Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Арво Пярту — 75

Світ відзначив ювілей великого естонського композитора
17 вересня, 2010 - 00:00
КОМПОЗИТОР АРВО ПЯРТ І ДИРИГЕНТ РОМАН КОФМАН НАПЕРЕДОДНІ НІМЕЦЬКОЇ ПРЕМ’ЄРИ ЧЕТВЕРТОЇ СИМФОНІЇ, ПРИСВЯЧЕНОЇ МИХАЙЛУ ХОДОРКОВСЬКОМУ. 29 ЖОВТНЯ 2009 Р., ЛЕЙПЦІГ, ГЕВАНДГАУЗ / ФОТО НАДАНЕ АВТОРОМ

Він говорить так само просто, як і пише. Але в цій простоті прихована така глибина, що в неї провалюєшся відразу, стаючи мимовільно причетним до її таємниць. У нього дитячі очі — зовсім блакитні, і сором’язлива усмішка. Величезне чоло, спокійні руки. Спілкування з ним, навіть найкоротше, прокреслює в тобі щось дуже тихе спочатку, але настільки ясне й визначене, що стає соромно за себе, за свою суєтність, за жалюгідні спроби «сховатися в культуру», за порожні постмодерністські ігри та бажання покрасуватися в фаустах, орфеях або ще в кому-небудь. Але ж потрібно лише одне — пізнати своє чисте джерело, знайти свою справжність, свою мову, свою єдність. Як він знайшов.

І ось, зважившись, стоїш перед ним, — жебрак, жалюгідний, безнадійно грішний, але абсолютно щасливий: «Пробачте, але в мене чомусь зовсім немає до Вас запитань».

І чуєш: «А в мене чомусь зовсім немає відповідей!»

Він сам і є — відповідь...

Ах, яка, брате, нудьга — писати чергове «що-небудь» до чергового композиторського фестивалю! Може, відзначать, оцінять, похвалять, полюблять, понесуть. І на це йде все життя, всі сили... Чи не спробувати жити інакше? Зупинитися, замовкнути, вслухатися, вдивитися в себе? Постаратися, нарешті, знайти спокій і внутрішню тишу? Може, тоді станеться диво, і твій новий твір буде вже не просто опусом, а діянням, вчинком, особистим подвигом.

Біографічна довідка:

«Арво Пярт — естонський композитор, народився 1935 року, жив і працював у Таллінні. Після виконання 1968 року свого «Credo» для фортепіано, хору та оркестру, був підданий жорсткому офіційному засудженню. Вісім років не писав нічого. 1976-го перервав мовчання, абсолютно трансформувавши свій стиль. 1980 р. разом із родиною емігрував до Німеччини. А.Пярт — один із найвідоміших і виконуваних сьогодні композиторів світу».

Його «період тиші» почався з вибуху. Мені випало бути на виконанні «Credo» чотири роки тому в Таллінні. Слухаючи твір, ідея якого полягає в граничній поляризації символів Старозавітного закону та Нагірної проповіді, страшно відчувати свою причетність до натовпу, яка гучним шепотом скандує: «oculum pro oculo, dentem pro dente». Верхівка Спілки композиторів 1968р. прекрасно зрозуміла свою приналежність до черні, яка біснується, і вчинила згідно з правилами Старого Заповіту. Восьмирічне мовчання Арво, яке було потім, композиторська безмовність були виключно плідними. Багато в чому це був період очищення, звільнення себе від вироблених композиторських прийомів, «звичок авангарду». За його словами, він вчився «ходити заново», вивчаючи старовинну хорову поліфонію ХІV—XVI ст., григоріанський хорал, школу Нотр-дам, франко-фламандське мистецтво: Обрехта, Окегема, Жоскена де Пре — все, що було доступне в ті роки.

Поза сумнівом, це було щасливе занурення. У стрункій красі звучання та досконалої технології старовинної музики Арво Пярту відкрилося нове розуміння музичних законів як відбиття основ всесвіту. Він відчув, що в поєднанні двох або трьох нот уже полягає космічна містерія.

Напевно, в цьому відкритті — джерело його оновленого погляду на речі.

Він зрозумів очевидну, але ніким до нього не усвідомлену істину: «Достатньо, аби навіть одну-єдину ноту було красиво зіграно. Ця нота або тихий удар і мить тиші опісля втішають мене».

