У Національній опері України пройшла прем’єра балету «Даніела» (хореограф — Аніко Рехвіашвілі, диригент — Олексій Баклан). Музику до балету написав відомий композитор, ректор Київської дитячої академії мистецтв М. Чембержі. Наша розмова з Михайлом Івановичем про його шлях у музиці, творчу лабораторію та педагогічну діяльність.
ПРО ПЕРШІ КРОКИ У МУЗИЦІ
— Михайле Івановичу, ви пам’ятаєте свій перший твір?
— Це була «Мазурка». Мені тоді було шість років, а молодшому братові — чотири з половиною. Ми обоє грали на акордеонах, а нашим першим учителем був батько Іван Іванович. Він сам грав на багатьох інструментах, був дуже світлою людиною, душею будь-якої компанії.
— Він був професійним музикантом?
— Ні, він був дуже талановитим самоуком. Пам’ятаю, після Другої світової війни (не знаю звідкись він привіз) у батька було два маленьких акордеони. Тому, зрозуміло, що свій перший твір я написав саме для цього інструмента.
— Але, чому саме «Мазурка»?
— Я народився в Ізмаїлі на Дунаї — напевно, туди доносилися європейські культурні «коливання». До того ж у нас удома була непогана колекція грамплатівок, які я слухав. Зараз уже не пам’ятаю чому, але свою «Мазурку» я написав у класичній 3-частинній формі. За допомогою батька розписав на два інструменти: звичайно, братова партія була легенька, але вона доповнювала мою, розвивала, хоча все я придумав «на слух». І його, звичайно, навчив по слуху — він (тобто слух), як і у нашого батька був прекрасний. Звичайно, керівником усього «проекту» (як тепер модно казати) був батько: він щось правив, додавав — і вийшла дуже симпатична двохвилинна п’єса.
На той час були дуже популярними огляди художньої самодіяльності. Уявіть собі картину, коли на сцену вийшов наш дует. Зрозуміло, що публіка була у захваті... Після цього я почав писати для флейти, фортепіано, гітари — для всіх інструментів, на яких грав батько. Потім я учився у загальноосвітній та одночасно музичній школах, поступив до Одеського музичного училища на відділ народних інструментів — опановував баян, а паралельно ходив у консерваторію і брав уроки композиції. Багато писав, у тому числі духової музики. Мої твори виконували військові оркестри, я мав афіші. Відслужив у армії (у будівельних військах)— це була велика школа життя! Після Ізмаїла й Одеси мені було дуже холодно (служив у центрі Росії). Після вечірньої перевірки мені дозволялося йти в котельню, де стояв розбитий рояль (я його привів до порядку), і грати хоч усю ніч. Хоча там не було військового взводу, я кожної вільної хвилини завжди щось грав...
— Чи не служба у будівельному загоні часом відгукнулася потім розбудовою Дитячої академії мистецтв?
— Я думаю, що все, що трапляється в житті, коли-небудь стає у пригоді. Можливо і це. Оскільки я людина самолюбива, я добре вивчив будівельну справу, був керівником колірного цеху, непогано заробив. І коли повернувся до Одеси, міг сам забезпечити себе. Батьки мені вже не допомагали (я маю на увазі матеріально, духовно ж допомагали завжди). Вони були дуже добрими людьми, бідними, але надзвичайно талановитими й мудрими. У мами — Парасковії Федорівни Рабоволенко (ви тільки вдумайтесь, яке прізвище!) нас було троє синів. І з усіма, а особливо зі мною — найстаршим, у неї був особливий зв’язок. Я ніколи не писав, не казав їм, коли у мене виникали проблеми, але вона якось відчувала і казала: «Не хвилюйся, синочку, все буде добре».
Пізніше я переїхав до Києва, а паралельно за індивідуальним графіком навчався в Донецькій консерваторії по класу композиції у професора Олександра Рудянського, який, до речі, свого часу вчився в Арама Хачатуряна. Вчитель мій був дуже інтелігентним, ерудованим і надзвичайно доброзичливим. Звичайно, увесь цей час я писав музику.
Ви знаєте, я, можливо, не схожий на всіх моїх колег, які мають щастя зранку до вечора займатися композицією. У мене ж завжди було таке багатоспектральне життя.
ТЕАТР + КІНО
— Композиція у вас завжди «йде в ногу» з багатьма іншими напрямами.
— Це правда, хоча музику я пишу систематично. Єдине, що я не люблю, то це брати участь у музичних фестивалях. Знаєте чому? Ще коли вони тільки починались (а до речі, я тоді був головою Комітету мистецтв Київської держадміністрації), я всіляко підтримував фестивалі, допомагав у фінансуванні — мої колеги до цього часу це згадують. Але у мене і так на рік обов’язково виходить диск чи проходять одна- дві прем’єри у драматичних театрах.
