Сергій Тримбач — відомий український кінокритик, кінознавець, голова Спілки кінематографістів, автор сценаріїв фільмів: «Важко перші сто років», «Богдан Ступка. Львівські хроніки», «Небилиці про Борислава», «Любов небесна», «Вічний хрест», «Небезпечно вільна людина», «Живі», «Довженко починається» та ін. Постійний автор «Дня».
Він є автором книги «Олександр Довженко. Загибель богів / Ідентифікація автора в національному часо-просторі» і упорядник «Щоденників» Довженка (це 74-и зошити записів Довженка, які митець робив упродовж усього свого життя. Цьогоріч вони вперше надруковані після 50 років зберігання у закритих архівах. Книга — перше академічне видання, яке повністю зберігає авторську мову О.Довженка, а також стиль його письма).
Сергій Васильович також був упорядником книг «Іван Миколайчук. Білий птах з чорною ознакою», «Олександр Довженко. Фільми. Малюнки. Задуми», «Іван Миколайчук», та співавтор — «Довженко і кіно ХХ століття» та «Україна — Німеччина: кінематографічні зв’язки»...
На зустрічі з учасниками Літньої школи журналістики «Дня» йшла розмова про конфлікт поколінь, про те, чому наша країна сьогодні частіше локація, аніж продуцент нового кіно, про Шевченкіану, як екранізувати класику, про стрічки-ребуси, тенденції у світі кінематографу тощо.
Сергій Тримбач: — Знаєте, у вашому віці я напевно знав менше, ніж ви сьогодні. Одначе знання тоді, мої й моїх ровесників, на рубежі 1960—1970-х, були системними. Нині ж... Я викладаю в кіноінституті. І от що — студенти нерідко дивують мене якимось дрімучим незнанням. Ні, щось вони знають. Одначе враження таке, що системи в тих знаннях не існує. А це значить, що то не знання, а так — набір несинтезованої інформації. Це не те знання, яке може використовуватися, воно не інструментальне. Інтернет провокує хаос. Здавалось би — натиснеш на кнопку, і про все дізнаєшся. Голова, виходить, не дуже й потрібна. Ця ситуація впливає й на читання. Ваше покоління читає набагато менше, ніж наше. А читання — це пропускання інформації через себе. Не читаєш — не створюється замкнена система, не виробляється механізм рефлексій, не виформовується внутрішня культура, а це біда. І тому я все більше зустрічаю людей, які не здатні з собою спілкуватись, їм нецікаво із самим собою.
До речі, є кіно, яке так само налаштоване на інтимний, читацький, сказати б, контакт. Його по-різному називають, найчастіше — авторським. Те, що показують нині в кінотеатрах, це чистісіньке видовище, та й більше, бачиться, нічого. Домінація таких самих фільмів востаннє спостерігалася сто років тому, коли кіно тільки починалося і було складовою ярмаркових розваг. Так що ми відкотилися назад. Кіно авторське сховалося в інтернет-мережу, там його можна читати... Словом, йдеться про гуманітарну кризу — не тільки в нас, вона в багатьох країнах.
Хочу сказати про те, як я став кінокритиком, а це значною мірою журналістська професія. Хоча й складніша дещо, бо є синтезом журналіста й кінознавця. Я ще коли був школярем — почав читати московський журна «Искусство кино». І зараз це дуже фаховий журнал, а тоді він був просто найкращий. Коли я почав писати про кіно, то сказав собі: або я друкуватимуся в «Искусстве кино», або взагалі в цю професію не піду. І вже через два роки було надруковано першу мою статтю. А в 1980-му мені замовили інтерв’ю з Іваном Миколайчуком — вийшов його фільм «Вавилон ХХ». Головний редактор журналу Євген Сурков попросив зробити велике інтерв’ю. Не стільки про фільм, скільки про Українське поетичне кіно (я називаю його міфопоетичним, так точніше). Я сказав: «Євгене Даниловичу, як я можу писати про поетичне кіно і не згадати про Сергія Параджанова та «Тіні забутих предків»?..» Він подумав і сказав: «Ну, добре, пиши. Параджанова, звісно, не згадуй, все одно викреслять, а «Тіні забутих предків» давай». І я дав. А Параджанов тоді тільки з табору вийшов, ми про те ще й не знали. Спершу я зробив інтерв’ю, а потім відразу величезну статтю... Якби ви сьогодні прочитали ці матеріали, то подумали б: «Ну що тут такого?» А на той час Українське поетичне кіно рішенням пленуму ЦК КПУ 1974 року було засуджено та кваліфіковано як український буржуазний націоналізм (слів цих не було, але ж по суті так). Тобто Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика і так далі — все це було заборонено. Тому моя публікація була сприйнята як випад проти лінії партії. Мені загрожувала доля кочегара без права писати і друкуватись, але мене захистили москвичі. Вони зрозуміли, що коли вони вже надрукували, то мусять бути відповідальними. Все закінчилося тим, що подзвонили із Москви, із ЦК КПРС, до нашого ЦК і сказали: «Він помилився, але хай — вибачимо по молодих літах. От вдруге будемо по-іншому реагувати».