1976 р. мовчання урвалося народженням фортепіанної мініатюри «До Аліни». Тут уже було знайдено нову стилістичну якість, мову, яку А. Пярт використовує й досі. Сам він називає це «Tintinnabuli», що латиною означає «дзвіночки». Техніка «Т.» базується на використанні основних первинних елементів музичної мови: тризвуччі, гамі й на їхньому поєднанні в звучаннях, подібних до дзвонових. А також на зіставленні звуку й тиші як слухання і роздумів.

У цьому глибоко індивідуальному стилі написані найбільш відомі твори Арво Пярта, такі як «Fratres» («Братія»), «Tabula Rasa» («Чиста дошка»), «Arbos» («Древо життя»), «Cantus in Memory of Benjamin Britten», «Passio», «Miserere», «Summa», «Канон покаянен». Всі вони являють собою єдиний смисловий масив і цілісне, виражене у звуковій культурі світобачення, яке адресує нас до православного монастирського середовища, до простого аскетичного буття з його покірливим трудівництвом і соборним рухом братії довкола «основного тону» — незмінного тяжіння до Отця. З мужнім прийняттям усіх випробувань із любов’ю і безперестанною молитовною працею. З повільною урочистістю літургійного часу і тихим сяянням благодаті над усім. І в серцевині цього життя — рідкісна, незвичайна краса музики.

Тут важко не процитувати свідчення, яке дійшло до нас, про спів преподобного Романа Сладкопівця — однієї з легендарних фігур Східної церкви, творця візантійських співів: «Його прекрасний, глибокий голос починав проспівувати слова так небесно чисто й мелодійно, що тягнуло негайно, разом із завмираючим звуком срібних дзвонів померти, затихнути в сутінках величного Дому Господнього».

За сутністю, цей опис повністю відповідає почуттям, які викликає музика Пярта: диво прекрасного співу, переживання зустрічі з цим дивом, бажання в ньому розчинитися та зникнути, як крапля в потоці...

Можна скільки завгодно міркувати про техніку «Tintinnabuli», про стиль Пярта, про їхні витоки й смисли, але передати словами... Можлива лише Зустріч.

Пам’ятаєте, як у «Дзеркалі» в Тарковського: «Ось я і злетіла!» Чи кущ у «Сталкері», який раптово ожив і захитався. Або та нічна пожежа під дощовими струменями...

Паралелі з символікою кінорежисера виникають невипадково: одне покоління, ранній розквіт, офіційне неприйняття творчості, періоди вимушеного мовчання, пошук віри, набуття власної мови, вигнання, мандрівництво, будівництво Дому, визнання на Заході й загальна любов на Батьківщині. Але головне, обоє — геніальні особистості, які створили системи, цілі острови нового життя, знаходячи які, ми отримуємо надію на перетворене буття. Так хочеться цього буття! Та лише цього замало...

Пам’ятаєте притчу про ченця з фільму «Жертвопринесення» про те, як ченець ніс послух, поливаючи дерево на горі? Він піднімався щодня вранці на гору, поливав дерево й увечері спускався з гори в монастир. Так тривало три роки. А одного чудового дня сухе, мертве дерево розквітло...

Диво відбувається таємничо й незрозуміло, воно готується й визріває в надрах невідомого нам буття. Але ми можемо рухатися йому назустріч, покірливо занурюючись у роботу, яка поступово стає священною. Це й є початок дороги до оновлення світу. Це — дорога Арво Пярта, пройдений у мовчанні назустріч диву власного цвітіння.

Один твір Пярта, написаний відразу після перерви, називається «Сарі було дев’яносто років». Він використовує біблійну історію про Сару, дружину старозавітного Авраама, яка дивом народила сина в 90-річному віці, через багато довгих років безплідного чекання.

Її цвітіння схоже на розквіт А. Пярта після вісьмох років композиторського «відлюдництва». І тепер ми радіємо його добрим плодам!

Останнє слово — за самим Арво:

«Одного дня, ще за радянських часів, я запитав одного ченця, як, будучи композитором, я можу удосконалювати себе. Він сказав, що не знає відповіді. Я зізнався, що пишу молитву і використовую тексти псалмів для музики, і що, можливо, це мені допоможе. Тоді він відповів: «Ні, це помилка. Всі молитви вже написано. Ви не повинні писати ще, все вже готове. Приготуйте тепер себе!»

Я вірю, що це істина. Ми маємо зважати на той факт, що наша музика може закінчитися в одну мить. Можливо, прийде день, навіть для великого митця, коли він більше не захоче або не зможе творити. І, можливо, у цей момент істини ми цінуватимемо створене ним ще більше — бо в цю мить він вийде за межі своїх робіт».

Вікторія ПОЛЄВА, композитор
Газета: 
Рубрика: