Кілька місяців тому я вже писав про циркуляцію чуток навколо бюджетного проекту видання класики. Нині ті чутки згустилися до майже матеріального стану. Ідея видати сто книжок класичних українців належить гуманітарному віце-прем’єрові Миколі Томенку. Які класики гідні «окнижнення», вирішуватимуть п’ять членів редколегії — наразі відомі три імени: філософ- культуролог Мирослав Попович, філософ-літератор Оксана Забужко та професор Києво-Могилянської Академії Віра Агеєва.
Бюджет проекту, кажуть, — двадцять мільйонів гривень: половина — з бюджету, половина — спонсорська, від UMC. Орієнтовні наклади кожного тому — від 20 до 35 тисяч примірників. Пісня!
Далі — деталі, ареал диявола.
Деталька перша: кому вона потрібна, ця класика? Тобто, яка цільова авдиторія проекту? Якщо тиражі відвантажуватимуть бібліотекам, матимемо примітивний сервіс до шкільних та, частково, вузівських програм. Але це не розв’язує жодної з двох головних проблем проекту: динамізації книжкового ринку та актуалізації самої класики.
Стосовно імпульсів для книжкового бізнесу (якщо українська держава справді хоче мати бюджетоутворюючий книжковий бізнес замість нинішньої спонсорської книжкової самодіяльностi) — ілюстрація з не дуже далекої світової книжкової історії. 1992- го року таке собі середнє англійське видавництво «Wordsworth Editions» вирішило «промацати» ринок на предмет актуальностi класики: випустили чотири книжечки у м’якій обкладинці без передмов і коментарів (що було грубим порушенням британської традиції). Голий безгонорарний класичний текст за справді масового накладу дозволяв поставити психологічно принадну ціну — 1 фунт стерлінґів (однотипні книжки тоді коштували від 3 до 6 фунтів). Перший же випуск — Емілі Бронте — «розлетівся» у 600000 копій.
Ясна річ, золотою куркою одразу заопікувався видавничий ґіґант «Penguin». Розвинувши і поглибивши ідею: поруч iз «однофунтовиками» стала виходити серія «Penguin 60» — вже геть тоненькі книжечки форматом у дві третини поштівки і вартістю 60 пенсів. Тут друкувалися короткі твори або уривки з більших — Кіплінґ, Конан-Дойл, Орвелл, Марк Аврелій, Фройд і навіть Чехов. За перші півтора місяці продано чотири з половиною мільйони примірників.
Уся ця спецоперація мала точно прораховану цільову авдиторію: батьки школярів придбали своїм чадам «повний комплект класики» за ціною кількох вибраних томів; студенти позбулися важкого вибору — купити одну книжку чи кілька кухлів пива; ширше коло соціально активного люду «клюнуло» на креатив різкого відштовхування від традицій. Ну а маґічні цифри продажів стали для класики подіумом. Так бізнес допоміг розв’язати культурологічну проблему: класика знову стала модною.
До речі, шлях цінової мінімізації — не єдино можливий. Згадаймо не менш успішний радянський проект: 200-томова Бібліотека всесвітньої літератури. Кожний том, оправлений в супер, коштував понад середню ціну. Наш модерний український проект реанімації класики, схоже, бере собі за взірець саме БВЛ. То чому не запровадити і призабуту передплату (з відчутними преференціями повноформатним передплатникам)? Тим більше, що такий успішний досвід має нині харківський книжковий «Клуб сімейного дозвілля». За великих накладів можна вкластися у помірну ціну навіть з розкішними суперами (на кшталт тих, якими на початку 90-х опоряджувало свої зібрання творів харківське «Фоліо»).
«Проект Томенка» зорієнтований на ринкові продажі — і це його головний плюс. І тут ми знову повертаємося до проблеми точного визначення потенційного покупця. Щось уже, кажуть, досліджував у цьому напрямку соціолог Сергій Макеєв — супер! Іще б ознайомитися із тими результатами… Та хай там як, без концептуального креативу не обійтися.
По-перше, чиї прізвища побачимо на палітурках? Якщо переважить принцип політкоректностi, й нам запропонують провальний список шкільної програми, — тоді гаплик. Ніякий академічний інструментарій нездатен сьогодні реабілітувати тексти, які уже давно з розряду літературних перейшли до категорії соціологічних. Можна звичайно і далі катувати старшокласників волами, що ревуть подосі, але змусити їх це добровільно купувати — ніколи. Книжкові аналітики світу сходяться в одному: головний мотив сучасного покупця книжок — задоволення. Тож, залишимо Панаса Мирного Шкляреві — він пропонує єдино можливий шлях реінкарнації цього достойника (без жартів): через апґрейд.
По-друге, заплановані ґрунтовні передмови/коментарі — вони, як зазвичай, визначатимуть місце автора у проминулій культурі, чи, відкинувши музейну риторику, спробують переконливо довести актуальність саме цього класичного тексту для сьогоднішнього дня? Непроминущість для, як-то кажуть, прийняття рішень? А якщо котрийсь твір надається лише на меморіальну експозицію — і не тягнути його до масового читача? Чи готові до такого революційного кроку «наші найвідоміші літературознавці», яким планують замовляти передмови? А, може, запропонувати подумати над цим молодим і нахабним?
Для того, щоби нова класична серія завоювала ринок, потрібна — щонайменше — віра видавців. Ринкова віра неможлива без фінансового ризику. Тому, якщо гроші виконавцям класичної серії видаватимуться зі 100-відсотковим відшкодуванням усіх витрат — матимемо продукт, нечутливий до сучасного попиту. Матимемо лише пресовий гуркіт спущених в унітаз бюджетних та спонсорських грошей.
Чую жалісливий аргумент: це дискримінація малих видавництв, котрі не мають оборотних коштів для покриття половини собівартостi книжки. А пекіджинґ навіщо? Тобто, угода про спільну діяльність між фінансово слабким, але інтелектуально достатнім видавцем і видавцем-конвеєром? Між іншим, «Фоліо» довго й успішно експлуатувало цю форму співпраці з московським «АСТ».
Державний інтерес не в тому, щоби підкинути вітчизняному виробникові тимчасовий заробіток. А — в розумінні неприємного, але факту: у сучасному суспільстві споживання досягати культурницьких цілей можна лише за допомоги маніпулювання споживацькими цінностями. Інакше кажучи, провокування попиту на українську книжку (із класикою включно) — справа не для штатних плакальників-патріотів, а для тверезих аналітиків ринку.
