Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Батько» альтернативної «Травіати»

Віталій Пальчиков зробив серйозну заявку в київській музичній режисурі
30 листопада, 2011 - 00:00
ВІТАЛІЙ ПАЛЬЧИКОВ
«ТРАВІАТА» ВІД МУНІЦИПАЛЬНОЇ ОПЕРИ ПЕРЕНОСИТЬ ГЕРОЇВ У ПАРИЗЬКИЙ СВІТ МОДИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ ст. НА ФОТО: ОЛЬГА ФОМІЧОВА (ВІОЛЕТТА) / ФОТО ВІКТОРІЇ САПАТОЇ

Після прем’єри, що відбулася на сцені Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва, можна говорити, що в нашій столиці з’явився талановитий режисер-експериментатор. Це тим приємніше, що Віталій Пальчиков недавній випускник Національної музичної академії ім. П.Чайковського (курс В. Курбанова). Ще студентом НМАУ на сцені Оперної студії Віталій здійснив постановку опери «Джанні Скіккі» Дж. Пуччині, яку було включено до діючого репертуару оперної студії консерваторії. Дипломною роботою молодого режисера стала опера «Розумниця» К.Орфа. 2009 р. у Національній філармонії України він поставив прем’єру хорової опери Лесі Дичко «Золотослов» (у виконанні хору «Хрещатик» та Камерного хору військово-музичного центру Сухопутних військ Збройних сил України за участі солістів, драматичних акторів та студентів Національного університету театру, кіно і телебачення). Нині є режисером Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва. У лютому 2011-го поставив оперу Дж. Верді «Травіата» для гастролей Муніципального театру в Швейцарії. Ніні В. Пальчикову не виповнилося й тридцяти, а значить, головні досягнення у режисера — попереду!

Сюжет опери «Травіата» Дж. Верді постановник переніс у паризький світ моди другої половини ХХ століття. Партитуру, яку тисячі меломанів у всьому світі знаються напам’ять, яка обвішана гірляндами штампів, київському режисеру вдалося прочитати по-новому — провокаційно, але осмислено. Замовлення «Травіати» від Муніципальної опери Віталій Пальчиков сприйняв як виклик його професійній майстерності, а саму оперу — як текст-ребус, який необхідно розгадати. І зробив це разом із диригентом Михайлом Морозом, сценографом Людмилою Нагорною, художником костюмів Анжелою Лисицею, хормейстером Анжелою Масленниковою та балетмейстером Крістіною Шишкарьовою. На прем’єрному показі у головних партіях виступили: Ольга Фомічова (Віолетта), Олексій Пальчиков (Альфред) та Андрій Маслаков (Жорж Жермон). До речі, Олексій Пальчиков, чию вокальну майстерність було відзначено на багатьох міжнародних конкурсах, — рідний брат Віталія, молодший на чотири роки (майбутні тенор і режисер народилися в один день — 9 березня), а баритон Андрій Маслаков довгий час жив і працював у Німеччині.

Дія зосереджена довкола подіуму, незмінно присутньому на сцені впродовж усіх чотирьох картин. На ньому відбуваються дизайнерські покази від модельєра Віолети Валері, тут же герої опери закохуються, сваряться, страждають і помирають... У «Травіаті» Віталія Пальчикова вдосталь яскравих сценічних знахідок: гра в шахи, «дискотека 1950-х», гарячкові видіння Віолети й навіть перенесення Альфреда у фіналі опери в майбутнє (історію помираючої коханої він прочитує в книжці, не беручи участі в дії). Проте найцінніше в цій постановці навіть не «зовнішнє» новаторство, а детальне й психологічно точне прочитання сцен-діалогів. У режисера знайшлося гумористичне обгрунтування для вокальних фіоритур Віолетти — просто її ніжки під час співу лоскоче Альфред. Аріозо Жоржа Жермона таке безсиле та багате на часті паузи тому, що під час бесіди з Віолеттою в нього трапляється серцевий напад. Уміння уважно вслухатися в музику й виліпити мізанцени, що не суперечать партитурі, — мабуть, головне достоїнство оперного режисера, яким цілковито володіє Віталій Пальчиков.

