Відтоді багато що змінилося: джазмени давно вже набули респектабельності і щонайменше нагадують «біснуватих». Костянтина Віленського — київського піаніста, композитора, аранжувальника та педагога в Європі називають «бароном джазу». Фантастична віртуозність, яскравий вибуховий темперамент, стихійна емоційність дивовижно поєднуються в його фортепіанній грі із природною виразністю і вишуканим артистизмом. У його імпровізаціях немислимі банальність і несмак, а стиль вирізняється справжнім аристократизмом. Його дід — Ілля Віленський, відомий композитор, який закінчив свого часу Петербурзьку консерваторію та юридичний факультет Московського університету, бабуся — з роду Княговських — неабияка співачка, якій акомпанував Генріх Нейгауз. У Віленських бували Володимир Горовець, Айседора Дункан. Здавалося, талановитому хлопчику було уторовано шлях на музичний Олімп. Але доля поставила хрест на його кар’єрі концертуючого піаніста академічного плану. Учнем 11-го класу музичної школи ім. Лисенка, готуючись до Міжнародного конкурсу «Празька весна», він «переграв» руки. Після місяця в гіпсі і подальшого тривалого лікування освоювалися наново елементарні рухи. Те, що ціною неймовірного напруження і завзятості повинно було от-от здійснитися, раптом стало недосяжним. Щонайбільше залишалося тільки грати, так би мовити, для себе, та ще й — для своїх учнів у класі джазової гармонії, куди після закінчення композиторського факультету Київської консерваторії прийшов працювати Костянтин Віленський.
Коли на початку 80-х Віленський уперше виступив зі своїм джазовим тріо, то успіх був приголомшливий. Почалася концертна діяльність. Сольні виступи і «сейшни» з колегами з Києва, Москви та інших міст створили Віленському репутацію одного з найкращих джазових піаністів. Невдовзі він очолив київський джаз-клуб і став організатором Першого всесоюзного джазового фестивалю «Голосієво-88». Сьогодні про той час музикант згадує з відтінком ностальгії, а про зустрічі з видатним контрабасистом Віктором Двоскіним, концерти і запис платівок на фірмі «Мелодія» говорить як про найщасливішу пору свого творчого життя. Останніми роками Віленський живе і працює в Польщі. Його діяльність пов’язана із драматичним театром ім. С. Жеромського в Кельці. Ним написаний мюзикл за п’єсою Є. Шварца «Попелюшка», музика до спектаклю Виспянського «Весілля», а постановка Петера Щерського за мотивами віршів Міцкевича та Шимборської з його музикою на театральному фестивалі в Лондоні була відмічена як найкраща.
Досить несподіваним для Віленського, який уже чверть століття серйозно не виконував класику, була пропозиція зі Швеції зіграти на літньому музичному фестивалі у Фальстербо Другий фортепіанний концерт Бетховена. «Джазовий барон» грав музику, кожна нота якої освячена традицією, а найменша імпровізація, відхід від канону сприймається як блюзнірство. Навіть у каденції, де соліст звичайно демонструє свою віртуозність, у цьому бетховенському концерті (на відміну від чотирьох інших) заведено виконувати саме композиторську версію, а не вибирати із численних редакторських. Але як тонко підмітив Віленський, Бетховен і сам був чудовим імпровізатором.
Урбан Розенгрен — організатор фестивалю, запрошуючи Віленського, йшов на певний ризик. Однак художнє чуття не підвело молодого шведського органіста та композитора, який угадав у записах джазових імпровізацій Віленського чудову класичну школу піанізму. «Сейшн» Віленського з Бетховеном удався: невмируща музика знову зазвучала з бетховенським натиском, енергією та оптимізмом.
