З успіхом у Харківському театрі ляльок ім. В.Афанасьєва відбулася прем’єра «Удаваного хворого». Цю останню п’єсу французького класика Жана Батіста Мольєра поставив злагоджений і успішний тандем — режисер Оксана Дмитрієва та художник Наталія Денисова.
Центральними постатями в кожній новій виставі харківських лялькарів закономірно опиняються примітні актори трупи. Приміром, у «Королі Лірі» це Олексій Рубінський, у «Казанові» Ігор Мірошниченко, «Вишневий сад» неможливо уявити собі без Раневської — Тетяни Тумасянц, а «Удаваний хворий» — справжній бенефіс популярного українського артиста театру і кіно В’ячеслава Гиндіна. Це виконавець універсальний, але його комедійне обдаровання — іронічні інтонації та несподівана ексцентрика поведінки — шукають виходу в будь-якому драматичному тексті.
До речі, харківські лялькарі давно завоювали пальму першості на Міжнародному фестивалі театральних капусників. А це — ще одне свідчення того, що серйозне мистецтво потребує не лише матеріальної підтримки, а й самоіронії, пародійного «кривого дзеркала». І Гиндін та Мірошниченко (також бере участь у прем’єрі) — королі імпровізацій, інтелектуальні «хохмачі». В «Удаваному хворому» це проявилося сповна.
Вистава видається певним змаганням двох команд — одна з них, «лікарська», хоче спустошити гаманець недовірливого Аргана, інша, родинна, — мріє повернути «хворого» до здорового життя. І, звичайно, домогтися згоди Аргана-батька на шлюб старшої доньки. Перемогу другої «команди» забезпечують популярні комічні прийоми — то Арган за порадою близьких прикидається мертвим, аби зрозуміти з реакції навколишніх, кому він по-справжньому дорогий. То до нього приходить вірна служниця під виглядом нового лікаря, остаточно перетягуючи «хворого» у свою віру. То герої розмовляють нібито про одне, але кожен має на увазі зовсім інше.
Сценічна історія цієї п’єси не є багатою на великі відкриття. Можна пригадати старий фільм радянських часів із флегматичним Олегом Єфремовим у головній ролі. Тоді з класичних комедій минулого любили робити музичні фільми. Але це не завжди виручало. Кумедним у тій стрічці виявлявся не удаваний хворий, а спеціально запрошені для цього яскраві коміки Ролан Биков, Олександр Ширвіндт, Станіслав Садальський.
Хочете вірте, хочете ні, але навіть у Будинку Мольєра — паризькій Комеді Франсез — сміх виникає зазвичай, коли глядачі реагують на дотепний текст видатного драматурга, а не на сценічну дію. На відміну від таких вистав і фільмів, «Удаваний хворий» харків’ян — справжнє театральне свято.
Винахідливість режисерських знахідок і точність сценографічних трансформацій забезпечують актори, яких Оксана Дмитрієва ретельно добирає на курсі в Університеті мистецтв і дбайливо плекає для майбутнього своєї сцени. Сьогодні це, поза сумнівом, найкраща трупа серед харківських драматичних театрів. Та й в усій Україні таку унікальну братію різнобічних талантів навряд чи знайдеш. Артисти грають свіжо, несподівано, оригінально, втілюючи будь-який режисерський задум за законами обраного жанру.
Цього разу його визначила фарсова природа п’єс, які в роки життя Мольєра поєднувалися з балетом (найулюбленішим видовищем Людовика ХIV). На сцені фігурують костюми ніби з тих часів, але не об’ємні й достовірні, а ніби спроектовані на дзеркало сцени, монохромні та пласкі. Хоча пластика акторів, що її створив Влад Розін, саме жива, гнучка. Вона зумовлена характером комедійних антре і фарсових вистав. А також диктується тим, що дія обертається в буквальному сенсі довкола центру сцени, на якій встановлено величезне ліжко Аргана.
Для видовища, представленого в «Удаваному хворому», важко дібрати визначення, поки не ознайомишся зі стилем композитора Петра Мосса, музика якого органічно супроводжує виставу. Француз польського походження, він безсоромно може написати гротесковий похоронний марш чи синтезувати стилі бароко і кабаре, поєднати клоунаду і танго. Цей стиль добре відчула О. Дмитрієва, коли обирала, що робити з п’єсою, написаною і поставленою майже 345 років тому. У виставі вона іронізує над пафосністю старого класичного стилю. Так, на репліку героїні «О, небеса!» — з колосників спускаються розписані картонні хмари.
Символічною є поява в руках акторів величезного черепа, із зворотного боку якого виразно виділяються сідниці з клістиром, що стирчить між ними. Сміх тут вже не іронічний, а, радше, саркастичний. Думати, мовляв, треба головою! Не досить сказати, що у виставі висміюється актуальна система викачування грошей з пацієнтів. Але проблема і в тім, що більшість із них скаржаться на хворобу, а насправді хочуть, аби близькі їх просто пожаліли. Хоча особливо вередливих удавачів при цьому не жаліють, а наставляють на розум. Можливо, це мав на увазі і Мольєр, коли писав свою п’єсу, і навіть чотири рази встиг зіграти головну роль. Лихо в тому, що бідного хворого (і зовсім не удаваного) — поховали саме після цієї його останньої вистави.
Тобто в самого Мольєра все було саме навпаки: його умовляли не виходити на сцену. А він ніяк не погоджувався, посилаючись на те, що брати-актори тоді не зможуть через нього заробити. Схоже, що сам видатний комедіограф обманював себе і прагнув забути про хворобу, написавши для звеселяння поважної публіки комедію про удаваного хворого. Тобто симулянта, який прожив на сцені майже три з половиною століття.
