Бадрі — з тих художників, про яких важко написати що-небудь, крім короткого анкетного «живе», «працює». Полотна його не завжди побачиш на багатолюдних вернісажах чи в модних галереях. За ті сім років, протягом яких він живе та працює в Києві (а народився Бадрі в Тіанеті в Грузії), було декілька персональних виставок у Києві й у Німеччині, участь у групових експозиціях у Люксембурзі та Іспанії. Але цей список, чесно кажучи, набагато скромніший, ніж в деяких удачливих діячів псевдоконцептуалістської школи. Бадрі, мов орач, — обробляє своє поле, й на щось інше в нього просто не залишається часу, адже зробити слід ще дуже багато, бо день в розпалі. У бароковому, візерунковому Києві його роботи спантеличують. Перед тобою сіре полотно, на перший погляд абсолютно монотонне. Але потім помічаєш, як крізь розлив сірого проступають нечіткі відтінки, полиски багряного або яскраво- червоного, алого, рожевого, коралового. Це пожежа, яка от-от увірветься в кімнату, вогненний янгол, який уже заносить свій меч, зоря, що от-от потоне в тумані, небувалий квітник, який ніяк не вдається роздивитися серед сирих вітрів. Картини Бадрі мерехтять барвами та сенсами. Це мерехтіння схоже на поняття мерехтіння у філософів і ранніх авангардистів («смотри — мерцает мышь»), в якому складаються воєдино турботи та суєта предметного світу з чимсь, для чого слiв ще не вигадано. Відобразити світ у момент його становлення, повернути «божеству подробиць» його істинну красу — така, здається, дороговказна вершина, на яку Бадрі сходить уже довгі роки. Визнання, гідне таланту, прийде до нього; але суворі київські побратими по цеху обдаровання Бадрі визнають беззастережно. Розмовляти з ним важко, бо й слова він не бажає розтрачувати даремно, прагнучи говорити відразу про головне, про дуже вагомі для нього речі.
— Як ти опинився в Києві?
— Людина потрапляє саме в те місце, яке їй найбільш підходить. Поїхати з батьківщини, де працюєш, де відбувся, де твої знайомі, друзі — для мене, і, наскільки я знаю, для багатьох художників було насущною потребою. Ченці залишають мир схожим чином. А художник йде, щоб позбутися близького оточення, яке впливає на нього на свій розсуд. Я, наприклад, поїхав з Тбілісі, тому що для мене життєвого, духовного простору вже не залишилося. Я й сам не знав, чого хотів, але того, що хотів, там точно не було. Збирався, думав про це не один рік. Поїхав, жив у Варшаві, потім у Москві. Зупинився в Києві.
— А ці переміщення були пов’язані із твоїм становленням?
— Художник, як і кожна людина, формується все життя. Щось важливе в Грузії, як мені здається тепер, було відсутнє; через 10 років я також зможу сказати, що чогось мені сьогодні бракувало. Кожна людина дуже критично переглядає прожите життя. Може, це пов’язано ще з віком. Мені було дано час переусвідомити багато речей, зрозуміти, чим займаюся, гра це ачи серйозно. Київ мені в цьому дуже допоміг. Життя людини-машини — не задумуючись, крок за кроком, спіткнешся і тебе затопчуть — не для мене. У Києві цього немає, а в Москві було. Я звідти поїхав, тому що це нетворче місто, там думати неможливо, треба постійно крутити педалі. Важко про це говорити... Є будні, а є те, що набагато важливіше.
— Чи має значення в такому випадку, грузинський ти художник чи український?
— У Грузії, може, знайдеться кілька чоловік, які скажуть: «Те, що ти робиш, — грузинське». Однак мої роботи не етнографічні. Адже національною вважається зовнішня форма, а зміст роботи — духовний світ. Ніхто не знає, звідки приходить і куди йде дух, неможливо сформулювати, назвати це. Я мало думаю про проблему грузинського чи українського. Якщо почну думати, нічого доброго із цього не вийде. Є люди, там чи тут, яким мої картини подобаються. Інші моєї мови не сприймають і можуть сказати: якщо вони не розуміють, то це не грузинське чи не українське.
— Коли в тебе з’явилося відчуття, що в тебе щось виходить?
