Ні, наша влада книжок не палить. Але в результаті планомірного державного бібліоциду тираж українських видань за минулий рік зменшився в 2,5 разу.
Звітний рік у Книжковій палаті України закінчується наприкінці березня, проте фахівці не очікують, що цифри — свідчення бодай не летального кінця, але колапсу галузі — суттєво зміняться: протягом 1999 року в Україні було видано 4.736 назв книг загальним тиражем 18 мільйонів примірників, причому з них художньої літератури 600 назв (1.300 тис. примірників). Цифри мізерні до очевидності: навіть людині далекій від будь-якої статистики легко уявити, що 1.300 тис. художніх книжок до непристойності мала кількість для країни з майже 50-мільйонним населенням. Проте в українських видавців ця арифметика не викликала подиву, а якщо бути відвертим до кінця, то емоційно до сенсаційних, на мій розсуд, даних не поставився ніхто. Типовою реакцією по хвилинній мисленній прикидці було коротке беземоційне «Вірю».
У КОЛІ ПЕРШІМ. ТИРАЖІ
Звичний тираж україномовної книжки сучасного українського письменника близько 2-3 тисяч, часом сягає позначки 5 тисяч примірників, але нерідко видавці зупиняються, видрукувавши першу тисячу. За словами Олександра Красовицького, директора одного з найбільших і найуспішніших українських видавництв «Фоліо», видавати україномовну книжку тиражем понад тисячу примірників — це вже великий ризик для видавця. Принаймні тираж завжди можна додрукувати, а це в будь-якому разі вигідніше, ніж тримати готову продукцію на складі. До речі, «Фоліо» — не лише одне з найбільших українських видавництв, але й, на відміну від багатьох вузькоспеціалізованих, універсальне. Воно друкує найрізноманітнішу літературу — від серйозної зарубіжної художки (чудові багатотомники Грасса, Селіна, Рільке, Селінджера, недорогі видання в серії «Вершины» класиків ХХ століття, таких як Маркес чи Кортасар) і добірних українських письменників (серія «Українська література XX століття») до детективів, прикладних книжок з домашнього майстрування і консервації та сонників. Кількість найменувань, виданих протягом минулого року в цьому видавництві, вражає — 140 («найменування» у видавничій термінології це не лише книжки в звичайному розумінні цього слова, а й усілякі брошурки). Приблизно таку цифру називає в своїх звітах, наприклад, російський «Вагріус» — видавництво майже західного зразка, що так само як і «Фоліо» поєднує випуск пристойної комерційної літератури з виданням інтелектуальних бестселерів. Однак тут-таки Олександр Красовицький охолоджує моє радісне піднесення: «З цих 140 в Україні видрукувано лише 25 найменувань книжок, решта — в Росії, тому власне українськими книжками вони не є». Щодо тиражів, то й тут таке ж різноманіття — від 100 примірників до 40 тисяч. Чемпіонами за тиражем є «Энциклопедия домашнего консервирования» та «Персональный компьютер», а також, дещо несподівано для самих видавців, двотомник Селінджера, загальний тираж якого сягнув 25 тисяч. І знову Красовицький застерігає, що в Україні з цієї кількості продалося лише 2-3 тисячі, решта ж — на «необъятных просторах» російського ринку.
Загалом же, середні українські приватні видавництва, такі як київське «Факт» чи івано-франківське «Лілея-НВ» минулого року видали близько 20 найменувань, щоправда, в цю цифру враховано й замовні видання (або, як влучно схарактеризував такі книжки директор «Лілеї-НВ» Василь Іваничка, книжки «місцевих генералів» — людей, здатних заплатити за видання своїх опусів). Це одна з небагатьох можливостей для приватних видавництв заробити кошти, інша така можливість — видання різноманітної друкованої продукції, як-то листівок, візитівок, календариків. «Боюся, ще трохи, й ми перепрофілюємося, — із досадою зауважує Леонід Фінкельштейн, головний редактор видавництва «Факт», яке минулого року серйозно заявило себе на ринку сучасної української літератури, видавши збірки Ігоря Калинця, Василя Герасим’юка, Богдана Жолдака, а також непересічний збірник есе Оксани Забужко «Хроніки від Фортінбраса», — будемо випускати яскраві рекламні плакатики, на яких можна непогано заробити. Я дуже радий, що наприкінці минулого року нам вдалося отримати замовлення на мішені для тирів — це суттєво допомогло нашим справам. Книжки ж приносять видавництву мінімальний прибуток, це надто дороге хобі».
