Амфітеатр українського інтелекту, української думки, українського духу понині не збудовано. Отої самодостатньої в своїй історичності, округлості, у своїй архітектурно-композиційній завершеності арени (чи правильніше арен) для загальнонаціональних дискусій і форуму (форумів) для елітарної думки ми не маємо на сьогодні. Місце, яке мало бути відведене цьому амфітеатру, окуповане в результаті політичного й культурного рейдерства мультимедійною бутафорією торохкотливих ток-шоу, де на загальнонаціональному рівні розігрується монотонний безсенсовий фарс третьосортного гатунку. Ці шоу претендують на свободу слова, думки й достовірність. Натомість там, де переважно немає смислів як таких і немає цінностей як таких, а є лишень корпоративні інтереси та зацікавленість у піарі, немає ані свободи, ані достовірності, а думка часто-густо квола й кульгава.
Метафору амфітеатру як символу смислової цілісності й наповненості мені підказала книжка письменниці, культуролога, професора Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксани Пахльовської «Ave, Europa!». Це збірка статей, доповідей, публіцистичних есе, написаних у період з 1989 року по 2008 рік (зокрема, і для газети «День»). У цій книзі осмислено звучить той голос конкретної особистості, який має право чітко, голосно лунати в самому центрі українського інтелектуального амфітеатру і який водночас не зрозуміють у галасі популярних ток-шоу. Але так як немає такого амфітеатру, а під софітами павільйонів телешоу задушливо, і всі місця вже зайнято, то просто немає простору, де йому настільки голосно звучати, щоб чутно було далеко-далеко. І це логічна констатація непривабливих реалій сьогодення, а не чергове нібито типово українське кордоцентричне тужіння за втраченим і не здобутим. І знову бовваніє беззвучність інформаційного маргінесу для найсміливіших і найосмисленіших поглядів і думок українських інтелектуалів?.. Відповідь на такі запитання, зрозуміло, дає лише час...
«Вступаючи в ХХІ століття, Україна фактично змушена розв’язувати проблеми, що Європа вирішувала для себе ще в ХІХ столітті... Система постійного пресингу і табуювання спричинила відсторонення суспільства від власної культури, «втому» суспільства від постійної напруженості, що оточує ці проблеми, — як результат — «ескапізм», спроба вивільнення від тиску цих проблем шляхом адаптації до будь-яких місцевих чи імпортованих «полегшених» моделей», — ці рядки з доповіді, виголошеної Оксаною Пахльовською на І конгресі Міжнародної асоціації україністів у Києві у вже нібито далекому й зовсім іншому за своєю геополітичною реальністю 1990 році, зберегли свою актуальність і понині. Автор визначила тригерні, больові точки в суспільній матерії колонізованого народу: ескапізм, надчутливість і відкритість до чужорідного маскульту, «втома» від власної історії, від самих себе, від численних табу. Із втоми від табу, які раптом скасовуються, можуть постати найнепривабливіші моделі цинізму й вседозволеності; ця втома розвиває цинічний розум і моду на стьоб. Ера такого цинічного розуму й стьобного мислення приходить після ери скутого ідеологемами розуму. І як довго вона триватиме й чи закінчиться в осяжному майбутньому — і що ж має прийти на зміну? Це лише одне з багатьох інших, не менш котроверсійних запитань, які ставиш перед собою, прочитавши книгу «Ave, Europa!».
У систематизованому, хронологічному викладі публіцистика автора є історією інтелектуальних, професійних і просто людських пошуків відповіді на запитання, куди й до чого має прагнути українська національна спільнота загалом і кожен із нас, зокрема. «Ave, Europa!» — це переконлива спроба перевести плакатне гасло «Інтегруймося в Європу!» у багатовимірну й поліплощинну аргументацію. Аргументацію, зрозумілу не тільки для рафінованих інтелектуалів; аргументацію, зрозумілу чисто по-людськи. Європа як простір, де найвищою цінністю є людське життя, де в людини як такої є не тільки обов’язки, а й права, на противагу неорадянському простору пролонгованої в часі девальвації цієї найвищої цінності — ось та дихотомія, у якій Україна не повинна застрягнути: «...Країни Східної Європи, що мають культурну самоповагу, вибирають виключно Європу. Країн, які такої самоповаги не мають, фатально притягує до себе Росія: там без зайвих зусиль можна розчинитися і НЕ БУТИ».