— Ще в Грузії, в 1986—1987 роках, коли я все покинув і працював у кочегарці, на хліб вистачало, й добре. В академію ходив, малював, але те, що там говорилося, мене не влаштовувало. Не став вступати навіть. Була при ній студія, туди ходив. В академії виганяли з малювання, іноді дозволяли бути присутнім на заняттях то на першому, то на п’ятому курсі. І там, і там сидять, малюють, мислять зовсім іншими категоріями — де випити, як погуляти. Дуже дивні заняття. Почав працювати сам — пішли результати, роботи в сірих тонах, перші півроку не хотів їх нікому показувати. Таке полотно дуже швидкоплинне, як зіткнення: ти побачив щось дуже значуще. Залишити, зафіксувати цю скороминущість — дуже відповідальний, хвилюючий для мене момент. Часто вона тiкає, вислизає. Де зупинитися, де поставити крапку? Потрібне відчуття часто з’являється, коли робота ще не готова за технічними параметрами. Треба й роботу технічно завершити, й не втратити цю цінність. Це досить важко. Адже завершена картина — порожня. Краса тонів і образів часто обманює художника. Ось таке до мене прийшло розуміння.
— Такий китайський канон краси — гарна робота має бути незавершеною…
— Це вірно не лише на Сході, а й у християнській культурі. Завершене вже мертве. Прочитав газету — викинув, тому що вона завершена. Всесвіт — це рух. Виходячи з цього, робота має триматися у просторі, й відповідати цій рухомій нескінченності. Це важко висловити. Якщо є глибоке розуміння того, що малюєш, то через асоціації це запам’ятовується. Потім важливо перевірити правдивість свого відчуття через один-два місяці. Відвернути картину до стінки. Ти малював у певному стані. Минув час, і в тебе вже того стану немає, й тут варто перевірити зроблене. Більш-менш добра робота, хоч би там який настрій у тебе був, самодостатня. Поправки вже неможливі. Я повертаюся до готової картини, тільки щоб переробити її повністю.
— Іноді доводиться чути: щоб прийти до абстрактного живопису, слід навчитися зображати предметний світ. Як ти прийшов до свого стилю?
— Ці знання ніколи не зашкодять. Коли вчишся, через це треба пройти. Щоб досягнути таємничості, відстороненості (до якої я чомусь спрямований) у фігурі, натюрморті, необхідно бути майстром рівня Рембрандта. Намалював портрет — неначебто він тебе задовольняє, нормально зроблений, але от на вулиці бачиш людину, й вона здається більш глибокою та таємничою, ніж намальована. Були портрети, які в мене виходили, але вже з елементами абстрагування. Взагалі, є два підходи. Один знайомий мені абстракціоніст починає з реальності — бере пейзаж, фігуру, а потім цю форму руйнує. Мені ближче від абстракції перейти до предмета. Можливо, я прийду до предметного живопису — не стану загадувати. Світ також створено з небуття. Руйнуючи, нічого нового не створиш. Спочатку осягається таємнича суть світобудови, потім вона відображається в реальності. Я не знаю, чи є взагалі майстри, здатні передати в предметному живописі цю таємницю, що належить одночасно духовним і матеріальним світам...
— Чи доцільно в такому випадку займатися предметним мистецтвом, чи є у нього перспектива?
— Образотворче мистецтво буде саме таким і ще дуже релігійним. Без релігійного духу неможливо досягнути того, чого досяг Рембрандт. Якщо ми визнаємо, й не тільки визнаємо, а й відчуваємо всередині себе іншу реальність — духовний світ, вплив Бога, — тоді й можна звертатися до реалізму. Спрямування до нього вже є. Велика картина, на мою думку, може існувати тільки через людський образ. Людина є єдиною істотою у Всесвіті, в якій зійшлися й матеріальне, й духовне, вона створена як довершений синтез того й іншого. Передати присутність двох таких різних світів можна лише через образ людини. Так, як це зробив Леонардо в «Моні Лізі». Для цього треба не тільки знати технічний бік живопису, а й бути духовним майстром. А нині переважає так званий емпіричний тип художника, над ним ще Чехов іронізував, і я розумію, чому. Адже за радянських часів відбулася деградація художника — він обов’язково має бути перелюбником, п’яницею, наркоманом, несерйозним, дурником. Дурень не може створити те, про що ми говорили. Олександр Мень писав, що лише поверхневе знання не приводить людину до Бога. Глибоке знання хоч би там у чому, а хоч би в землеробстві, рано чи пізно приводить до вищих істин. Без цього не обійтися.
— Виходить, мистецтво — щось на зразок духовної практики.
— Так, у своєму роді. Тому що художнику треба показати світ невидимий, інший. Показати його через зображення неможливо, тільки через відчуття. Навіть не показати… Скоріше так — відчути невидимий світ через зображення.
— А чим ти надихаєшся, створюючи, зокрема, свої абстракції в сірому?
