший спогад шкільних літ — поява Святослава Максимчука у нашій львівській школі №11 разом із молодими тоді поетом Романом Лубківським і прозаїком Дмитром Герасимчуком. Гості, які приходили на літературні «вогники», відіграли певну роль у виборі наших життєвих орієнтирів (двоє стали журналістами, а перший красень Іван Гаврилюк під безпосередньою опікою Святослава Максимчука — кіноактором і режисером).
Мабуть, у долі не буває випадкових збігів у часі та просторі. І та обставина, що Святослав народився 9 березня, як і Тарас Григорович Шевченко, стала знаковою для Максимчука. Ця дата інколи тримала в напрузі й навіть... виручала.
— По закінчені школи я вступав на факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка, але під час іспитів захворів, — пригадує Святослав Максимчук. — Якби вступив тоді, то навчався б водночас з Робертом Третьяковим, Василем Симоненком, Борисом Олійником. Не знаю, яким би я журналістом став, але за свої погляди сидів би — це напевне. Пізніше доля звела мене з Третьяковим, коли працював педагогом кафедри сценічної мови Харківського театрального інституту. На третьому курсі ми проходили жанр поеми і я взяв поезію шістдесятників — Івана Драча, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, інших. Тоді ми з Третьяковим познайомилися, поговорили, пішли на каву і потім він уже постійно запрошував мене в Спілку письменників на вечори. З того часу письменницьке середовище стало мені рідним. А коли я приїхав до Львова, Михайло Косів дав почитати заборонені Франкові твори, зокрема «Що таке поступ?»...
Дуже непроста ситуація склалася 1965 року після арештів Михайла і Богдана Горинів, Михайла Осадчого, Михайла Косіва. Пригадую, крутився біля нас дуже пронирливий хлопець. Співав у п’яти хорах, а слуху не мав абсолютно. На моє 30-ліття зізнався: «Мене тягне за вами, як собаку за возом». Згодом він викинувся з вікна. Чи не допомогли йому? Згадую ще один епізод. У нас із Ярославом Кендзьором був спільний куратор із КДБ. Після прем’єри «Ричарда III» запросив Ярослава і почав розпитувати, як грав Максимчук. Той каже, що роль — епізодична, нема про що говорити. «Е-е-е, не кажіть, а як він у зал кинув репліку: «Ви — сволота, ви — негідники! Прийде помста на ваші голови!». Як він це говорив!..»— не вгавав куратор. Таким чином шекспірівський герой, котрого вели на страту, теж «завинив» перед системою...
Вже покійний режисер Володимир Опанасенко, тоді ще молодий, зізнався: «Я хотів тобі дати роль колишнього політв’язня, але директор заборонив». Та, може, це й на краще?.. Я волію не говорити про якісь творчі чи особисті негаразди.
Із 1966 року я почав співпрацювати з бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України. Виступаючи, читав не лише твори сучасників, а й Франка, Шевченка. Саме тоді відчув: коли зустрічаєшся з людьми віч-на-віч, мимохіть стаєш внутрішньо щирішим. Я пропонував публіці те, що проросло крізь моє духовне, світоглядне єство. Читач нерідко «прозріває», коли знайомиться з творчістю письменника за сприяння актора. От усі начебто знають Сковороду, проте коли читаю його «наживо», у людей очі круглі від здивування: Боже, яке то все сучасне!
Мене часто запитують, як я запам’ятовую твори, просять порад. Всі свої масштабні програми — «Похорон» Івана Франка, «Галілей» Євгена Плужника, «Бал в опері» Юліана Тувіма, «Мій Дагестан» Расула Гамзатова та інші я найбільше опрацьовував під час гастролей театру. Після репетицій усамітнювався і починав вчитуватися... Багато читав. У книгарнях купував усі новинки і коли відчував, що серце раптом починало частіше стукати, читав ще раз і ще раз. Потім на кілька днів відкладав, знову читав. Я мушу обпектися об те полум’я, яке закладено в тому чи іншому творі. Так було, зокрема, із сатирою Володимира Самійленка. Це дуже й дуже дорога для мене грань творчості. Прикро, що навіть інтелігенція не знає такої дивовижно сучасної постаті.
Наш рід називають Перцівським, бо колись прадід збудував хату в урочищі Перцівська Гірка на Рівненщині. І я теж маю прізвисько Перець. Мій батько навчався в церковно-приходській школі лише два тижні. Розпочалася Перша світова війна, дід пішов на фронт, і хлопцеві треба було ціпом хліб молотити. Але він читав усе, що потрапляло до рук, а найбільш цікаве, особливо гумор, одразу забирав до своєї пам’яті. Сільські жінки-солдатки приносили йому листи з фронту, просили прочитати і відписати від їхнього імені.
Одну зі співомовок Степана Руданського, котру вперше почув від батька, досі виконую так, як запам’ятав у дитинстві. Коли виникає потреба «вийняти» з пам’яті доречні до певної ситуації твори, вони враз зринають з глибин угору, наче реактивний літак — у небеса. І цим сакральним дійством я вже не керую...