— Минулого сезону я разом з диригентом Михайлом Морозом і художником Людмилою Нагорною ставив «Травіату» для гастролей у Женеві й Базелі. Загалом, з 19 лютого до 2 березня 2011 року, відбулося вісім вистав. Постановка створювалася силами Муніципальної опери — оркестр, хор і солісти, — розповів В.Пальчиков. — Закордонні продюсери замовили класичну «Травіату», швейцарська публіка була від неї в захваті. Потім ми подумали: якщо вже матеріал вивчили солісти, хор і оркестр, то чом би не зробити версію вистави для Києва. Але в нашій столиці вже є дві традиційні «Травіати» — в Національній опері та Оперній студії НМАУ, тому спробували привнести у виставу щось своє. Перше, що спало на думку, — перенести дію на сто років уперед. Опера була написана 1853 р., а в нас це друга половина ХХ століття. Місце дії — Франція. Інша новація — фешн-вистава. Заради цього театр залучив до співпраці відомого українського дизайнера Анжелу Лисицю, котра пошила дві колекції костюмів. Одну з них жіноча частина хору демонструє в першій дії, а другу — в третій.

«ІЗ СУПЕРЕЧКИ МОЖЕ НАРОДИТИСЯ ЦІКАВЕ РІШЕННЯ»

— Ви перенесли сюжет «Травіати» у світ моди, чи не суперечить це авторській драматургії опери?

— А чом би й ні? Якщо в оригіналі дія опери відбувається в домі розпусти, то в нас це — світ моди. Віолетта колись була топ-моделлю, а з часом стала дизайнером. Подіум (як центральне сценографічне рішення) пронизує всі чотири картини. На ньому відбуваються покази, побутові сцени (модне закулісся), на ньому ж Віолетта помирає. Альфред — людина з іншого світу, звичайний провінційний хлопець, який мріє укорінитися в модну «тусовку». Окрім прив’язки до сюжету, ми розповідаємо історію жіночого костюма. Між 1950-м і 1960-м роками сталася справжня революція в світі моди, а перелом стався 1956 року. У 50-х носили сукні з опуклими рукавцями, підкладками та спідниками, у 60-х увійшов у моду силуетний костюм.

— Віталію, вам доводилося стикатися зі світом моди?

— Я не фанат моди. Але визнаю, що це окремий, вкрай цікавий світ. Близько восьми років тому, будучи студентом консерваторії, викладав акторську майстерність майбутнім моделям (агентство належало моїм друзям). З одного боку, спілкуватися з моделями було дуже просто, вони з усім погоджуються, з другого боку, їм украй складно було дотримуватися моїх вимог. Інша річ — люди зі сфери мистецтва. З вокалістами можна говорити про драматургію, конфлікти на базі відомих їм оперних постановок, але вони люблять посперечатися. Хоча я дотримуюся думки, що із суперечки може народитися цікаве рішення.

Дизайнер Анжела Лисиця до цього ніколи не працювала в театрі. Здебільшого вона шиє костюми для зірок естради, учасників телешоу. Живе вона у Швейцарії, а в Києві тримає ательє. З нею познайомився директор Муніципальної опери Володимир Меленчуков і попросив пошити костюми для хору. В неї вийшло чудово, після чого домовилися попрацювати над «Травіатою». Спочатку Анжелі було непросто, тому що в театральних костюмах має бути зручно співати хоч сидячи, хоч лежачи — там своя специфіка.

— У Верді Віолетта — дама «напівсвіту», за своїм соціальним статусом не гідна Альфреда. Ви ж дещо змінюєте конфігурацію конфлікту...

— Мені не хотілося робити акцент на соціальному конфлікті, говорити, що вона — з одного світу, а він — з іншого. Адже, за великим рахунком, і у Верді це Альфред не гідний Віолетти. Він небагата людина. Приїхавши з Провансу, легковажно витрачає в Парижі гроші батька й, урешті-решт, добиває батька заявою, що хоче одружитися з жінкою «легкої поведінки». Формально Альфред належить до «вищого світу», але навіть при цьому не може дотягнутися до можливостей і стилю життя Віолетти. У нашій постановці ми просто «переселяємо» історію в сучасне середовище.

«ТАК ЦЕ ВЖЕ БУЛО!»

— Розкажіть про принципові музичні новації вашої постановки.

— Уперше в Києві ми «відкриваємо» дві традиційні купюри — стрети Жермона й Альфреда. За останні десять років я не чув, щоб їх виконували. Проте саме в них проступає багатогранність образу Альфреда, виявляється його чоловіче начало, здатність приймати рішення. Завдяки цьому зближуються два персонажі — Альфред Жермон і його батько Жорж Жермон.