— Є інструмент — фарба, палітра. Дивлюся на неї — що мені більше тут подобається? Є червоний, рожевий, сірий. Те красиве, й те поєднання нічого, і це дуже красиво. Однак саме сірий мені подобається, значить можу тільки з ним працювати, тому що він мій. Якщо береш не своє — це як насіння поставити у воду. Воно дасть паростки, але через місяць вони помруть, не виживуть, оскільки немає грунту. А для сірого є грунт, я можу його розвивати. Інше питання, що сірий нікому не подобається. Мені ще в Грузії казали: «Чим ти займаєшся, сірий колір — ворог живопису». Ось цей, так би мовити, ворог живопису став основою моїх занять. Це щодо матерії, засобу зображення. А решту я не можу контролювати. Треба відчувати — співзвучний з полотном чи ні. Дуже схоже, наскільки я знаю, на молитовну практику. Якщо я працюю, в мене не повинно бути сторонніх думок.
— На який відгук від глядача ти розраховуєш?
— У мене це питали декілька разів, і я відповідав, що ні на що не розраховую. Нехай це звучить банально, але я просто не хочу брехати глядачеві. Я повинен бути чесним як художник, не прагнучи сподобатися. Треба виходити із цього. Сьогодні, купуючи образотворче мистецтво, вкладають гроші. А коли людина роботу купує, я несу відповідальність за те, що його кошти не пропали задарма. Я маю зробити не халтуру, а те, що має цінність всередині себе, певну духовну картинку, не підробку, не імітацію духовності — це головне. Якщо я буду діяти халтурно, через брехню — різниці між мною та шахраєм не буде ніякої, хоч я буду більш мерзенним шахраєм, ніж той, хто хоче на базарі когось пограбувати. Тому що він не вiдає, що робить, а я вiдаю.
— А як потенційні покупці на тебе реагують?
— Я знаю, буває, кажуть — «я сам так можу». Але покупці є різні — одні купують, щоб потім продати, інші — щоб оформити своє приміщення, треті — тому що бачили в когось. Щоб купити мої роботи, треба бути дуже вільною людиною, мати сміливість. А такі покупці є. Не дуже часто, але є. Художнику про це доводиться думати, звичайно, гроші важливі, але думки про них псують роботу.
— От ти говориш про чесність; але, будучи чесним, зараз можна себе забезпечити?
— Знаєш, як виходить — якби не було якоїсь підтримки в сім’ї, то було б дуже складно й важко. І зараз важкувато. Постійно в боргах. Мистецтво не дається легко. Я не вважаю, що бути художником комусь легко. Це важкий вибір все-таки. Але, можливо, без цих негараздів я б тепер погано малював, не досяг би якогось рівня. Знову ж таки питання: для чого гроші? Звичайно, художнику не зашкодило б багатство. Хороший художник має бути багатим, щоб щось нове зробити. Якщо у людини маленькі можливості, вона може зробити менше добра й менше зла, якщо великі — вона, відповідно, може зробити більше добра, але й більше зла. Теж треба враховувати.
— А чого хочеш ти, для чого малюєш?
— Був час, я, як багато хто, мріяв прославитися. Коли бажання стати знаменитим минає, полегшується й робота, художник стає сам собою, починається його істинний шлях. Хто такий художник? Такий тип, як у Чехова? Чого я хочу? Хочу жити в повному розумінні цього слова, жити і заробляти на життя не в сенсі грошей, а заробляти життя. Сенс життя людини — це жити вічно. Все робиться для того, щоб увiчнити своє ім’я. Але моє велике бажання — заробляти собі на дійсно вічний шлях життя. Моя мета — співзвуччя мого роду діяльності із цим шляхом. Щоб мої роботи нагадували глядачеві про високу, вічну реальність, про те, що головне — жити згідно з нею. Як це в мене виходить — інше питання, але бажання таке є.
Замість P. S.
ЩОДЕННИЙ ПЕРФОРМАНС
Має значення навіть те, як ти вийшов з майстерні, як доїхав до помешкання, як перейшов вулицю, хто і як у тебе щось запитав, як ти на когось подивився, як ти щось купив. Дуже цікаво просто абстрагуватися й подивитися збоку, немов за тобою хтось спостерігає. Чому в тебе так спитали, як знайти якусь вулицю, і чому ти так відповів. Ти розгубився, не чекав, що в тебе щось спитають. А чому розгубився, ти ж живеш серед живих людей — тому що ти вже перестаєш їх помічати. Інше запитання сподобалося, ти охоче відповів на нього. Або важко, неприємно тобі це було — теж духовні розбірки із самим собою влаштовуєш. Людина зазвичай про це не думає, але це дійсно дуже важливо. За півгодини дороги додому виходить такий роздум!
