Давно уже помічено: якщо занесе чергового класика більш ніж районного масштабу до нашої столиці, то, значить, з класиком цим щось недобре коїться, чи то старість, чи то творча криза. (Для Янніса Куннеліса, який понад рік тому обнародував у Києві свій-наш «Дзвін», цей твір, напевно, залишиться найслабшим у його спадщині. А ще раніше інший метр — Михайло Шемякін, дуже набундючившись, привіз нам трохи трахнуту міллю графіку). Однак із «Коридору двох банальностей» Джозефа Кошута — Іллі Кабакова (грандіозна інсталяція у галереї ЦСМ, колиш. Сороса) — і взяти нічого. Почнемо з того, що призначено її було для Варшави, звідси й англо-польська двомовність тестів Кошута. Так що нашим упорядникам довелося трохи «підпсувати» фактуру його таблиць, наклеївши поверх заморських фраз смужки з нашенськими перекладами (з Кабаковим легше: він усе життя гуторив на совковому новоязі, а лексикон його нами ще не зовсім забутий). Крім цього, банальність як метод заявлена у самій назві експозиції. Немовби автори взялися проілюструвати афоризм Поля Валері «Чим банальніше, тим достовірніше». Тобто: випростайся, банальна людино. Ти прекрасна!
Загальна композиція виставки — нехитра: два ряди столів, лицем до лиця, а на них розкладено таблиці з текстами, праворуч — Кошут, ліворуч — Кабаков, так у першому залі, а усього їх шість, а столів безліч, ну а текстів — взагалі, як собак нерізаних. У Кабакова — дещо простіше і цікавіше. У Кошута — дещо нудніше... і вишуканіше. Навряд чи входило до авторських намірів усвідомлення тієї істини, що бувають дуже різні банальності. Що Захід — це Захід, а Схід (себто Росія) — це схід, а разом їм зійтися хіба що за інсталяційним столом. Столом не переговорів, а двох непроникностей: кожен говорить про своє, у кожного — свої проблеми.
В Іллі Кабакова, уродженця нашого Дніпропетровська і вигодуванця Суріковки, вони дуже немудрящі. Критики порівнюють його з «колобком», наполягають на його «магістральній пов'язаності» з жеком. Дійсно — художник давно покинув межі «шостої частини земної кулі», але рідної комуналки забути не може. (З його подачі її привид — у вигляді «червоного туалету» — виринає навіть на Венеціанському бієнале!) Його шедеври — «Графік виносу помийного відра...» (1980) і «Стіл перевірки штампів, печаток, підписів» (1993). Подібних робіт з 60-х років у нього тисячі. Зазвичай, це паперові таблиці, де рівним, трохи франтівським почерком радянського писаря (кровне? — мати Кабакова якось працювала секретаркою у загальноосвітній школі) викладено чиїсь нехитрі думки, ведуться суперечки, запалюються багаття копійчаних амбіцій. Іноді до картини ліпиться яскрава вітальна листівка (приємно усвідомлювати, що знаходиться місце і для України, так, у колажі 1988 року із серії «Десять персонажів» з виразним лозунгом «Москва моя!» і біля картинки дворика Третьяковки — гроно ялинкових прикрас і україномовний слоган «З Новим роком!») Іноді чіпляється цілком реальний, але й, як правило, — «замухришний» предмет, наприклад, емальований кухлик у «Запитаннях та відповідях» (1962), а обабіч обрамляють його підписи: «Катерина Львівна Сойка: чий це кухоль?» — і «Федір Сергійович Машнін: не знаю».