Одне з найцікавіших в Україні — видавництво дитячої літератури «А-БА-БА-ГА-ЛА- МА-ГА» протягом минулого року випустило аж... дві книжки. Зате одну з них — «Українську абетку», яку у видавництві готували шість років, — у рейтинговій акції «Книжка року-99» (Центр рейтингових досліджень «Еліт-профі») визнано другою з кращих українських книжок. У зв’язку з такими явно невиробничими обсягами роботи директор «А- БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» Іван Малкович називає своє видавництво мистецькою лабораторією. Проте «лабораторні» умови породжують ланцюгову ринкову реакцію — невеличкі тиражі й велику ціну. Взаємообернений нерозривний зв’язок тиражу і ціни — це і є перше зачароване коло української книжки. Долають його, зазвичай, за допомогою рекламодавців і спонсорів. Наприклад, видатки на «Українську абетку» «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» частково покрила завдяки грошовій допомозі компанії «Кока-Кола», яка оплатила приблизно третину від собівартості тиражу. Попри це, видавництво ледь входить у «нуль», продаючи книжку на рівні чотирьох доларів — ціна понад 20 гривень є нереальною для небагатого українського читача.
У КОЛІ ДРУГІМ. ДРУК
Одіссея типової української книжки нагадує пригоди ленінської «Іскри»: майже одиничні примірники видавці воліють видруковувати за кордоном і перевозити в Україну, враховуючи 20-відсотковий ПДВ на ввезення друкованої продукції, мало не в шляпних коробках. На думку директора Книжкової палати Миколи Сенченка, майже 70 відсотків усієї літератури (це стосується не тільки книжок українських видавців) завозиться поза митницями.
Іван Малкович друкує книжки у Словаччині та Чехії. «В Україні уже є нормальні друкарські машини і на них уже цілком можливо якісно друкуватися. Але є інша проблема — наші люди, які завжди намагаються вкрасти. Мені на фабриці сказали прямо: «Ви тут хоч два БТР-и поставте, ми все одно вкрадемо». А потім мені дорікають, чом це на ринку «Петрівка» мої книжки чи не вдвічі дешевші, ніж безпосередньо у видавництві: так вони там можуть і взагалі нічого не коштувати, бо вони крадені. Тепер уже, щоправда, з’явилися приватні друкарні, де, може, і не крадуть. Але є інші засади: в Україні дуже дорогий папір. Відповідно на нього треба сплачувати дуже великий ПДВ, потім потрібно заплатити ПДВ на друк тощо; тож вигідніше усе одно сплатити один раз ПДВ на ввезення».
«Лілея-НВ» теж на початку своєї діяльності друкувала книжки за кордоном — у Варшаві. «Ми себе називали посередниками між автором і читачем, а пересічний читач має право не просто на цікаву книжку, а й високоякісну», — говорить Василь Іваничка. На політику видавництва вплинула серпнева криза 1998 року, коли різко змінилася пропорція між гривнею і доларом. Зараз «Лілея-НВ» друкує свої книжки в Івано-Франківську, у найближчих планах — відкриття власної друкарні. Так само «Фоліо» українську частину своєї продукції воліє друкувати в рідному Харкові. «Нам незручно друкувати маленькі тиражі за кордоном — хоч там і значно дешевше, але багато клопоту, — говорить Олександр Красовицький, і одразу додає, — якщо динаміка цін в Україні буде зберігатися, то доведеться перенести друкування в Білорусь»
У КОЛІ ТРЕТІМ. АВТОРИ
Людина до всього швидко звикає. Особливо швидко — до гарного. От і ми дуже швидко звиклися з тим, що немає нічого легшого, ніж видати власну книжку. І коштує це не надто дорого, — так вам охоче пояснять у будь-якому видавництві. Однак, зрозуміло, в самих авторів проблем від того менше не стало: ніхто власним коштом друкуватися не поспішає, розраховуючи на ризик видавця. Видавці ж від браку рукописів не потерпають. На запитання, яким чином шукають авторів у «Фоліо», Олександр Красовицький відповів відверто: «Не шукаємо», підтвердивши неодноразово чуту мною думку багатьох його колег. Парадокс же полягає в тому, що навіть у разі того, якщо видавець охоче надрукує ваш геніальний опус, письменникові не доводиться очікувати не те що на золоті гори, а часто навіть на гонорар. Це в першу чергу стосується художньої літератури, за яку, як вважає більшість видавців, грошима платити взагалі невигідно. Розплачуватися воліють тиражем (авторський тираж — це, зазвичай, 10 відсотків). Хоча й тут усе залежить від зацікавлення видавництва в конкретному авторові.