Взагалі, навіть молоді покоління українців, не кажучи про старші, не дуже то й навчені чітко усвідомлювати те, що добре усвідомлюють європейці: пострадянський регіон — це простір, де людське життя об’єктивно має на порядок нижчу вартість, порівняно із Заходом. Свого часу, мене усвідомлювати цей факт навчили саме іноземці, європейці та американці. Якщо в це вдуматися серйозно, то стає просто страшно. Багато з тих, хто над цим хоча б раз задумувався, починають мріяти про «ПАСПОРТ ВТЕЧІ». Саме так, з усіх великих літер, автор «Ave, Europa!» дефінує омріяні грін карти, ворк перміти (work permit) й решту перепусток у благополучний і спокійній світ. «...Кордон між Європою та НЕЄвропою — це, крім інших параметрів, також кордон між світом, де людина має право на гідність, і світом, де в людини стільки разів відбирали гідність, що вона врешті-решт стала здаватися непотрібною», — ось така хірургічна точність у проведенні демаркаційної лінії між двома відмінними геополітичними реальностями.
«...Європа — поруч, але вона — недосяжна. В момент, коли, здається, стало до Європи рукою подати, політичні завихорення знову відносять нас на протилежний, «східний» берег», — ця теза може бути лаконічним роз’ясненням назви книги «Ave, Europa!» Латинське «AVE!» означає як вітання при зустрічі, так і прощання при розставанні. «Я не знаю, яке з цих двох «AVE!» скаже Україна в найближчі роки», — пише автор у передмові до видання. Чому розвиток і становлення України як самодостатньої національної реальності так сильно й прямо залежить від її реінтеграції в Європу? «...Україна, справді вірна європейській природі своєї культури, ніколи не буде ані «Малоросією», ані «Великою Україною», на кшталт «Великої Росії» чи «Великої Сербії». Вона отримає, нарешті, історичний шанс бути «Малою Європою». Тому сьогодні питання європоцентричних орієнтацій України — це українське «бути чи не бути». Можливо, передостаннє. Можливо, останнє», — ці слова варті реакції мовчання більше, ніж контрвідповідей-словопотоків. Попри всю свою категоричність і радикальність, вони стимулюють живу внутрішню думку, живі розмірковування над долею своєю і своєї нації. Це те стимулювання, на яке, за окремими винятками, не спроможні сьогодні ані українські комерціалізовані медіа, ані політики, ані шкільні підручники з історії, ані постмодерна література стьобу й епатажу, ані кінематограф, розвиток якого заморожено. Диктат рейтингів, грошей, цинізму вчить тому, що в житті в усьому можна обійтися практичним, а ще краще цинічним розумом, але не критичним: «Вчора заблоковані відсутністю свободи, сьогодні — відсутністю коштів, — усе одно ми заблоковані» (це було написано автором ще 1994 року). Книга Оксани Пахльовської активізує саме механізми критичного, творчого й раціонального мислення.
Ще варто звернути увагу на одну унікальну властивість тексту «Ave, Europa!». Це текст, який існує не як автономна від життя автора вербальна реальність, не як словесний перформанс на 600 з лишком сторінок. Іншими словами, це не той випадок, коли є автор, є його життя, його будні, у яких він живе і мислить так, як зручно, так, як треба, щоб пристосуватися до цього змінного світу, щоб мати комфорт матеріальний і комфорт психологічний людини, яка йде в ногу з часом. Потім автор видає текст, який написано так, щоб сподобатися публіці, щоб добре звучало, багато цитувалося й гарно продавалося. «Ave, Europa!» — це приклад протилежного підходу: автор пише так, як живе, про те, чим живе, і так, як реально мислить. Тут написані прожиті речі. Тут немає зовнішнього писання для публіки в ім’я успіху, а внутрішнього думання для себе в ім’я комфорту. В корумпованій країні ми навчилися думати категоріями відкатів: кажи те й те, офіційно роби так і так, але про себе думай, як би зробити на цьому відкат чи хоча б маленький відкатик. Брехня сотає свою павутину повсюдно. Писати так, як думаєш, і жити так, як пишеш, без відкатів, — це не постмодерно, не сучасно, не практично й не комфортно сьогодні в Україні. Але це дуже чесно.