Однак у своєму «Коридорі банальностей» і сліду не зостається від подібного епічного спокою. Колись мистецтвознавці називали Кабакова «першим діалогічним художником у російській культурі». Який там діалог! У 1999 році герої Іллі Йосиповича ведуть між собою війну не на життя, а на смерть. Мов із рогу пекельного достатку сиплються наклепи і доноси, доноси і наклепи, у приступі останньої цнотливості іменовані «заявами» — «поясненнями». Вони надруковані на стандартній машинці і наклеєні на стандартні непишнобарвні транспаранти. Фон — знайомі радянські листівки із символами головних свят країни, яка канула у минуле (8 Березня, День Перемоги, Жовтень), а також — емблемка XXVII з'їзду КПРС, види з арками, кораблями, вокзалами, ленінськими монументами — до речі, і закарпатськими будиночками... Та варто нам вчитатися у «голоси минулого», датовані 1962—1964 роками, щоб розчулення тут же злізло, як лушпиння із застарілого плоду. Початкова тема — знайома: «Кухня безладна», «Допоможіть позбутися сміття з бруду». Живий, курилка: «Відро кухонне на всіх одне, худе, тече...» Та порядок прибирання порушено, і немає миру під оливами. Досить лихої іскри, щоб спалахнула п'яна битовуха, а число жертв її — як у гомерівській епопеї. Хтось комусь зламав замок. Стукіт молотка о п'ятій ранку призвів до падіння люстри. Якійсь Гавриловій поставили у провину її «безглуздий характер». «Громадянка Муфтакова відмовилася прибирати». На кухні щось украли. Сварка сталася через користування ванною — та й просто сп'яну, під час гри на більярді. Результати цього жахають: «Кримінальне чтиво»... у межах усе тієї ж комуналки. «Харгнув у сковорідку». «Замахнувся сокирою... схопив за груди і сказав: зарубаю...». «Схопив за сорочку... розбив мені губи...» Щось подібне зустрічається і у прозі Володимира Сорокіна — тільки хвилі його «побутових садизмів» зрештою зливаються у нерозбірливий словесний гул. У Кабакова ж — «маленькі трагедії»... без катарсису. «У мене були сильні побої на нозі і на плечі» — Що це нагадує? «Він по-садистськи мучив її і покусав не менш ніж у 15 місцях». Остання цитата — не Кабаков, а із збірника статей, виданого у Києві у 1937 році, «Підлі підступи фашистських паліїв війни». Це вже — про шпигунів і «ворогів народу».
Біля стендів Кошута, отже, зітхаєш з полегшенням. Західний комфорт відчутний навіть у творах альтернативного мистецтва (автором цей напрям названо: концептуалізм). Ніжно-сірі таблиці тішать око, а цитати класиків і сучасників приємно заколисують (більше тут нічого немає). Проте їх тут так багато, що хочеться повторити дотеп, сказаний про «Тлю» Івана Шевцова: скоро вони осядуть кристалами, як у перенасиченому розчині. Каюся, мого терпіння вистачило на один- єдиний зал. Та й тут цитувалися: Т. Джефферсон, чеський анекдот 1969 року, Арбатов, А. Кінах, Ф. Аджені, герцог Единбурзький, М. Хрущов, Шарль де Голль, Л. Троцький, Д. Уїтмен (перша дружина Рейгана), О. Уайльд, Ж. Помпіду... усього біля 23 персон.
Нетямущим поясню: Кошут сьогодні виставляє тексти, одні тексти, і нічого, окрім текстів (щоправда, у середині 60-х років — паралельно з Кабаковим — він пропонував до уваги глядачів схожі побутові предмети з коментарями. Проте там, де у його російського колеги закипав черговий мікроконфлікт, Кошут просто констатував факт наявності присутності. Наприклад: молоток і поряд сторінка словника зі словами «Hammer»). І присвячував їх не якимось задрипаним «колобкам» з комуналки, а людям шанованим і дисертабельним: Гегелю, Шампольону, Вітгенштейну, Хоану Міро, Кафці, Шіллеру, Фрейду. Часом він свідомо заплутував сліди: в інсталяції Гугенхайм-Музею 1971 року зміст одного тексту прояснявся із сусіднього, а той вимагав прочитання суміжного йому тексту тощо. Створював оптичні ефекти і пропонував глядачам записувати свої враження прямо на стіні з його роботами. Та частіше за все це були афоризми, лозунги, тексти визнані і нормативні. Набрані у блакитному/рожевому неоні, вони виглядали чарівливо. Перекреслені витонченою чорною смужкою («Нуль чи ні», 1987) — мали якусь нестандартну декоративність. Апелюючи до чистої ідеї, Кошут мимоволі зісковзував у ненавмисну зорову красу.
У «Коридорі банальностей» він знову вкрай аскетичний. Та врешті і «банальний»: знайомий редактор шепнув, що такими от афоризмами аж кишить смітник Інтернету. Нас же попереджали? — Лощена правильність думки, втім, не приховує, а перебільшує глибинну фрустраційність західної цивілізації. Кошут частує нас своєрідною антологією політичного цинізму, наслідки якого, можна припускати, мають куди більшу руйнівну дію, ніж комунальні розборки. Зловісним стає навіть легендарний Колумб: «Вони будуть нам хорошими слугами, якщо ми зможемо так легко їх підкорити і примусити робити те, що ми захочемо» (із Корабельної книги 1492 року — про американських індіанців). Кошут так повертає всю справу, що Тетчер виявляється мимовільно солідарною з Уайльдом, а Ландсбергіс — із Гете, от тільки масштаби їхніх вчинків важко порівняти. І якщо Кабаков та Кошут співають свої пісні різними голосами, то у власне західному секторі мирно уживаються Троцький і Коль, Хрущов і Буш... Чим же? Чи не силою примирливої — зловісної! — банальності?
