Видатна балерина, колишня солістка Київського балету, а нині чудовий педагог-репетитор відзначила ювілей. Подарунком для іменинниці став концерт, де виступали її учні. У першому відділенні програми була показана перлина світової так званої безсюжетної хореографії — одноактний балет Едуарда Лало «Сюїта в білому» (хореографія та сценографія Сержа Лифаря). Цей справжній гімн мистецтву балету піднесено виконали солісти Національної опери, яким пощастило вдосконалювати свою майстерність під талановитою рукою Людмили Іванівни: Ганна Дорош, Катерина Алаєва, Катерина Козаченко, Тетяна Льозова, Ольга Кіф’як, Марія Лавроненко, Олеся Макаренко, Ольга Голиця, Ян Ваня, Андрій Гура, Денис Недак, Вадим Буртан, Сергій Тихий, Євген Клименко, Михайло Дробот, Віктор Щербаков, а також гості, хоча і до болю свої — Анастасія та Денис Матвієнки, нині солісти Маріїнського театру.
Друге відділення концерту представляло собою мозаїчне полотно з кращих зразків класичної і сучасної хореографії. Класичне па-де-де Обера виконала прекрасна пара — витончені Катерина Козаченко та Ян Ваня. Хореографічному генію Джоржа Баланчина були присвячені па-де-де з балету «Сільвія» Адана, мініатюра «Чоловік, якого я люблю» у виконанні Катерини Алаєвої та Дениса Недака, а Денис та Анастасія Матвієнки розказали мовою танцю про велике кохання (адажіо з балету «Ромео і Джульєтта»). Ще один гість, соліст Театру балету Бориса Ейфмана Юрій Ананян разом з Катериною Козаченко, яка теж працювала у цьому видатному колективі, виконали фрагмент з балету «Червона Жізель» на музику Чайковського.
Диригував концертом Олексій Баклан, який разом з оркестром і танцівниками створив справді святкову, проте непафосну атмосферу, яка виникає, коли збираються разом ті, хто закоханий у свою справу: нести радість творчості вдячним глядачам, ту справу, якій присвятила своє життя Людмила Сморгачова.
Сморгачова володіла дивовижною енергетикою творчості, яка наповнювала кожну її партію, де поєднувалися бездоганний виконавський академізм і неповторна індивідуальність, вміння сказати щось своє як у розкритті характеру героїні, так і в наповненні образу непідробним психологізмом, втіленим мовою танцю.
Упродовж перших чотирьох сезонів роботи в Київському театрі Людмила Сморгачова з трепетної випускниці хореографічного училища сформувалася у яскраву виконавицю провідних партій, яка чарувала публіку глибиною трактування Одетти-Оділії, Жізелі, Мавки, Фрігії... Практично щороку балерина збагачувала свій сценічний доробок чотирма-п’ятьма новими роботами, кожну з яких виконувала з граничною досконалістю, а відтак додавала все нових і нових штрихів до свого творчого портрету, збагачувала виконавську стилістику.
Незабутнє враження на публіку справило виконання Сморгачовою головної партії в балеті «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф’єва. Чого було в Джульєтті більше — дитячої безпосередності чи необмірності першого почуття кохання, щирості чи навіть холодного аристократизму? Почуття й емоції немов вибухали в її душі, переливалися зі сцени до залу, змушували тріпотіти серця глядачів. Небагатьом виконавицям цієї партії вдавалася така інтерпретація, де поєдналося все — шекспірівські пристрасті, поліфонічний малюнок хореографії Анатолія Шекери й емоційне виконавське трактування Людмили Сморгачової. Українська та зарубіжна критика тоді писала про київську балерину як одну з найкращих виконавиць цієї партії. Доречно додати, що вона станцювала практично всі головні партії у блискучих й етапних для трупи і всього балетного мистецтва України постановках А. Шекери (1938—2000 рр.).
Вона була немов створена для класичної балетної спадщини з її романтичними сюжетами, вишуканими арабесками, дуетами, адажіо, виразними па-де-буре, співзвучними биттю серця... Ось чому таке велике місце в репертуарі Людмили Сморгачової посіли балети Чайковського, Мінкуса, Адана, Левенсхольда. Вона в усій повноті передавала їхній ліризм і поетичну наповненість, зачаровуючи глядачів легкістю турів, політністю, красивою і виразною кантиленністю рухів, відкритістю почуттів... Але в своїй творчості вона так само тяжіла і до балетних творів ХХ століття, які, грунтуючись на танцювальній класиці, розкривають зовсім інші теми, часом дуже драматичні, як, скажімо, «Спартак» А. Хачатуряна, у якому Людмила Сморгачова станцювала партію Фрігії, розкривши трагічну глибину почуттів коханої Спартака.
Не менш виразною у драматургічному розкритті образу була вона і в «Кармен-сюїті» Бізе-Щедріна. Поряд із партіями у великих класичних виставах танцівниця активно зверталася до хореографічних мініатюр, які складали програми її кількох творчих вечорів. Насамперед варто згадати бежарівську композицію «Бахті» на індійську народну музику, хореографічну картинку «Мандрівні актори» на музику Оффенбаха та балетну баладу «Перервана пісня» на музику Кальниша у хореографії Ейфмана. Створена нею партія Редисочки в чудовому дитячому балеті «Чіполліно» Хачатуряна принесла балерині не тільки любов юних глядачів, але й високу відзнаку — Державну премію СРСР (1976 р.).
1973 року балерина завоювала престижне друге місце на ІІ Міжнародному конкурсі артистів балету в Москві, а 1978 року її ім’я знову зарясніло на шпальтах усіх балетних видань світу: вона здобула золоту медаль на Міжнародному конкурсі балету в Токіо. Того ж року її було удостоєно звання народної артистки України.
Людмила Сморгачова дарувала радість спілкування з прекрасним мистецтвом хореографії не тільки своїм київським шанувальникам. Із грандіозним успіхом виступала на найпрестижніших балетних сценах світу, репрезентувала українську балетну школу і виконавство під час гастролей трупи у Франції, Італії, Норвегії, Швеції, Данії, Японії, Ісландії, Новій Зеландії, Кувейті, Йорданії, Португалії, Канаді та багатьох інших країнах.
Полишивши сцену, Людмила Іванівна залишилася в контексті активного творчого життя, балетного мистецтва. Як педагог-репетитор вона відкрила широкий шлях у творчість низці молодих виконавців, які стали окрасою багатьох балетних колективів світу.