Середній термін підготовки вітчизняного рукопису до друку — приблизно чотири місяці (подейкують, що в радянські часи на це відводилося не менше року). Коли мова йде про замовні видання, можуть встигнути й за кілька тижнів. Що ж стосується грунтовних перекладних видань, то періоди підготовки відраховуються роками. Наприклад, російськомовний чотиритомник Гюнтера Грасса у «Фоліо» готували чотири роки. Так само довго готують книжки в «мистецькій лабораторії» «А-БА- БА-ГА-ЛА-МА-ГА»: основний час забирає ретельна праця над ілюстраціями.
Проте українські автори хоч і бідні, зате вільні: жодне з видавництв в Україні не може похвалитися тим, що має монополію на когось із письменників. Але варто зазначити, що ніхто цієї монополії й не прагне. «Я не можу сказати, що хочу зв’язати себе з якимись, бодай найкращими на сьогодні в Україні авторами на довготривалий термін, оскільки я навіть приблизно не уявляю той зріз суспільства, якому знадобиться цей автор завтра», — пояснив свою позицію Леонід Фінкельштейн, видавництво якого уже кілька років успішно співпрацює з однією з найвідоміших і найрозкрученіших українських письменниць Оксаною Забужко. До речі, перша тисяча примірників її «Хронік від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 90-х» несподівано і для автора, і для видавця розійшлася лише протягом місяця. Проте Леонід Фінкельштейн заперечує можливість «кріпосних угод» з автором не лише через економічну недоцільність, але й з етичних міркувань. «Чого я доб’юся, якщо підпишу з Оксаною Забужко договір, що всі її книжки належать мені, а їй раптом випаде нагода попрацювати із багатшим видавництвом на вигідніших для себе умовах? У мене немає грошей, щоб бути акулою капіталізму, тому жорсткий договір принесе моєму видавництву не бариші, а лише погіршення стосунків із авторами. Тим паче, що через недорозвиненість правової бази доводити в суді права на інтелектуальну власність, навіть маючи на руках офіційні документи, неможливо», — якось говорив Леонід Фінкельштейн, з одного боку, підтверджуючи розхожу думку, що в Україні весь бізнес тримається на чесному слові, а з другого — репутацію книговидання як інтелігентного бізнесу.
Так само намагаються не зловживати правами в «Лілеї- НВ», яка широко видає іншого «інтелектуального українського бестселериста» Юрія Андруховича (цього року вийшла друком уже четверта книжка письменника, випущена в «Лілеї-НВ», — збірник есе «Дезорієнтація на місцевості»). «Видавець і так у порівнянні з автором перебуває в привілейованому становищі, тож підписувати монопольні угоди — це перекривати письменникові кисень, — коментує Василь Іваничка. — А потім сучасна українська література — це надто неприбуткова справа...»
«Немає можливості розкручувати імена, отже, немає сенсу й підписувати довгострокові контракти, — пояснює Олександр Красовицький редакторську політику «Фоліо» щодо авторів. — В Україні мало хто розуміє, що, наприклад, славнозвісна Олександра Мариніна — це головним чином результат гарної рекламної кампанії». До речі, за даними журналу «Итоги», бюджет рекламної кампанії Мариніної становив 2 мільйони доларів, не випадково вона є найбільш видаваним у Росії автором: тільки у «ЭКСМО-Пресс» сумарний тираж її книжок — 15 мільйонів примірників, до того ж твори письменниці друкуються ще у 15 — 20 країнах. Проте не буває правил без винятків. Таким винятком у «Фоліо» є київський прозаїк Андрій Курков, з яким підписано угоду на серію книжок (рецензію на одну з них — роман «Добрый ангел смерти» — читачі «Дня» уже читали). Це стосується художніх творів, а щодо авторів прикладної літератури — книжок з популярної психології, кулінарії, майстрування — їхня доля, як підтвердили у чутливому щодо читацького попиту «Фоліо», трохи легша.
Попри усі жорсткі закони великого бізнесу, автори та видавці у першу чергу намагаються утримувати баланс взаємності й дружньої підтримки. «Я і сам автор, — посилається на свій досвід поет Іван Малкович, — і мені часто доводиться стикатися з тим, що з моїми правами не рахуються. Тому в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ» у мене всі працюють тільки за гонорар. Але останнім часом я запроваджую й форму розрахунку «гонорар+потиражні», коли автор з кожної наступної тисячі понад обумовлений тираж отримує винагороду». Слід зауважити, що «автор» для видавництва дитячої літератури «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — це передовсім художник-ілюстратор. Проте гонорари, яке в змозі заплатити видавництво, часто ледь сягають половини грошей, що за таку ж роботу виплачують на Заході. При цьому Малкович свідомо «розбещує» своїх художників, репрезентуючи їхні твори на європейських книжкових ярмарках — два з них, Франкфуртський (найбільший європейський) та Болонський (найзначніший у Європі ярмарок дитячої книжки) відвідати видавець вважає неодмінним, — таким чином даючи їм можливість укласти більш вигідні зарубіжні контракти.