Всю цю історію я до чого розказую? Істина проста: авторитет у професії створюють ваші власні вчинки. Не просто тексти, якими би якісними вони не були, а вчинки, які — в ідеалі — щось змінюють у навколишньому середовищі й які, зрештою, творять і нас самих. А журналіст — така професія, де це правило є першочерговим. Тому що ти можеш писати нібито класні матеріали, а імені не матимеш.
Олександра ЧЕРНОВА, Донецький національний університет:
— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що зараз існує «конфлікт поколінь кінематографістів». У чому це виявляється й як воно впливає на українського глядача?
— На українському глядачеві це не позначається ніяк, тому що вони ці фільми практично не бачать. Спершу скажу, що в Україні надзвичайно мало кінотеатрів, близько 250, а в маленькій Чехії — півтори тисячі. Для того, щоб глядач пішов, потрібна комплексна реформа, а не просто «давайте більше фільмів показувати».
В українському кіно довгий час був замало не повний штиль. І держава якщо й фінансувала кіно, то чисто символічно. Скажімо, 2009 року бюджетом передбачалося тільки 5 мільйонів гривень, менше одного мільйона доларів. За теперішньої влади виділили 160 мільйонів, цьогоріч — 140. Створено Держкіно, а також конкурсну комісію на європейський лад, словом, процес пішов, хоча й не просто, із спотиканнями, і почався він із молодих, яким надали більші можливості для самореалізації. Не всім кінематографістам старшого віку це сподобалося, що й природно. Зокрема, чимало нарікань, а з ними й листів на саму державну гору (є такі традиції — сигналізувати високому начальству) викликав альманах «Україно, гудбай!», який можна знайти зараз в Інтернеті. Серед них фільм «Ядерні відходи» Мирослава Слабошпицького, який здобув кілька призів престижних фестивалів і нині висунутий на «європейського Оскара» — «Фелікс»... Конфлікт поколінь є, проте він швидкоминучий, і не варто це педалювати. Власне, мова йде буквально про кількох осіб. Та й хто молодий, ще треба подумати. Для мене наймолодша — Кіра Муратова, чий новий фільм «Вічне повернення» є витвором супермолодої людини. До речі, неможливо уявити собі, щоби Муратова чи Роман Балаян, скажімо, про щось сигналізували — верхам, чи низам...
Марія Прокопенко, Донецький національний університет:
— Зараз у красивому історичному будинку в центрі Києва росіяни знімають фільм «Манекенниця». І взагалі, багато іноземних режисерів приїжджають працювати в Україну. Чому наша країна сьогодні частіше локація, ніж продуцент нового кіно?
— Штука проста: десь із середини 1990-х років в Україні різко впало виробництво фільмів. Тому десь на рубежі 1990-х та 2000-х років російські серіали, а почасти й ігрові фільми, почали знімати в Україні й Білорусі, бо це дешевше. Однак при цьому росіяни залучають українських акторів, хай на другорядні ролі, але все ж, також запрошують інших спеціалістів, адже кіно — це десятки професій. Треба просто більше знімати своїх фільмів, і тоді ця проблема вирішиться.
