Скандальна популярність прийшла до фотохудожника після низки виставок у Європі й Америці.
Борис Михайлов для сучасного арту — фігура культова. Саме він на початку 1990-х років показав шокуючі фотографії харківських бомжів. Епатаж приніс художникові світову популярність. Михайлов, колишній харків’янин, — єдиний із усього пострадянського простору, хто отримав Нобелівську премію для фотографів.
— Що таке сексуальність, на вашу думку?
— Тяжко відповісти, чесно. Ось ви можете відповісти на таке запитання? Можете визначити словами?
— Імовірно, певний тип привабливості?
— Теж ні. У тому й річ, що ви таке питання поставили, що не визначиш. Тягне тебе до чогось, але не лише ж тягне. І коли вже щось само по собі стається... Тому дуже складно говорити, що це таке. Усе сексуально. Перша реакція на людину — сексуальна, друга — загроза, третя — взаєморозуміння. Але все одно, коли ти дивишся на людей, ти маєш цей сексуальний погляд у більшості своїй. Усе життя сексуальне, воно на тому засноване. Внутрішня реакція й подальша, осмисленіша, усе одно нагадують про це, і кожен жест, навіть якщо він зроблений зовсім з іншої причини.
— Усе-таки, чи можна говорити про сексуальність щодо ваших робіт? Адже ваша, кажучи по-простому, «обнажонка» далеко не завжди приваблива.
— Моя «обнажонка» заснована на недозволеності «обнажонки». Уся оголена натура регульована законом. Ось був закон про те, що не можна порнографію. Так нас учили, бо порнографія була небезпечна. Тебе посадити могли. А за що не посадять — те й можна показувати. Звідси й іде оголеність. Не через те, що вона необхідна, — але вона має бути відкритішою. І якщо суспільство її закриває, я її навпаки відкриваю, і виходить ось така виставка.
— Яке в такому разі ваше визначення трансцендентності?
— Для мене це, знову ж таки, прихована сексуальність. Насправді це, можливо, і не так, але, повторюся, ось якщо поглянути — у будь-якому жесті може бути різне, але я думаю, що найчастіше це перероблена сексуальність; з іншого боку, є й ще щось таке, що важко вимовити, важко визначити.
— Така невизначеність недивна, враховуючи, що трансценденція — це в певному значенні відрив, відхід од матеріальних понять.
— Кудись відлітаєш... Але відлітаєш за допомогою такого — сексуального погляду, можливо.
— Ми на виставці актуального мистецтва. Чи маєте власне визначення актуальності?
— Ось є величезне поле всього. Із цього величезного поля треба вибрати щось конкретне, щось важливе. Ось це вибране в цю мить, для цього місця і є актуальним для мене. Адже дуже багато всього — і загальна краса, і деталі. Але що важливе саме в цей момент? Для тебе, для світу? Те, що важливе для тебе, — важливе й для світу.
— Яким чином?
— Важливе для тебе світ вибирає в музей, і воно стає важливим для світу. Тобто, відповідаючи на ваше запитання: актуальне — важливе в цю мить.
— Виходить, переважає критерій суто миттєвий і суб’єктивний.
— Але в цю миттєвість і суб’єктивність так само може впасти й вічність. Люди думатимуть про вічність, роблячи при цьому якісь речі, і це буде важливим у цю мить. Буде важливим, щоб вони це відчули, бо якщо ти думатимеш про стару вічність, уже сказану, — тоді нема про що говорити. З іншого боку, ти можеш задекларувати, що ми повертаємося до старої вічності — і тоді це буде актуально. Тому що буде важливим це проголошення й реакція на нього. А з іншого боку, життя таки триває, є його нові форми, нові взаємини між людьми з’являються, і ці нові взаємини так само мають бути виявлені, і кожного разу на це має бути мистецька реакція.