У книзі Оксани Пахльовської чимало уваги приділено питанню відносин України та Росії. Позиція автора чітка й безальтернативна: «...РОСІЇ ПОТРІБНА СЛАБКА УКРАЇНА, А ЄВРОПІ ПОТРІБНА УКРАЇНА СИЛЬНА». Ось ще одна думка: «ПРОГРАЮЧИ УКРАЇНУ, РОСІЯ ПРОГРАЄ ТАКОЖ САМУ СЕБЕ». З великими труднощами, з неперервними кризами — Україна рано чи пізно знайде свою європейську дорогу. Росія ж ризикує обростати алеатами авторитарного і/чи кримінального профілю, розмиваючи дедалі більше... європейську частину своєї ідентичності». Автор розставляє смислові акценти за допомогою великих літер. Бачення Росії як «енергократичної неоімперії», «бензоколонки Європи», для якої Україна може бути тільки «шлангом», є апріорі контроверсійним і якоюсь мірою провокативним для незвиклого до україноцентричного геополітичного думання загалу. «Захід захищає власні інтереси. Росія захищає власні інтереси. Тільки Україна чомусь завжди захищає інтереси НЕ СВОЇ».
Це осмислена й вмотивована цінностями антиросійськість, яка незрівнянно конструктивніша за лакейську, анахронічну проросійкість багатьох наших політиків. У своїй позиції автор виходить із того історичного факту, що тісне співіснування з Росією в рамках однієї імперії, а потім у рамках СРСР ставило завжди під сумнів саму можливість буття українського народу як самостійного і повноцінного національного організму.
Варто відзначити й те, що автор «Ave, Europa!» зовсім не ідеалізує Європу: «Європа вмирає. Народжується фінансова Європа, але Європа етична, що постала на катарсисі Другої світової, вмирає. Бо сьогодні її швидше об’єднує страх перед минулим, а не тривога за майбутнє... Ця Європа вмирала в Боснії. Ця Європа вмирає в Тибеті. В Чеченії. В Курдистані. В Чилі. Європа вмирає в неєвропейських країнах. Вмирає скрізь, де вона заплющила очі на злочин проти людства, зрадивши серце своєї історії». У книжці немає ідеалізму як такого, є лишень віра в ідеали й цінності, які отримають реальні шанси на утвердження саме в інтегрованій в Європу, але не в «возз’єднаній із східними слов’янами-братами» Україні. Бо ці цінності суто європейські за своєю генезою й геокультурним кодом.
Навзагал, на сторінках видання артикульовано чимало даностей і очевидностей сучасної української реальності, які для кваліфікованої, інтелектуальної меншості, яка емігрувала на маргінес інформаційного простору, є зрозумілими й оприявленими, а для абсолютної більшості є або непомітними й незрозумілими, або просто нецікавими й занадто туманно-абстрактними. У книзі Оксани Пахльовської ці даності нашого життя, «непомітні» для заколисаного імпортованим кітчем і споживацьким стилем життя суспільства, аргументовано, фактографічно описані й вписані у витворену непересічним інтелектом Стратегію національного розвитку України — Стратегію синхронізації процесів інтеграції в Європу та національного самоствердження. Україна в силу свого колоніального минулого не має досвіду витворення власних стратегій розвитку. Майдан, який, за висловом автора, «належить тільки собі», а не політикам, був маніфестацією бажання таку стратегію таки мати. І ось «Ave, Europa!» — це 635 сторінок, де висловлена чітка, послідовна й осмислена позиція щодо того, якою може бути ця стратегія.
У книжці звучить голос, який не зривається на крик, з одного боку, і не має слізогінного ефекту, характерного для тужливого оплакування «української знедоленості», з другого. Цей голос звучить часом категорично й безапеляційно. А інакше й не можна, бо треба, щоб його почули ВСІ, щоб його почули на найвищих рядах амфітеатру національного інтелекту й національної думки, який до того всього ще треба збудувати. Від цього напряму залежатиме те, чи матиме українська молодь у майбутньому тільки ОБОВ’ЯЗКИ, а чи і ПРАВА, і ОБОВ’ЯЗКИ, за висловом Оксани Пахльовської. Я особисто хочу мати і те, й інше й жити в розвиненій країні, а не в плебеїзованій, закритій, загерметизованій, незрозумілій для зовнішнього світу провінції у тіні неоімперії, тому «Ave, Europa!» для мене сповнена життєствердного смислу.