— А звідки у вас потяг до театральної музики (опери «Синій птах» «Різдвяна колискова», балети «Принцеса на горошині» та «Пролісок», музика до низки театральних вистав)?
— Ну, у мене є багато і «кіношної» музики... Нещодавно я завершив роботу над стрічкою «Зиновій Богдан Хмельницький» (режисер Микола Мащенко). Думаю, що це серйозна робота, я написав до стрічки дві години музики, яку записав з Національним симфонічним оркестром під орудою Володимира Сіренка та капелою «Думка» під керівництвом Євгена Савчука.
Знаєте, для мене дуже важливою є музична пластичність і сценічна драматургія. Я завжди відчуваю в музиці якусь програму. Можливо, вона не є такою «плакатною», іноді доволі завуальованою, але завжди присутня якась ідея, яка розвивається. У мене є й маленькі п’єски для різних інструментів... До речі, мені було дуже приємно, коли минулого року на авторському вечорі Олексій Баклан з оркестром Дитячого музичного театру вперше зіграв Першу сюїту з мого балету «Даніела» (14 номерів). Так що тоді відбулася презентація моєї балетної музики.
«РОМАНТИЧНИЙ ПРАГМАТИК»
— Вашому перу також належать дві симфонії, симфонічна сюїта «Передчуття весни», Концерт для баяна з оркестром, хорові концерти, вишукані камерно-інструментальні твори, оркестрові мініатюри «Київ травневий» тощо. А «романтичний струмінь», що присутній у всіх ваших творах, — це випадково чи особливість душі?
— Я думаю — особливості життя. Мені здається, що воно має бути романтичним... Як педагог я маю сказати своїм учням-юним колегам щось таке, щоб їм хотілося жити, працювати й творити. Якщо педагоги не будуть романтиками і оптимістами у високому значенні цього слова, то з нашим молодим поколінням буде дуже непросто порозумітися. Можливо, у мене це — професійна риса. От колись мене назвали «романтичним прагматиком», я думаю — у цьому щось є.
Я багато пишу наукових статей, хоча не вважаю себе науковцем (у мене інші, якраз «романтичні» підходи). У мене вийшли дві книжки, готується монографія у співавторстві, але це зовсім інша парафія. Я не люблю «наукообразності». Думаю, що все має бути простим, але це не має бути «самодіяльною попсою», а професійною роботою. Адже три ноти, якщо вони вдалі, завжди виглядають професійно. А 150, написані з «претензією», для професіонала виглядають лукавством.
— А як поєднати пластичність і гнучкість, але уникнути кон’юнктури?
– Треба просто жити сучасним життям і вчитися кожного дня. Якщо ти бачиш, що діється навколо, набираєшся вражень від своїх учнів, ти будеш добре знати свою справу.
— Що для вас означає «українськість у музиці»?
— Це не обов’язково цитування народних пісень. Це має бути у глибині твоєї душі, твого мислення. Стилістика композиторського мовлення має бути такою, щоби всі розуміли: ти народився тут, ти відчуваєш витоки джерел. Це не можна описати, але тільки відчути.
У цьому році відбулася прем’єра компакт диску з моєю музикою до поезії «Зів’яле листя» І.Франка. Це була ідея зробити запис від Олександра Биструшкіна. Він начитав текст і я писав музику під готовi франківські вірші, однак моє музичне рішення не було прямою ілюстрацією, а швидше входженням у наявний поетичний ряд. Для мене це було відкриттям поета-класика як чоловіка, який уміє щиро страждати. У ремарці я написав, що цей диск треба слухати наодинці або з близькою людиною, щоб не соромно було поплакати...
ВЧИТИСЯ, ВЧИТИСЯ, ВЧИТИСЯ
— А чим зараз живе Дитяча академія?
— У нас зібралися прекрасні професіонали, які дуже добре знаються на педагогічній справі. Цього року ми отримали ліцензію на підготовку спеціалістів — це вже третій рівень акредитації, і фактично реалізується уся вертикаль безперервної мистецької освіти. Ми довели: якщо дитину вчити з чотирьох з половиною років, дати можливість їй пройти всі рівні освіти, включно з аспірантурою — це дуже продуктивна й економічно вигідна система. Ми намагаємось не сидіти на шиї держави, спілкуватися з нею по-доброму, і цьому вчимо дітей. Я колись написав: треба сприймати світ таким, яким він є, але кожного дня робити так, щоб він був таким, яким ти хочеш. І тоді у тебе все вийде.