МОВНЕ ОТОЧЕННЯ
Абсолютно свідомо протягом статті жодного разу не було згадано про податки. Надто велика спокуса повторити за всіма, хто вже стільки разів з болем згадував, що виробництво (безпосередньо виробництво, а не продаж, який з милості держави все-таки звільнено від ПДВ) книг прирівняно в Україні до будь-якого іншого виробництва й оподатковано понад усіляку розумну міру, гірку істину, що бізнес в Україні, тим паче книжковий, геть немислимий. Мова йде про те, як усе-таки, попри всі податкові чавильні, книговидання сьогодні існує. Так-от, за цих умов непідйомним тягарем для української книжки, хоч як це не парадоксально звучить, стає україномовність. «Я просто не можу собі дозволити випустити, наприклад, чудовий посібник з математики українською мовою, — підтверджує загальну видавничу практику Леонід Фінкельштейн (посібники з математики є козирем видавництва «Факт», головний редактор якого — шкільний математик із 26-річним стажем викладання), — тому що територія його збуту — Київ і західні регіони України, а за російськомовне видання я спокійний — не продасться в Україні, так у Росії продасться напевно».
«Я шкоджу своєму бізнесові з дурних патріотичних міркувань, — відверто каже Іван Малкович, який від початку заснування «А-БА-БА-ГА-ЛА- МА-ГИ» ставив собі за мету, щоб українські діти виростали на українських книжках. — Зараз у мене є дуже серйозна пропозиція з Москви — видати російською нашу «Абетку». Переробити її для російського читача не важко, тим паче що десь 20 літер у нас збігається, і державі своїй, здавалося б, я нічого не винен, бо вона мені, скажу дуже м’яко, не допомагає. Але така пропозиція для мене дика. І хоча це розкіш, але я мушу робити все для того, аби мати можливість відмовлятися від таких угод». Так само з патріотичної романтики видання російськомовної книжки відкидають і в «Лілеї-НВ», намагаючись у такий неринковий спосіб відстояти право україномовної книжки на українському ринку. Досить вичерпно на запитання щодо комерційного ефекту української мови у видавничій справі відповів Олександр Красовицький: «Я вважаю, що комерційного ефекту української мови, крім видання навчальної та вузькоспеціальної, як-то юридичної, бухгалтерської, якоюсь мірою медичної (тобто пов’язаної з регулятивною стороною — законами, нормативними актами, що видаються по-українськи) літератури, — немає ніякого. Маючи під боком 150-мільйонний ринок Росії, що робить будь-яку російськомовну книжку дешевшою за рахунок великих тиражів, держава просто зобов’язана зрозуміти: якщо надавати усім рівні можливості, тоді в Україні не буде ніякої книжки — ані російськомовної, ані україномовної, а буде лише книжка, привезена з Росії. Реальність така, що внутрішній ринок уже програно російським видавництвам. Навіть якщо зараз звільнити українське книговидання від податків, цього вже все одно недостатньо — у видавців бракує і обігових коштів, і поліграфічних потужностей. Потрібні серйозні державні вливання до книговидання, режим особливого сприяння».
І наприкінці — про податки. «1998 року міністр фінансів України визначив величину надходжень з бюджету за рахунок книговидання від податку на додану вартість (ПДВ) у сумі 22 млн. гривень... 1999 року держава за рахунок ПДВ повинна отримати лише 8,7 млн. гривень. Відповідно, у порівнянні з попереднім роком втрати становлять 13,3 млн. гривень, — дані зі статті директора Книжкової палати Миколи Сенченка. — Ці розрахунки гіпотетичні, тому що не враховують інфляцію, ще немає остаточної інформації щодо повної кількості назв книг, виданих 1999 року, та не відомо, чи продано всі книги. Проте розрахунки концептуально відображають стан справ у книговидавничій сфері. Втрати держави в книговиданні значно більші, якщо врахувати значний обсяг закупівлі населенням України книг з Російської Федерації. З іншого боку, така інтеграція дає користь: інтелектуальні втрати народу України в інформаційній сфері, завдяки досягненням видавців Росії, не такі значні, але наплив російськомовної книги призводить до подальшої русифікації населення України».