Роман Гривінський, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:
— Як ви ставитеся до такого явища, як концептуалізація кіно: фільм перетворюється на ребус, який потрібно розгадати? Щось аналогічне ми можемо побачити на художніх виставках, де під картиною вішають пояснення до неї. І чи не виступає в таких випадках критика інструментом легітимізації такого кіно, коли критик шукає сенси, яких автор не вкладав у твір?
— Справді, іноді дивишся фільм і не розумієш, про що він: кадр нечіткий, фабула розмита, але критикувати не смій, бо це артхаусне кіно, і якщо ти не зрозумів, то це твоя біда, ти ідіот. Так, генії випереджають свій час, і чимало сучасників їх не розуміють, але коли людина вміє малювати, то ти це побачиш, а коли не вміє — це називається концептуальне мистецтво, так часто буває. Одначе критик і мусить запропонувати аргументацію, яка переконує, яка вводить в обіг нові тексти й нові категорії для їх осмислення.
Соломія Буй, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
— Кіно є важливим фактором представлення історії та культури народу. На вашу думку, чи вдалим кроком в такому становищі українського сучасного кінематографа є знімання трилерів? (Наприклад, «Тіні Незабутих предків»).
— Трилери — це загалом маскультівський жанр, і коли він вже є, то чому не мусить бути у нас? «Тіні Незабутих предків» не бачив, але назва, вочевидь, невдала. Навіщо адресуватися до легендарного витвору? Це хибне скерування глядача, як мені видається.
Олег Твердь, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
— Невдовзі в Україні святкуватимуть 200 річницю з дня народження Тараса Шевченка. Наскільки нам відомо, про Шевченка мало художнього й документального кіно. Більшість скидаються на возвеличення культу особи, а про Шевченка-людину фільмів дуже мало. На вашу думку, чи не є первинною незацікавленість суспільства до проектів, які розкривають лише культ особи?
— Про Шевченка знімалися фільми ще в 1920-ті роки, і Кобзаря грав сам Амвросій Бучма. 1964 року Володимир Денисенко зняв фільм «Сон» з Іваном Миколайчуком. За твором Тараса Шевченка знято дуже пристойний фільм «Капітанша» з Богданом Ступкою...
Шевченко — постать складна, його в усі часи боялася влада. Сьогодні читаєш його слова — й аж мороз по шкірі, бо це наче про сьогоднішні реалії. Шевченко ж пророк, а пророки дуже вимогливі. У першу чергу до нації, до особистості як такої. А кому така вимогливість може подобатися? Практично нікому — ні нагорі, ні внизу. Легше поклони бити біля пам’ятника та возвеличувати по великих святах. Отож бо й хотілося побачити в кіно справді Шевченка-пророка, й водночас особистість, якій ніщо людське не є чужим...
Тетяна Мацкевіч, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
— У нас простежується тенденція, що література і кіно йдуть паралельними стежками й перетинаються вкрай рідко. Чи спроможний український кінематограф створити щось глибоко психологічне й потужне? І коли вже настане час, що якісну українську літературу екранізовуватимуть частіше?
— Маєте рацію. Подивіться: в усьому світі, у Голівуді, скажімо, нерідко знімають фільми за літературними творами, романами передусім. Зрозуміло, що роман не перенесеш так просто на екран, це велике мистецтво — адаптування літературного твору, недарма навіть дають «Оскара» за кращу адаптацію літературного твору. Щодо українського кіно, зверніть увагу, чи не найбільший успіх воно мало в 1960-ті роки («Тіні забутих предків», «Камінний хрест», «Вечір на Івана Купала» і т.д. — всі за літературною класикою). А тепер справді цього немає... Зрештою, сьогодні мало хто читає. Взагалі зараз спостерігається розпад. Тепер на виставці художників ви не побачите кінематографістів, на прем’єрі фільму — художників та письменників... Але на сторінках «Дня» є певне намагання це все об’єднати. Віктору Баранову, голові Спілки письменників України, я запропонував зібрати певну частину кінематографістів та літераторів, аби визначити корпус літературних текстів, перспективних з точки зору кіно. Треба це обов’язково зробити.
