Танець дозволяє не лише пластично ілюструвати твори класиків, але й висловлювати своє ставлення до дійсності, спілкуючись із глядачем мовою руху. Цю тезу в свідомості глядача черговий раз «зафіксував» столичний хореограф Раду Поклітару зі своїм молодим колективом «Київ Модерн-балет».
Балетмейстер звернувся до фактично культового літературного матеріалу — оповідання А.П. Чехова «Палата № 6», створивши однойменну пластичну драму. Проте балет Раду Поклітару швидше є не інсценізацією твору, а своєрідним образом-асоціацією, як люблять говорити режисери (неначе виправдовуючись перед автором та глядачем), за мотивами... Хоча Поклітару не виправдовується, він просто переводить відомий сюжет у свою площину — ту, в якій відчуває себе вільно й невимушено, а тому є чесним перед прихильниками театру «Київ Модерн-балет», які сьогодні вже досить численні.
Як завжди, для постановки обрано нестандартне музичне рішення — і такий вибір можна пояснити лише смаками та вподобаннями режисера-постановника. Разом із тим, пластично-візуальний ряд диктує, передбачає, ставить свої вимоги... Отже, музичною складовою балету «Палата № 6» стали твори естонського композитора Арво Пярта.
Норма й відхилення, лікар і пацієнт — тонка межа розділяє людей, заганяючи їх у певні духовні, психологічні й фізичні межі. Врешті, у просторі божевільні перебувають не лише хворі, але й лікарі, для яких внутрішній світ божевільного привабливий не лише професійно, але й емоційно. Вони вже на слизькому шляху — їхнє «спілкування» відбувається на білій слизькій поверхні (сценографія— Андрій Злобін). Для лікаря такий пацієнт може виявитися не лише предметом роботи або об’єктом дослідження, але й найкращим співрозмовником, діалог з яким оповитий таємницею небезпеки. Адже хворий і пацієнт завжди можуть помінятися місцями, і кожен з них виявиться самотнім у своєму світі. У дещо психо-сценографічних апартаментах зі столом, який за мить трансформується у ліжко, й тривають пластичні діалоги, у яких участь беруть лише п’ять акторів (незвично для постановок Раду Поклітару, адже у його виставах, як правило, задіяний майже увесь акторський склад театру). В екстравагантних, навіть дивакуватих костюмах (Анна Іпатієва), вони неначе обрані не лише режисером-постановником, але й Долею, об’єднані здатністю зрозуміти потаємне. Їхні хореографічні етюди — то пластично-злагоджені, то рвані, неначе шматки почуттів, — нагадують якесь алхімічне дійство, під час якого його учасники знаходять свою філософію, свій світ і, не зупиняючись, продовжують пошуки. Окрім того, обмежена кількість дійових осіб неначе передбачає певну єдність, синхронність у діях, рухах, пластичних трюках.
Не існує балет Раду Поклітару й без звичних, вже очікуваних кліше. Йдеться про «фірмовий» сміх та крик. Звуковий ряд виникає тоді, коли немовби вже не вистачає сил мовчати — і якщо не словам, то принаймні звукам час вирватися на волю. А що вже говорити про постановку, за сюжетом якої дія відбувається у божевільні?.. І про режисера, котрий доволі неоднозначно, зі своїми режисерськими алегоріями, сприймає відомі у світовій культурі сюжети... А ще —Поклітару по-європейськи вміє перетворювати покази вистав на невеличкі шоу, поєднуючи їх із промо-акціями, презентаціями та іншими заходами. Так, перед виставою «Палата №6» було презентовано книжку Юрія Станішевского «Історія балету України», на сторінки якої вписано не лише імена метрів пластичних мистецтв, але й наших сучасників...