— Україна має завдячувати Святославу Максимчуку, що він змусив її слухати Івана Франка. Саме того, якого вона не знала і не могла знати з огляду на шкільні програми і підручники, які постійно нав’язували стереотип і намагалися спростити Івана Франка як явище в українській літературі, — каже Роман ГОРАК, директор Літературно-меморіального музею Іван Франка, письменник. — Важко сказати, як би склалася доля Святослава, якби він не потрапив до Львова у дуже специфічний період. У час хрущовської відлиги наше місто провокувало до активних дій, і це глибоко відчував Максимчук. Його перші ролі у Театрі ім. М. Заньковецької одразу засвідчили специфічність характеру його творчості: він прагнув робити у своїй ролі... ще один театр. Якби ж були тоді режисери, які вміли б ставити моновистави... На превеликий жаль, їх і зараз рідко знайдеш. Тож Святослав Максимчук розв’язав цю проблему так: почав робити свої моновистави. Першою спробою було читання у Спілці письменників «Похорону» Франка. Фактура цієї поеми давала можливість розвинути цілий спектакль, адже там говорить п’ять дійових осіб (різного характеру та темпераменту), які мають різні погляди на одну і ту ж справу. Максимчук отримав чудову нагоду показати себе одночасно у п’яти ракурсах. Я був присутній при цьому і бачив, як... ріділи ряди, бо були перелякані, почувши слова:
І чом відступників у нас так много,
І чом для них каліцтво не страшне?
А деякі вважали, що це якась провокативна річ і, може, у Франка її й не було. Згодом Максимчук почав тріумфально виступати у Львові. Він швидко знайшов дуже вдячну аудиторію — студентську. Він знає майже всю поезію Івана Франка. Йому дуже легко побудувати свою програму, відчуваючи специфіку, енергетику аудиторії. Святослав Максимчук привчив Львів до творів громадянської тематики, які писалися для площ. Там слово мало зависати, бриніти у повітрі, іти до серця і до розуму кожного. Він уміє володіти широкою аудиторією, його слово гримить. Актор читає всі три знамениті поеми Івана Франка — «Похорон», «Іван Вишенський» і «Мойсей». Ці твори є вершинні в творчості Франка і загалом у літературі. Він артист-інтелектуал.
Шкода, що його програму «Моя Франкіана» Театр ім. М. Заньковецької не часто включає до репертуару камерної сцени. Натомість сценічним майданчиком, де Максимчука завжди радо зустрічають, є наша музейна Франківська вітальня. Тут збирається інтелектуальне середовище. Мені важко навіть уявити, що буде, коли Максимчук, не приведи Господи, перестане читати Івана Франка. Це буде катастрофа, бо скількох вже я слухав — нема того громадянського, вічевого звучання слова, як у нього.
— На початку 1960-х років до нашого театру влилася велика група випускників заньковецької театральної студії, Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Тоді ж приїхали із Запоріжжя Федір Стригун, Таїсія Литвиненко і випускник Харківського театрального інституту Святослав Максимчук, — згадує актор Театру ім. М. Заньковецької Богдан Козак. — Це був дуже цікавий на той час театр з багатими традиціями. Саме Святослав познайомив нас, молодих і середнє покоління акторів, із Софією Володимирівною Федорцевою, яка приїхала з Харкова до Львова після виходу на пенсію. Це була видатна особистість, народна артистка України, яка працювала з Лесем Курбасом. Власне, її дім став літературним і акторським салоном. Раз на тиждень ми збиралися у Софії Володимирівни. Вона блискуче читала українську поезію і прозу. Навіть мала вечір у Будинку актора, її виступ організовував Святослав. Вона і його спонукала до читання... На початку 1970-х (почалися арешти Гельсінської спілки і цензурні перегляди акторських програм) Святослав потрапив у немилість, і це позначилося на його акторській долі. Але він вперто продовжував готувати великі програми: «Марія» Шевченка, «Галілей» Плужника.
На початку 1990-х він став ініціатором, режисером, продюсером «Заньківчанських вечорів», на яких виступали президенти України, відомі українські письменники — Ліна Костенко, Іван Драч, Дмитро Павличко, Валерій Шевчук. Завдяки цим вечорам львів’яни мають змогу спілкуватися з кращими представниками літературної й політичної еліти.
Нині вихованці Максимчука працюють у нас у театрі. Він про них піклується, як батько про дітей: запрошує у свої програми, відправляє на конкурси, записує з ними передачі на Львівському телебаченні. Святослав — унікальна особистість. Я дуже хотів би, щоб він написав свої спогади, адже так багато бачив, із стількома прекрасними людьми зустрічався. У нього блискуча пам’ять на деталі, характери, атмосферу, в якій відбувалися події. Він відтворює усе це, коли розповідає. Така книга буде ще одною сторінкою його творчості, я думаю, дуже цікавою.
ДОВІДКА «Дня»
Святослав Васильович Максимчук народився в селі Ремель на Рівненщині. Закінчив акторський факультет Харківського державного театрального інституту (курс Д. Антоновича). Працював у Харківському облдрамтеатрі, потім Харківському театрі ім. Т. Шевченка. Паралельно працював викладачем сценічної мови Харківського театрального інституту. З 1964 р. і донині — актор Львівського театру ім. М. Заньковецької. Автор та ведучий «Заньківчанських вечорів». Багаторазовий лауреат та дипломант конкурсів читців. Народний артист України. Записав понад двадцять аудіоальбомів «Українська класика від Святослава Максимчука».
