Дозволила собі, перебігаючи від картини до картини митця Алі Ізенбека, особливо не затримуватися — не відразу й повірила, що все справжнє — і експресія, і мука художника, і боязкий сумнів — чи до вподоби... Його чорний плоский капелюх, за задумом автора, начебто злітаючи з автопортрета, і кочуючи пейзажами і малюнками, скоріше для уточнення — скрізь його серце, його смуток, — закриті від чужого проникнення і пристрасно жадають довірливої участі, стогону багато разів обпаленої життям людини, яка не втратила делікатної цікавості пізнавати бездонність простого буття.
Один із гостей цієї першої персональної виставки митця на просторах України, який пішов з життя 1941 року, і, до речі, зовсім не був розбещений увагою мистецтвознавців, написав у книзі вражень: «Здивувався безумством інстинктів, соковитістю життя і розумінням смерті».
Зовсім не маю наміру писати рецензію, спробую вхопити дивовижне відчуття від зустрічі. Розминувшись у сторіччях (митець народився 1890 року) і познайомившись із його роботами нині, зрозуміла — немає ніякої прірви у погляді на життя, і ніщо давно не відшуміло.
Не один раз прибігала, саме прибігала, а не статечно йшла, до виставкової зали Українського дому, щоб привітатися з автопортретом майстра, попрохати його хоча б трохи пом’якшити свою приховану недовіру, не так напружено стискати пальці руки і порадуватися, нарешті, що його майстерність зачарувала своєю несхожістю, своєю оголеністю сприймання — всіх.
Багато хто намагається порівнювати, — розмовляла з відвідувачами, — комусь бачиться схожість його малярства з прозою Ремарка, хтось відчуває спорідненість із музикою Чайковського, один із тих, хто прийшов на виставку, назвав колекцію із 150 робіт щедрим даром, який перетворив сірий осінній день на найбільш мальовничий у листопаді 2006 року.
Карколомні стрибки долі Ізенбека — це і служба в Білій гвардії, і навчання в Парижі, робота кореспондентом у Імператорській Академії наук, та історія зустрічі зі знахідкою, що згодом стала зватися «Дощечки Ізенбека», і нескінченні поневіряння в Туреччині, Болгарії, Сербії, Франції, а останні два десятки років у Бельгії, дали можливість своєю творчістю виплести надзвичайно строкатий візерунок вражень — від східних мотивів до міських пейзажів Брюсселя, від «Видінь війни» до серій «Місто божевільних», «У майстерні митця»...
Я ж відчула його репортерську душу, те прагнення подробиць, яке і є істинною насолодою для допитливої натури, ні, не для себе, вірніше, і для себе, але головне — швидше віддати, поділитися миттю. Скажімо «Дощ у Брюсселі», написаний 1924 року, особисто мені допоміг зрозуміти (та як гостро!) помічену автором неповторність життя саме через його повторюваність. Такий же дощ висів цього дня над листопадовим Києвом 2006-го, так само метушилися люди у вічному своєму бажанні все встигнути. Після «Дощу...» око налаштувалося на режим «завмри», і все побачило в іншому ракурсі, посиленому його чудовим пейзажем «Кам’яні сходи», які начебто ведуть у нікуди, а насправді — прямо в душу.
Величезний біль від невдячності, вже згасаюча надія на звичайне щастя, а замість цього — метушня, злети і падіння, видіння замість простого людського — ось що плаче в його роботах. Хтось вважає майстра передусім графіком — графіка дійсно насичена такою колючою правдою, яка довго викликає хвилювання, хочеться навіть утекти, як від трагічних метань Гої, але мене зачарувало його малярство — тактовне, інтелігентне, мудре, яке ввібрало відчутне жадання автора : вловіть мною злегка позначені нюанси.
Одна сторінка з життя митця потребує особливої уваги. Як написали організатори виставки, в грудні 1919 року, при відступі через село Великий Бурлук на Харківщині, у по-варварському розгромленій книгозбірні садиби Донець-Захаржевських-Задонських, полковник Ізенбек знайшов шкіряні мішки і, зазирнувши до них, виявив дерев’яні дощечки з невідомою йому писемністю. Частину дощечок було роздавлено. Маючи досвід роботи в археологічних експедиціях, він відразу ж оцінив їхню наукову цінність. Наказав денщикові зібрати все, що вціліло, і носити при собі.
Зараз сенсаційна знахідка в історії слов’янства носить його ім’я. Творча, наукова співпраця з письменником Юрієм Миролюбовим, який переклав сучасною мовою дощечки («Книга Велеса»), залишила безцінний подарунок усім.
2003 року в Києві відбулася презентація матеріалів письменника, в тому числі, і машинописних рукописів «Дощечок Ізенбека». Жанне Миролюбова, вдова письменника, передала докторові економічних наук, докторові філософії, професорові Міжнародної академії інформатизації Володимиру Перегинцю разом з рукописами чоловіка, і малярські роботи Алі. Опускаючи копітку підготовчу роботу організаторів, скажу, що не обласканість увагою автора за життя, відчувається і зараз, і дуже сильно. Був би нахабнішим, при такому таланті, ще за життя міг би вхопитися за полу історії, — подумалося. Сьогодні знаю декого, хто судорожно боїться зісковзнути, так вони при кожній оказії самі кричать про себе: «Я — геній, я — надбання країни, ви просто не доросли до розуміння моєї творчості...».
Проте, коли є що розуміти, необхідна лише мить.
Була б чоловіком, зняла б капелюх перед цим страшенно талановитим скромником, а так просто погладила його руку на автопортреті, хоч це й усупереч правилам...
