Ми, українці-чухраїнці, таки сильна нація, бо вміємо сміятись — крізь сльози і біль, або з горя й невдачі, чи до сонця і чарки... Головне — ми маємо хист і мужність сміятись із себе самих, зі свого дурного багатства й багатства власних дурощів. Це гарно зробили недавні гості столиці зі Львова — Національний академічний український драматичний театр імені М.Заньковецької привіз на гастролі безсмертну комедію Г.Квітки-Основя’ненка «Сватання на Гончарівці». П’єса належить до кошика тієї старої української драматургії, яка вже доросла до формату китайського класичного театру. Китайці напам’ять знають свої класичні п’єси і насолоду здобувають від того, наскільки сьогоднішня вистава відповідає їхнім чеканням, канонічним взірцям і наскільки віртуозно відтворено знайомий текст і сюжет. Так і наш люд вже сприймає «Наталку Полтавку», «За двома зайцями» та «Сватання на Гончарівці».
Заньківчани славні тим, що вміють оновлювати, освіжати знайомі класичні тексти. Режисер Федір Стригун (художній керівник театру) читає ці п’єси як новітні. І його вистави починають сяяти новим змістом і новими формами без зайвого осучаснення. Варто згадати ту ж «Наталку Полтавку», «Хазяїна», «Безталанну» в постановці Стригуна.
Переконливо зіграти для нинішнього комп’ютерізованого глядача наївні й прямолінійні діалоги Квітки-Основ’яненка про нещасних закоханих, про батька-п’яницю й матір-бублейницю, про дурня з грошима вкрай важко. Але Федір Стригун знайшов новий стильовий ключ до класичного тексту. І цей ключ — дитинність. Дитинність і гумор. Чисті, наївні почуття героїв висловлені щиро й прямо. Розгніваний, збуджений, закоханий до нестями бідний коваль Олексій (Назарій Московець) широким кроком накручує коло за колом, тамуючи розбурхану душу. Прокіп Шкурат (Степан Глова) так хоче випити чарку, наче тут йому кінець життя. Його борсання з поясом та непідперезаними штаньми, що спадають, — ліричний фарс. Одарка (Лідія Остринська) природно бажає дочці щастя з коханим, але ж той бідний, як і вона, а багатство Кандзюби... актриса перелічує статки майбутнього зятя — наче цукерки катає в роті.
За всіма законами класичного українського музично-драматичного театру, у виставі багато пісень — народних та оригінальних (композитор Сергій Рудей). Звичайно, співають закохані, взявшись за руки — у Назарія Московця (Олексій) прекрасний тенор і музичний слух. Співає чималий гурт молоді (одних дівчат-красунь тут ціла дюжина), підтримуючи подругу. Ще й повторює гучним відлунням деякі тексти, які треба втовкмачити комусь. Цікаво, що в цьому гурті, практично масовці, беруть участь і провідні актори театру.
Упадає в око, що у виставі багато молоді — і виконавці головних ролей, і масовка. Усі вони галичанського зовнього типу, співучі, пластичні, внутрішньо вільні, що дозволяє режисеру розгорнути у величезне дійство знамените «чаклування» відставного москаля Йосипа Скорика (Ігор Гаврилів), яке розрулює складну ситуацію по-справедливості. Акторська молодь колись поцінує, що вона працювала на сцені поруч з видатними майстрами та корифеями заньківчанами, в даному разі з легендарним Богданом Мірусом (Павло Кандзюба).
Та й центральний трикутник — Стецько (Василь Коржук) — Уляна (Наталія Боймук) — Олексій (Назарій Московець) — недавні випускники акторського відділу Львівського університету. Хлопці дуже перспективні. Московець виростає в справжні «герої» — він має сильний темперамент, красивий голос, високий зріст, він внутрішньо наповнений, навіть коли просто закляк і стовбичить у відчаї. Наталія Боймук старанно і точно вирізьблює психологічний малюнок своєї Уляни. Але у молодої актриси поки що недостатньо сильна енергетика. І як би вона не тупала ніжкою, як би не брала руки в боки, це виглядає неприродно і вибачається хіба що наївністю всієї вистави. Актрисі варто було б пошукати грим, щоб подолати ліплення обличчя, і точніше розібратися з вокалом.
Наразі вся ота дитинна наївність стилю вистави тримається перш за все трактуванням і подачею образу Стецька. Василь Коржук уникає патології ідіотизму. Він просто доросла дитина. Скаче на патику, як на конячці, бере гарбуза як овоч, а не як дівочу відмову, і грається з ним, радіючи, що великий. Він не ображається на жарти хлопців (до речі, й вони кепкують з нього по-доброму, не злостиво). Він якийсь пухкий, легкий і стрибучий, як м’ячик. Великі чорні очі Стецька-Коржука дивляться на людей прямо, відкрито. Він дарує себе світу і чекає, що світ подарує йому щось хороше.
Так з’являється в цій веселій виставі, наповненій безліччю смішних деталей, несподіваний щем, серпанок печалі. Хоч, звичайно, все це гра. Легко, імпровізаційно, захоплююче веде цю гру в другому акті Йосип Скорик (Ігор Гаврилів у цій ролі наче літає по сцені, залучає до авантюри зал глядачів — «чи є тут земляки?» — наслідує сучасних пророчиць і знахарок). І вся вистава відлунює старовинним лубком — простенькою картинкою з мораллю і повчанням. У стилі лубка і декорації художника Мирона Кипріяна — наче олівцем на цупкому папері позначені кучеряві дерева і дві тополі, вулиця блискавкою (скільки гарних мізансцен на ній) і, звичайно, зеленкуватий місяць, щоб було до кого співати закоханим...
І от коли закохані нарешті пошлюблені, всі радіють і сміються, звучить з вуст забутого всіма щасливцями дурника Стецька мораль того лубка — «не дурний, бо багатий — не багатий, бо дурний». Як ви на це?