— «Травіата» — одна з найвідоміших опер світового репертуару. Вам простіше працювати з популярним текстом чи з маловідомим?

— Популярну оперу ставити дуже складно. Можна вигадати те, що хтось до тебе вже сто разів вигадав, бо режисерських рішень за півтора століття назбиралося безліч. Просинаєшся вночі через те, що тебе осяяло, наступного дня ділишся цим з друзями, а тобі кажуть: «Так це вже було!»

Виставу зазвичай вигадую тоді, коли гуляю на вулиці з дитиною. Вона спить у колясці, а в мене є час подумати. Інколи буває важко заснути через те, що опера звучить у голові, і «вибити» її звідти неможливо. Тоді починаю слухати яку-небудь нісенітницю, щоб відключитися...

— У Муніципальній опері ви офіційно працюєте з цього сезону. А з Оперною студією Музичної академії пов’язуєте якісь творчі плани?

— Моє зростання як режисера сталося саме в Оперній студії НМАУ. Там я поставив дві вистави: «Джанні Скіккі» Пуччині та «Розумницю» Карла Орфа. Ще одну роботу здійснив у співпраці з хором «Хрещатик» для Національної філармонії — хорову оперу «Золотослов» Лесі Дичко.

Новий головний диригент Оперної студії Сергій Голубничий, заручившись підтримкою ректора Академії Володимира Рожка, почав реформувати студію: нещодавно провів прослуховування до оркестру, замінив деяких концертмейстерів. Мета — перетворити Оперну студію на класичний, штатний оперний театр.

«ЧИ ПОТРІБНА ВЗАГАЛІ РЕЖИСУРА В ОПЕРІ?»

— Віталію, а загальна ситуація з оперним мистецтвом у Києві вас влаштовує?

— Мені здається, що в нашій столиці обов’язково має бути такий театр, як Національна опера України, на сцені якої йдуть масштабні вистави. Останнім часом багато сперечаються про те, чи потрібна взагалі режисура в опері? Але ж саме режисер має створити образ часу дії та певного середовища... Мій педагог полюбляв повторювати: «Театр — не музей! Він має жити в ногу з часом». Мені цікаві різні грані оперного театру. Подобається відтворювати дух епохи, манери минулого, й водночас хочеться бачити більше вистав, наближених до сучасності.

«Травіата» — геніальна опера. Верді дає безліч можливостей для реалізації ідей, дозволяє режисерові висловити своє ставлення до того, що відбувається в опері. Композитор не те що займає нейтральну позицію — Верді інколи навіть конфліктує сам з собою! Ось це цікаво: вибирати один варіант з його ж версій, той, що ближче тобі. Наприклад, у другій картині «Травіати» є такий епізод. Альфред повертається з поїздки до Парижа, а Віолетта в цей час сидить і плаче. Можна лише здогадуватися, чи розв’язав Альфред свої проблеми в Парижі, з яким настроєм він повернувся, чи добув грошей для того, щоб влаштувати особисте щастя з Віолеттою. Верді не дає на ці запитання жодної відповіді. Крім того, Альфред навіть не помічає, що з його коханою щось відбувається, й через це його репліки здаються безглуздими.

Ще один цікавий момент — це спілкування Віолетти з Жоржем Жермоном, батьком Альфреда. Якщо судити лише з лібрето, то виходить, що Жорж Жермон прийшов, одразу відчув себе господарем положення — й подальші сорок хвилин ми спостерігаємо за переможеною Віолеттою. Але в музиці цього епізоду багато маршовості. Верді намагається показати, що Віолетта б’ється до кінця! Як розумна й багатогранна жінка вона пускає в справу шарм, сльози, падає на коліна, сперечається. Навіщо вона пише Альфреду листа? Чи готова вона була до того, що Альфред навіть не спробує повернути її? Звісно, ні. Якби мене кинула дівчина, нічого не пояснивши, я б напевне побіг з’ясовувати, що сталося. З другого боку, чого можна чекати від Альфреда, якому трохи більш як двадцять років?.. Мені було цікаво, що насправді обурило публіку на прем’єрі опери 1853 року? Те, що Альфред кинув у обличчя Віолетти гроші? Чи те, що Віолетта публічно освідчилася йому в коханні? Усе це — відкриті питання, над якими міркуватиме ще не одне покоління оперних режисерів.

Юлія БЕНТЯ, музикознавець
Газета: 
Рубрика: